«Трішки чужа» на Берлінале. Українській режисерці аплодує Європа

На 74-му Берлінському кінофестивалі, що відбувся в Німеччині з 15 до 25 лютого, українська режисерка Світлана Ліщинська презентувала свій авторський повнометражний дебют. Показ відбувся в межах паралельної секції Panorama Dokumente.

Світлана Ліщинська — українська кінорежисерка. Шлях у документальному кіно розпочала 2014 року проєктом «Євромайдан SOS. Право на гідність». 2017-го стала співавторкою документального альманаху «Невидимий батальйон» про жінок на війні.

У списку режисерки Ліщинської — стрічка «Гудбай, фешн!», сценарій повнометражного художнього фільму «Нетерпіння» (2020), стрічки «Король балу» (2019) та «Скарби Верони». До кінематографічної кар’єри Світлана працювала на телебаченні, але нині не дуже любить згадувати ті часи. Каже: «Спочатку я стала цинічною, а потім почалися панічні атаки та фізичне відторгнення. Я не бачила сенсу в тому, що роблю, воно все стало для мене неважливим. Я зрозуміла, що все».

Нова стрічка Світлани «Трішки чужа» — це щемлива розмова про ідентичність, знята у формі есею. В стрічці режисерка на прикладі своєї родини шукає відповідь на запитання: ким почуваються люди, які народилися в СРСР, жили досить близько до кордонів із Росією на зламі політичних епох і стали очевидцями українських революцій, а зрештою — жертвами російсько-української війни?

Світлана ініціює болючу розмову із собою та різними поколіннями жінок своєї родини, розбирає на молекули ідентифікаційну кризу доньки, мами та свою й через прості запитання та спогади, нанизуючи кадри домашнього відеоархіву та сьогодення, намагається зрозуміти власну історію й хоч трохи перестати бути чужою.

У соцмережах бродить мем «Мы все уснули 23 февраля, а прокинулись 24 лютого». Він чітко окреслює абсолютно зрозумілий вектор масового переходу на українську, але ж коли? На 31-му році незалежності, після початку повномасштабного вторгнення…

Звісно, коли летять ракети, дуже хочеться позбутися всього, що пов’язує з ворогом. Не говорити мовою людей, які прийшли вбивати нас… українців. Але чи можна отак одним махом, перейшовши з російської на українську, оминути кризу самосприйняття? Хіба можна, просто вдягнувши вишиванку, раптом намацати своє прадавнє українське коріння, викреслити світ, у якому зростали, перекласти з «языка» на мову власні сни? І де ж узяти нові опори, коли російська ракета влучила в твій дім, а потім російський бульдозер зрівняв його залишки з землею?..

Як наростити м’язи любові, як вирівняти дихання? Адже життя в радянському та пострадянському часі — це далеко не про любов і не про унікальність особистості, а про загальну уніфікованість і рівність. Із завданням «номер раз» — НЕ висовуватися! НЕ виділятися!

«Ми з радістю та надією прощаємось із тоталітарним минулим, ми ще не розуміємо, наскільки це тоталітарне минуле — частина нас самих. Я — ця наречена в білій сукні, яка радіє свободі, що настала, неідеально навчена марширувати з натовпом, терпіти негаразди, не виділятися, любити Батьківщину й ненавидіти ворогів.

І за 30 років у демократичній Україні я так само боятимуся виділятися, терпіти труднощі, любити Батьківщину й ненавидіти ворогів. Але тоді виходить, що мій патріотизм — це старий страх не бути з усіма, адже коли ти порушуєш монолітність строю, то стаєш загрозою, й твоє право на буття — під питанням. Мене так навчили в тій країні, дух якої досі не знайде спокою», — так звучить Світлана у фільмі. Короткими фразами-вкрапленнями вона посилює свою історію за кадром. Хоча насправді, за задумом, Світлана прагнула уникнути озвучування.

«Але в нас три, майже чотири персонажі у фільмі, й іноді вони схожі один на одного, — каже режисерка. — Наприклад, дехто під час чорнових переглядів матеріалу переплутав мене з донькою. Наші голоси дуже схожі, й глядачу могло б бути складно простежити за емоційною лінією історії. Та й використовуючи свій голос за кадром, я зробила його не лише елементом оповіді, а й інструментом, який передає мої думки».

Цікаво, що фільм почав народжуватися ще до війни. І це мала бути локальна українська повість про колонізовану частину нашої свідомості на сході України. Адже Світлана родом із Маріуполя, який завжди був русифікованим. Вона планувала актуалізувати тему мовного питання, і зробити це так, аби стрічка зацікавила не лише українців. Світлана планувала зняти свій дім у Маріуполі, свою родину, двоюрідних братів і сестер, тітку й деяких маріупольців, які відвідували безкоштовні курси української мови. Тоді відчуття наближення війни вже висіло в повітрі, й тема суцільної русифікації в Україні була неймовірно актуальною. Після початку повномасштабної війни розроблення цього проєкту було припинено. Тоді Світлана почала працювати над фільмом «Реконструкція Маріуполя» разом із продюсеркою Анною Капустіною. А після того, як фільм було знято, Ліщинська запропонувала продюсерці новий проєкт — ідею стрічки «Трішки чужа».

«Я сказала тоді Анні, що в мене є деякі довоєнні матеріали й, можливо, ми можемо з цим щось зробити, — розповідає Світлана. — Тоді ми й подали заявку на кіноринок ідей, що проводиться в межах міжнародного Лейпцизького фестивалю документального та анімаційного кіно DOK Leipzig. Там ідея стрічки й отримала старт».

Найважчим було вмовити рідних на знімання, ділиться Світлана. Емоції та роздуми мають бути щирими, а так відкривати свою душу, свої думки, обличчя, бо тебе просить хай навіть найближча людина, непросто. І це була справді драматична історія. Свєта хотіла задокументувати свято нового, 2022 року, тому що було передчуття чогось невідворотнього,.. але мама була категорично проти знімання.

13 лютого був день народження онуки Світлани — Стефанії, і мама приїхала з Маріуполя до Києва. Тоді, можливо, відчуваючи провину за те, що відмовилася зніматись на Новий рік, мама дозволила зняти сімейну вечірку на честь Стефанії. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, категорично проти зйомок виступила Саша, донька Світлани.

«Коли Саша зрозуміла, що я знімаю її день у день, вона збунтувалася, — ділиться спогадами режисерка. — Казала, що це дуже виснажливий процес. Тоді в справу втрутилася продюсерка Анна Капустіна, котра як майстер переговорів допомогла й знайшла потрібні слова для моєї доньки. Так наша співпраця отримала шанс на продовження. Отже, дискусія про ідентичність ставала дедалі важливішою для моєї сім’ї. Вони справді почали ставити собі більше запитань і шукати на них відповіді. Гадаю, що само собою цього не сталося б, і цей фільм я навряд чи зняла б. Тож створення стрічки для нас стало колективною подорожжю, якою ми всі захопились. І за це я надзвичайно вдячна родині».

Усі 90 хвилин режисерка розмірковує над запитанням: як людина з’ясовує для себе, наскільки вона є українцем/українкою? Цікаво, що її спостереження виходять далеко за межі сьогодення й реальності повномасштабного вторгнення.

Насправді стрічка «Трішки чужа» порушує багато тем. І про стосунки з тоталітарним режимом, у якому народилася мама Валя, та й власне сама Свєта; і про незалежну демократичну Україну, в якій Світлана та її родина опинилися після розпаду СРСР; і про стосунки з донькою Сашею, яку Свєта залишила на виховання мамі, бо мусила вибратися зі злиднів. Про материнську провину перед донькою; про доньчине нескінченне сумування та образу на маму, бо та далеко; про любов онуки до бабусі, яка її виростила; й про життя доньки в еміграції через велику війну.

За сюжетом, із країни через війну виїжджають усі рідні Світлани: мама, доня й онука. Свєта ж вирішує залишитися.

За кадром Світлана Ліщинська каже таке: «Ну, ось тепер в Україні в мене більше немає рідних, немає того клаптика землі, на якому я народилася й виросла, немає дому. Є тільки паспорт країни, яка здригається безсонними ночами від різких звуків, країни з порожніми очима вкритих попелом міст.

Терпіти негаразди, любити батьківщину, ненавидіти ворогів — знов актуально.

Але є ще одне, що робить нашу країну і сильною, й слабкою одночасно, — це мрія про Свободу!

В Україні кажуть: рабів до раю не пускають.

Тобто рабу недоступна любов.

Чи може бути любов там, де немає Свободи?

Чи може бути свобода там, де немає Любові?

Для мене навчитися бути вільною — це навчитися любити… і я залишаюсь».

Світлана залишається, аби навчитися бути вільною й любити. Залишається, аби бути українською режисеркою й мовою кіно спричиняти потужні зміни, бути корисною.

«Насправді важливо не те, звідки я, а те, куди я приїду. А я приїжджаю до Києва. Я повертаюся з війни, зі свого минулого, й мої сновидіння фіксують це — смерть, життя і право бути», — каже Світлана.

Стрічка «Трішки чужа» найближчим часом мандруватиме Європою — заплановано покази в Ризі та Празі. В Україні прем’єра відбудеться в межах Міжнародного кінофестивалю документального кіно про права людини Docudays.

На сцену ж Берлінського міжнародного кінофестивалю після показу стрічки вийшли всі прекрасні жінки, задіяні в ній, — мама Валентина, сама Світлана, донька Олександра та маленька Стефанія. Зал аплодував стоячи.