Відома акторка розповіла, як Україну сприймають за кордоном: "Не знали, що ми – незалежна держава"

Єва Шевченко також поділилася, як у Великій Британії підтримують Україну.

4 березня о 18:00 на каналі 2+2 стартує новий детективний серіал "Холод". Одну з головних ролей у стрічці зіграла акторка Єва Шевченко-Головко, якій на момент знімань було 13 років.

Її героїня – донька слідчого Максима Холода, яка чотири роки тому зникла за загадкових обставин. Маючи єдину зачіпку – останню записку дівчини, Холод разом із лінгвокриміналістом Олександрою Косович спробує розкрити справу.

Як змінилося її життя за час повномасштабної війни, а також про знімання закордоном, розлуку з родиною та прем'єру серіалу "Холод", на яку глядачі чекали два роки, Єва Шевченко-Головко розповіла в інтерв'ю для ТСН.ua.

– Ваша героїня Поліна – вона яка?

– У Поліни складні стосунки з батьками, з однокласниками – її булять у школі… Вона водночас цікавий та складний персонаж. Спочатку Поліна – мила дівчинка в м'якому рожевому светрі, з ніжним рум'янцем та кучерями. Але потім її образ кардинально змінюється. Глядач побачить її з несподіваного боку.

– Як ви готувалися до проєкту?

– Насамперед треба було зрозуміти хід її думок. Разом із режисером Євгеном Чернишовим ми дуже ретельно "розкладали" портрет Поліни, до найменших дрібниць. Це полегшило мені роботу на майданчику. Коли я записувала самопроби, також спробувала пропустити її історію через себе. Проводила паралелі з собою 13-річною і намагалася зрозуміти, якою я можу бути у 17. Було дуже цікаво! У мене один персонаж, але по суті я зіграла двох різних людей.

– Знімання якої сцени любите згадувати?

– Люблю сцену, коли Поліна стоїть на березі річки та прощається з усім, що пов'язує її з колишнім життям. Дуже емоційний момент.

– Одна з причин, чому Поліна йде на відчайдушний вчинок – цькування у школі. Ви колись зіштовхувалися з чимось подібним?

– Траплялося… тому мені відгукується ця тема. Не розумію, як можна цькувати людину через її вподобання, зовнішній вигляд або статус. Не завжди є сили і сміливість протистояти цьому, тому підтримка близьких чи друзів дуже важлива.

У Лондоні, де я зараз навчаюсь, мене прийняли дуже тепло та привітно. Коли я вперше прийшла до британської школи, мене багато розпитували про Україну, про те, що у нас відбувається, про людей, мову, про все-все. Але, якщо чесно, були й ті, які навіть не знали про те, що Україна є незалежною державою. Довелось "на пальцях" пояснювати різницю між Україною та Росією.

– Серіал мав вийти на екрани ще 2022 року, та прем'єру довелось перенести через початок повномасштабного вторгнення. Як змінилося ваше життя за цей час?

– Багато що змінилося. Війна змусила всіх дітей дуже подорослішати, і я не виключення. Тепер інше ставлення до багатьох речей. Лондон – це не тільки "capital of the Great Britain", але й одне з найбільших мультикультурних міст планети. Тут мешкає величезна кількість людей різних національностей і різного походження, й кожен привносить щось своє. Мені це дуже подобається. Звичайно, з початком навчання у місцевій школі в мене змінилося й оточення, з'явилися нові приятелі, знайомі, та я підтримую зв'язок з моїми українськими друзями, хоча їх стало набагато менше.

– Ваші однокласники знають, що у свої 15 років ви відома акторка в Україні і маєте понад 40 проєктів? Як вони реагують на ваші успіхи в кіноіндустрії?

– Як би дивно це не звучало, знаючи як я люблю поговорити, але ні, я не розповідала однокласникам про свої проєкти. Думаю, більшість з них і не здогадується про цей мій досвід. Мені було важливо, щоб спочатку нові друзі побачили мене як людину, дізналися, яка я. Тому в багатьох моїх однокласників досі не має доступу до мого Instagram, наприклад. Але це не стосується людей, які дотичні до театральної і кіносфери – тут я хочу поділитися тим, що знаю, та навчитися новому.

– До війни ви мали насичений графік: знімання, музична школа, вокал, сучасна хореографія, вивчення польської, французької та англійської мови. Зараз ви знімаєтесь у кіно?

– Насправді я дуже сумую за своїм щільним графіком і радію, що саме так пройшла велика частина мого дитинства. Це був неймовірний досвід й мені подобалась така активність. Зараз графік змінився, я витрачаю більше часу на підготовку до іспитів і сама собі дивуюся, що процес навчання мені настільки подобається, навіть з'явилась посидючість.

Мені пощастило брати участь у зніманнях тут, в Лондоні, для проєкту BBC one. Стала в нагоді моя французька мова (привіт, моїй українській вчительці французької мови, пані Тетяні!). Це невелика роль, але, я вважаю, що не буває маленьких ролей, все починається з малого. До речі, знімальний процес і принцип роботи закордоном дуже схожий на наш, тому українським акторам легко адаптуватися. Однак процес кастингу, контрактів, гонорарів, документального супроводження дуже відрізняється.

– А як щодо навчання? Наскільки українська система освіти відрізняється від англійської?

– Відчуваю, що суттєво. Багато чого я б перейняла для України. Це і система вибору учнем предметів, і поділ на групи за рівнем складності, подача матеріалу в цікавій інтерактивній формі, а разом з тим серйозна дисципліна. Звичайно, учні її порушують, та є правила, вони зрозумілі й однакові для всіх, є система штрафів і заохочень, зокрема матеріальна. Я була рада отримати трохи кишенькових грошей наприкінці семестру, щоб піти на екскурсію і на виставу до театру, як заохочення за успішність.

– Багато хто каже, що Україна все рідше з'являється у новинах іноземних ЗМІ. Ви це помічаєте? Чи досі є мирні акції на підтримку України у Великій Британії?

– Велика Британія підтримує Україну на офіційному рівні, і не тільки. Часто можна побачити наші прапори на будівлях, людей з українською символікою на одязі. Я завжди підходжу до таких людей і кажу, що ми вдячні за підтримку і дуже цінуємо це. Але, мені здається, ви праві. У ЗМІ, дійсно, стало менше інформації – основні газети Англії вже не кричать про нашу війну і більшість починає ставитися до новин про обстріли в Україні, як до чогось звичного. Коли мене запитують: "Ну що, у вас там вже краще?", мені хочеться, щоб весь світ відкрив очі і допоміг нам зупинити країну-терориста. Треба ще більше привертати увагу до України, організовувати більше мітингів по всьому світу, частіше запрошувати відомих політиків і зірок, бо вони мають вплив на думки людей, а люди – на уряди своїх країн.

– Раніше ви зізнавались, що живете два життя. Що ви мали на увазі?

– Важко пояснити… Наче коли ти плачеш у себе в кімнаті, а до всіх виходиш із посмішкою. Коли минулого року я з класом поїхала в шкільну поїздку до Франції, то спіймала себе на думці, що веселюсь з усіма і радію, але водночас

відчуваю, що мені соромно за це перед людьми, які зараз в Україні. Коли в мене відбувається щось цікаве і я хочу поділитися цим у соціальних мережах, завжди думаю, чи не ранить це когось, хто зараз у небезпеці. Ніби маєш два життя: одне моє болюче особисте, а інше – де я просто школярка з безтурботним життям.

– У березні 2022 року ви дуже щиро писали про українського актора Пашу Лі, який трагічно загинув в Ірпені. Ви назвали його своїм вчителем і другом. Як ви з ним познайомилися? Яким ви пам'ятаєте Пашу?

– Ми познайомилися на курсі дубляжу, він викладав у нас акторську майстерність. Всі учні були від нього у захваті, в нього горіли очі, він був абсолютно закоханим у театр. У нас склалися дуже класні відносини, він був моїм вчителем й другом, ми багато спілкувалися, він ділився зі мною акторськими секретиками, і я дуже багато від нього взяла. Паша виступив режисером-постановником п'єси "Маленький принц", де я грала роль Лиса. Коли на репетиціях ти проводиш багато часу з людиною, ви стаєте наче рідні. Це вже не робота, це сім‘я. Паша не здивував мене тим, що з перших днів повномасштабного вторгнення пішов до волонтерського штабу – він би не зміг по-іншому. Паша дуже пишався, що він українець. Він Герой.

– Ваші рідні зараз в Україні? Як вони переживають обстріли? Як часто ви бачитеся?

– Я постійно на звʼязку зі своєю родиною. Телефоную всім мінімум два рази на тиждень, а татові намагаюся кожного дня. Я єдина дитина в сім'ї, завжди була для дідусів і бабусь єдиною онучкою, і дуже добре це відчувала – усе найкраще вони берегли для мене. Тому, чесно кажучи, відстань дається мені важко, нема що казати, іноді опускаються руки. В таких ситуаціях мені допомагає моя родина, яка своїм прикладом показує, що не можна здаватися. Я з великим болем щодня читаю новини і завжди переживаю, коли вони невтішні.

– Що мотивує і надихає вас сьогодні?

– Українці, моя сім'я, ЗСУ – це те, що показує, що ми переживемо найтемніший день і згинуть наші вороженьки, як роса на сонці.