«Трохи чужа» — сімейна хроніка з граничним ступінем відвертості

Світлана Ліщинська народилася у 1970 році в Маріуполі. Понад 25 років працювала на телебаченні. Перша режисерська робота — «Євромайдан SOS. Право на гідність» (2014). Відтоді зняла низку документальних картин, найвідоміші серед яких «Невидимий батальйон» (альманах про жінок на війні, 2017) і «Маріуполь. Реконструкція» (2022).

«Трохи чужа» — це перший фільм Світлани, світова прем’єра якого відбулася на форумі рівня Берлінале. Для режисерки це так само найбільш особиста робота.

Героїнь тут троє: сама Світлана, а також її мати й дочка — Валя і Саша. Відповідно, «Трохи чужа» — це сімейна хроніка, котра за визначенням передбачає граничний ступінь відвертості. Ліщинська за кадром веде власну сповідь, намагаючись поєднати в одній історії приватні драми та катастрофу війни, котра знищила її місто.

Кадр фільму «Трохи чужа»

Минуле позначено архівами. У Валі слідом за мобільною зйомкою зруйнованого під’їзду зі словами «Страшно, страшно» — чорно-білі кадри весілля 1968 року. Всі молоді й безтурботні.

Своє весілля в жовтні 1991 року Світлана показує в компанії радісних однолітків. Дуріють, кричать; молодята стають у позу робітника й колгоспниці — наче скульптура Мухіної. З містом у Світлани свої порахунки — показуючи себе юнкою, вона зізнається: «Я поїду до Києва від безгрошів’я і своїх дитячих страхів, вколочених у мене важким ременем тоталітарної системи. Найбільший із моїх страхів — бути не як усі».

Саші прив’язана до багатоквартирного будинку на вулиці Купріна, 5, де вона зростала, але теж має рани, що важко загоюються: брак материнської любові та руйнування цього будинку. Ще одна, не до кінця усвідомлена, але виліковна травма — зросійщеність. На питання, чому вона не розмовляє українською, Олександра кидає: «Це не моя мова». Втім, Саша таки закінчила єдину українську школу в Маріуполі, переїхала до Києва, де й виявилося, що «ми вже трохи чужі люди».

Оці «трохи чужі» і є джерелом напруги, двигуном драми. Світлана, «інфантильна і запекла кар’єристка», не була готова до материнства. Валя сварилася з учительками за білі бантики дочки, але водночас доволі болісно перевчала Світлану, лівшу, писати правою рукою: «Ти шо, не така, як усі?! Всіх перевчали!» — виправдання звучить як самозвинувачення.

Та все ж вони говорять одна з одною. Проговорюють свої образи й надлами. Зменшують дистанцію, долають відчуження, намагаються нарешті стати родиною. В перших сценах — багато пастельних, рожевих тонів, такий собі затишок вітальні. Але поступово темних кольорів і різких контрастів більшає.

Новини про війну приходять опосередковано, через фрагменти новин, через відео в інтернеті. Тета Лариса, цілковито проукраїнська, так і не змогла вибратися з окупації. Те, що вона розказує родичкам телефоном, звучить як безпробудний горор; жахіття ще більше посилюється зйомкою російського «победобєсія» — парадом переможців серед руїн. Важко позбавитися від думки, що таке ж саме могло відбуватись і в Києві навесні 2022-го.

А остаточне руйнування краєвиду дитинства, знищення того міста, яке і мучило, і тішило, символізує знесення будинку на Купріна, 5 — точніше, його обгорілого остову. І це стає тяжким ударом для Саші: «В мене екзистенційна криза. Я потеряшка». В безпеці лондонської еміграції цей біль відчувається особливо гостро.

Але, коли все зруйновано, що лишається?

Про це героїні говорять найбільше, цього весь час бракує і саме це вони все ж таки знаходять: любов. Яка допомагає пережити й щоденні обстріли, і невеселі новини, і одноманітний стукіт коліс чергового потяга з війни чи на війну. Ось надія, словами Світлани: «Рабам недоступна любов. Чи може бути любов там, де нема свободи?».

«Ідея, що від початку рухала цей проєкт — про нашу ідентичність»

Світлана Ліщинська, пряма мова:

— З Маріуполем у мене дуже суперечливий досвід. З одного боку — такий рай із трамваєм і з шумом моря. Для мене це дуже заспокійливий звук — коли море десь далеко і чути, як люди там купаються, діти верещать, трамвай дзеленчить. І літній дощ, і абрикоси, дуже багато абрикос, дуже багато фруктів, черешні, бабусин дім, її старі комоди. Я купаюсь у морі, чорна від засмаги. В бабусі була репродукція Мони Лізи й оці запилюжені журнали «Огоньок», а у дворі стояла халабуда, яку дідусь побудував, щоб спати на повітрі. Маріуполь мого дитинства.

А потім був інший Маріуполь, коли вже мене прийняли в піонери. Цей Маріуполь я ненавиджу, бо треба було бути як усі, вчити Леніна. Історичка була монстром. У неї всі напам’ять знали «три составные части марксизма». Це був капець. Однокласники насміхалися з моїх бантиків, які мама мені робила, бо я займалася балетом, насміхалися з речей, які мама шила за журналом «Бурда». Сміялися, бо там здебільшого вчилися діти працівників комбінатів. І в них — вино, сигарети, гітара і все в такому дусі. Я їм заздрила, для мене то була інша цивілізація. Хлопці в під’їзді теж насміхалися весь час. Для мене це було місто, де ти, не дай Боже, вдягнеш щось не таке або скажеш щось зайве.

Але десь після 2014 року я почала думати: «Мені неприємно, що там російський прапор. Я ж ніби не люблю це місто. То чому мені це неприємно?». І мене потягнуло на батьківщину. Приїхала у 2014-му. На жаль, місто було все ще жалюгідне й совкове. Я просто старалася дивитися на хороше: на смажених бичків, що мама готувала, на рибні базари, знову ж таки на море.

Та все ж Маріуполь почав розвиватися крок за кроком. І для мене тому і важливо було показати, яке було середовище в українському місті для людей і їхнього формування. Ідея, що від початку рухала цей проєкт, — про нашу ідентичність.

Титульне фото: кадр фільму «Трохи чужа»