Ми заново народимося й усвідомимо, хто ми є: Олег Шульга про мистецтво, війну та перемогу

З актором та військовослужбовцем ЗСУ Олегом Шульгою нам вдалося поспілкуватися, поки він проходить службу у Києві.

Українському глядачу Олег Шульга, зокрема, відомий ролями у фільмах Червоний, Позивний Бандерас та Довбуш. До слова, в реальному житті його позивний – Артист.

У 2014-му актор полишив театр, щоб очолити мотопіхотний взвод, що виконував бойові завдання у районі міста Золоте. За рік демобілізувався і повернувся в професію. За кілька років знову став до зброї, коли 24 лютого 2022-го ворог пішов у повномасштабний наступ.

В ексклюзивному інтервʼю Фактам ICTV Олег Шульга розповів про те, як акторство допомагає на службі, що мають усвідомити українці та яке кіно потрібне Україні.

Про переосмислення дат та усвідомлення сенсів

– Минуло два роки з початку повномасштабного вторгнення, і буде рівно десять років, як Україна боронить свою землю від російської агресії. Чи звертаєте ви увагу на дати – щось переосмислюєте, переоцінюєте?

– Гадаю, не лише я, а й багато хто зараз переосмислює дати і трохи по-іншому усвідомлює історичний момент, у якому ми опинилися. Два роки тому війна постукала у двері вже до кожного українця. Дуже добре (яке страшне твердження!), що всі наші громадяни нарешті зрозуміли, що йде війна. І до більшості зараз приходить усвідомлення, що війна триває вже десять років.

Але мені здається, що вкрай важливим є розуміння: ми перебуваємо в кульмінації багатосотрічної боротьби. Саме в такому історичному контексті все стає на свої місця. Саме в такому контексті стає зрозумілим, що це боротьба всієї України, всіх українців – кожного з нас.

– Що для вас найважче у цій війні?

– Не думаю, що зможу дати остаточну відповідь на це запитання, оскільки боротьба продовжується, і ми не знаємо, що нам “подарує” наступний день. Раніше я був зайнятий на Херсонщині і моє “знання” було обмежене зоною відповідальності взводу, роти, батальйону, бригади, тож це було одне відчуття і розуміння.

Зараз, впродовж останніх пів року, я дізнаюся нові факти російських злочинів, того, що відбувалося на окупованих територіях, того, що я не знав, і це нова страшна інформація для мене.

Важко усвідомлювати, що минуле було страшним, а майбутнє не віщує нічого кращого.

– Ви пішли на фронт добровільно ще з початку російської агресії у 2014 році. Як ви ставитеся до твердження, що не всі можуть воювати, але кожен має допомагати, і що хтось може в тилу зробити більше, ніж на фронті?

– В цьому є сенс, але це не можна сприймати за істину в останній інстанції. Як приклад, у 2014-15 роках мій товариш-актор включився в інформаційний спротив, і саме на цій “роботі” заробив собі інсульт. Добре, що він вижив, але як йому йти воювати? Він і перед компʼютером зробить усе, що зможе, і не пошкодує себе в цій боротьбі.

З іншого боку, зрозуміло, що цими словами може хтось прикриватися і ховатися. Все ж хочеться знайти рішення і такі слова, що допоможуть суспільству мобілізуватися, щоби в боротьбу включилися й ті, хто досі цього не зробив. Щоби навантаження і напруження розподілялися між людьми більш рівномірно.

Про побратимів та впізнаваність

– Люди, які служать разом з вами – це професійні військові чи ті, хто пішов боронити Україну за власним покликанням?

– Коли я перебував на Херсонщині, на Донеччині, на Запоріжжі, то, безумовно, навколо мене були на 90% мобілізовані люди, що зупинили своє життя, розвернули на 180 градусів і взялися за зброю. Коли служба відбувається в органах управління, тут необхідний інший фах, я бачу більше кадрових військових з військовим досвідом. Переважно це люди, що все своє життя присвятили війську.

– За освітою ви – інженер, і казали, що знання фізики допомагає і в акторській діяльності, й у війську. Тепер ваш військовий досвід допомагає вживатися в образи, в характери, які ви зображаєте?

– Актори – це такі люди, що нічого не гублять, а намагаються накопичити досвід, щоб потім його використати. Зараз події навколо все жахливіші, акторське єство це все “ковтає”, і невідомо, як такі речі перетравляться і яким боком вилізуть. І це насправді стосується не лише акторів.

– Ви – відома в Україні людина. Як ваші побратими ставляться до того, що служать із зіркою, і чи відчуваєте ви себе знаменитістю? Чи бачили вони фільми з вами?

– Це прикольна штука, тому що дійсно з першого дня, щойно я прибув у частину – це 26 лютого 2022 року – мене хтось впізнавав, одразу чи потім. Вони розповідали про це рідним, і я розумію, що завдяки своїй професії та втіленим мною образам, я можу розважати та заспокоювати людей.

Якщо мій товариш робить зі мною селфі та надсилає дружині, то значить, він очікує, що це може її розважити або заспокоїти. Або ж от ми з одним з моїх товаришів селфилися, і він відправив знімок дочці-підлітку. Я розумію, що дитина хвилюється за тата, а те, що він поруч з героєм якогось фільму, може її заспокоїти та надати сил.

Чесно кажучи, я зрадів, що можу бути корисним у такий спосіб. За це я вдячний своїй професії, тим людям, які створювали ці образи. Наприклад, той же Бандерас створений не лише мною, а цілою командою людей: режисером, оператором, художником по світлу, по костюмах і ще багатьма іншими. Всі вони працювали над образом Бандераса чи Віктора Гурова в Червоному, чи Дуная в Снайпері, чи Стрільця в Довбуші. Саме тому я відчуваю щиру вдячність усім учасникам кінокоманди. Та й радію, що від мене є ще і така користь.

З прикладного є ще один момент, за який я вдячний професії. Під час моєї активної війни доводилося багато ганяти по першому краю і весь час налагоджувати контакти з незнайомими людьми. Щоб ви розуміли, на першому краю незнайомій людині в ліпшому випадку просто нічого не скажуть, а в гіршому “скрутять”, бо щось ти багато запитань ставиш. Це зрозуміло і виправдано, бо ж обставини такі. Мені акторство тут допомагало в тому сенсі, що було моїм козирем, алібі від шпигунства. В таких ситуаціях я казав: “Я актор. Ви мене бачили в такому і такому фільмі. Бачили? Так отож. Значить, я не можу бути шпигуном? Ні! Значить, ведіть мене до командира, мені треба з ним поговорити”.

Про фільми під час війни

– Якщо уявити, що ви пишете сценарій до фільму про війну – про що б він був? Кому б ви його присвятили?

– Хочу поділитися з вами загальною концепцією, над якою я вже певний час думаю. Всі твори про війну завжди були антивоєнними: війна – це погано, війна – це страшно, війна – це джерело страждань, жахіть, війна вбиває. З цього логічно витікає, що краще, коли війни не буде, а буде мир.

Але нам не потрібен суто мир, нам потрібна перемога. Різниця очевидна, якщо дивитися на Україну і загалом на європейський континент. Європі потрібен мир, і це абсолютно зрозуміло. Їм не потрібно, щоби війна прийшла до них у дім. А нам потрібна перемога, бо нам потрібна наша земля, наші люди та наше майбутнє.

Тож, можливо, нам треба створювати не антивоєнні, а воєнні твори, що мотивуватимуть не відвертатися від війни, а знищувати її, виходити на поле бою і перемагати.

– То зараз яке кіно потрібне Україні – тільки патріотичне, фільми про воєнні реалії, чи все ж треба знімати й розважальний продукт?

– Якщо ми кажемо про мобілізацію суспільства, то, безумовно, потрібне патріотичне та історичне кіно, що підіймає історичний контекст, надихає і мобілізує суспільство. Якщо дивитися на війну як на тривалий процес, треба розуміти, що такий марафон не можна пробігти на затримці дихання.

Ми не проживемо ці роки без театру, кіно, книжок, пісень, віршів, музики. Тому, якщо ми готуємося і збираємося виграти цю війну, якою б довгою вона не була, то значить, ми маємо налаштовуватися на те, щоби в цих умовах видавати культурний продукт, причому найрізноманітніший. Бо за десять років діти, що сьогодні народилися, стануть підлітками, і їм потрібні будуть не колискові, а якісь інші пісні.

– А що дивляться військові на передовій, коли мають час на перепочинок?

– Я не можу експертно сказати, що саме. Але точно скажу: щойно у військовослужбовців є можливість вимкнутися з бойових дій, вони це роблять. Як тільки є час, бійці залипають у телефони і спілкуються з рідними або ж грають в ігри, вчаться чи дивляться кіно.

І дуже хочеться, щоби все це було наповнене виключно українським контентом, щоби YouTube був забитий українським контентом, щоби всі можливі соцмережі були забиті українським і проукраїнським контентом, людьми, позиціями, дописами.

Щоби в той момент, коли людина щось захоче, вона могла це отримати українською або англійською чи іспанською, лише не російською. Краще Дизель шоу, ніж Камеді клаб, я так скажу.

Про втрати на війні та сили на боротьбу

– Ваш герой у фільмі Довбуш каже, що “поки борониш власну землю, жодна куля тебе не візьме”. Актор Олег Шульга такої ж думки?

– Актор Олег Шульга, коли промовляв ці слова в кадрі, був персонажем, Стрільцем. Зараз актор Олег Шульга – військовослужбовець ЗСУ. Я вже стількох поховав, хто “боронив власну землю”. Але це, мабуть, питання віри: я вірю, що наша земля нас береже, я хочу в це вірити.

– Війна – це завжди втрати, біль, сльози. Як тримати стрій за цих умов, звідки брати сили на продовження боротьби?

– Не знаю, звідки вони беруться, але розумію, що беруться. Це все загадка людської природи. Мені здається, що в окопі депресій не буває. Хоча ліпше сказати, що буває, але антидепресантів ніхто не пʼє. У тебе просто міняється свідомість.

Це може бути предметом досліджень лінгвістів: на війні людина не робить щось, а *башить, вона не стріляє, а *башить, і навіть коли потрібно поїсти, то треба в*бати тушонки.

Принаймні, люди, які дотичні до слова та мистецтва, повинні розуміти, що це свідчить про зміну особистості, свідомості. І митцям ще варто це перетравити й дати цьому визначення.

– Коли настане день, закінчиться війна, як співається у пісні, ким ви бачите себе?

– Думаю, що на це запитання можна згенерувати різні відповіді. Хтось скаже, нарешті я повернуся до себе, хтось скаже, нарешті я буду втілювати мрію – давню чи ту, що зʼявилася тепер. Мені здається, що ми після війни почнемо народжуватися. Ось дивіться, я народився 45 років тому, але все, що відбувається зараз, це я і ніби не я. Ми перейшли у якийсь інший стан, і коли війна завершиться, ми почнемо ще раз народжуватися для життя й усвідомлювати, хто ми є.

Фото: