Румунські українці: Наше село щотижня відправляє допомоги на фронт на пів мільйона

Знайти в цьому селі серед білого дня вільну людину складно. Хоча роботи, як і скрізь у глибинці, тут особливо немає. Багатими румуномовні Динівці за кілька десятків кілометрів від кордону в Чернівецькій області точно не назвеш. Однак селяни примудряються щотижня споряджати на фронт бус з допомогою для бійців, а іноді – і двічі на тиждень. За оцінкою місцевих, щоразу машину завантажують приблизно на пів мільйона гривень. Причому в очах – ні краплі гордості чи чванливості, мовляв – які ми молодці, лише відповідальність та легка втома.

У селі допомагає кожен – і пенсіонери, і діти

- У нас немає жодних спонсорів, це невелике село - ні заводів, ні фабрик, - відмахується від запитання Коротко про староста Раду Штефлюк. – Це все завдяки нашим мешканцям – тим же бабусям та дідусям, і заробітчанам.

Як у кожному прикордонному селі, багато хто виїжджає на роботу за кордон – звідси сьогоднішні помічники поїхали ще задовго до війни. Все ж таки зарплати в тій же Румунії і в Чернівецькій області не порівняти. А сім'ї годувати треба. З початком вторгнення до рідної країни заробітчани організувалися та активно допомагають фронту.

- Завдяки їм багато робиться, - продовжує Раду Штефлюк. – Тільки щоб один раз з'їздити на схід, треба викласти за дизель 20 тисяч гривень. Черговий бус, доверху завантажений їжею, теплими речами, ковдрами та іншим необхідним бійцям, вже якраз під'їжджає до зони бойових дій.

Об'їздили всю лінію фронту

Із Динівців возять допомогу безпосередньо на фронт – передають бійцям із рук в руки, а не кудись на склади. Харків, Чернігів, Херсон, Суми, Київ, Миколаїв, Донецька та Луганська області – їздять у всіх напрямках. Кожну машину перед відправленням благословляє священник Крістіан. У машині, що тільки прибула на фронт, особисто від нього – дві сотні комплектів білизни.

- На самому початку війни їздили до людей на найбільш постраждалі території, які були під обстрілами, – допомагали дітям та дорослим, – зазначають у селі. – За кілька днів почали їздити і до бійців.

Потім до першого водія-добровольця, який викликався возити допомогу на фронт, почали приєднуватися однодумці – у кого були свої машини в селі. Підприємці стали вантажниками, музиканти – кухарями, секретарі – бухгалтерами, які підраховують у зошитах витрати на кожну дрібницю та ведуть облік.

- Взяли дві домашні свині, наробили ковбас солдатикам, накоптили м'яса, ребер, насмажили котлет, - розповідають мужики, завантажуючи ящики в бус. – Хто печиво пече, хто домашні яблука приносить… Нещодавно допомогли наші заробітчани – надіслали гроші. Відправляємо термобілизну, теплі рукавички та шкарпетки, ковдри, ліки, окопні свічки – їх наші діти з вчителями роблять, солодощі запакували, каву, чай, випічку, фрукти – та те, що й усі… Не ми ж одні такі.

Організувалися українські румуни в Динівцях власними силами – староста не проводив жодних спеціальних зборів, місцевим активним жителям теж не довелося переконувати чи писати довгі пости у соцмережах. Усі встали, засучили рукава – і живо за роботу. І ця невичерпна батарейка працює досі, не скидаючи швидкість. Волонтерська активність для селян стала такою ж звичною, як уранці прокинутися та почистити зуби.

Водії з Динівців та навколишніх сіл побували вже на всіх напрямках. Спідометр кожного буса накрутив стільки кілометрів, як десять разів злітати до Австралії.

Селяни зібрали гроші та відправили на фронт з десяток машин для бійців та три карети швидкої допомоги. На життя ніхто не скаржиться – не шкода ні кабана солдатам віддати, якого вигодовували для себе на Різдво чи Великдень, ні з мізерної пенсії останню гривню витратити.

Діти з учителями приєднуються

Сусідне, теж румуномовне село Берестя намагається не відставати. Хоча тут у чотири рази менше мешканців – всього вісім сотень, більшість – жінки та діти. Самі, чесно кажучи, зізнаються: «Все на ладан дихає – йде посівна, працювати нема кому – чоловіків немає. Багато пішло на фронт».

– Але люди зараз думають не про те, як заробити, а як вижити – разом із державою, – пояснює Коротко про місцевий староста Раду Кочурка.

Днями звідси також відправили машину для фронту – одному з двох місцевих братів, обидва – служать. Водії із сусідніх двох сіл, Маршинців та Рокитного, зараз крутять баранку у напрямку зони бойових дій – везуть допомогу. Загалом уся Новоселицька громада об'єдналася. Причому не важливо, українське село, румунське – якщо треба скинутися на щось дороге, як та ж машина, кордони між селами не заважають – беруть участь усі.

– Українське село Довжок, яке належить до нашого старостата, вже відправило бійцям сім машин, – продовжує Раду Кочурка. – Там ще менше мешканців, ніж у нас. Це і легковики, і вантажівки, і пікапи. Вони допомогли зібрати на те авто, яке ми нашому хлопцеві з Берести відправили, сусідні села теж приєдналися. Коли там збирають – то ми допомагаємо чим можемо.

Ось прийшов черговий запит – і місцеві відразу починають передзвонюватися між собою: «Хлопці, треба односельцю на машину, давайте збирати. Хто хоче взяти участь?». Ця машина поїхала – почали збирати на другу. Теж попросили.

– Ми не можемо знати, що кому треба, спочатку самі дзвонили, запитували: «Машину треба?» Нам у відповідь: «Навіщо мені в танку машина?» – зауважують місцеві. – Тому чекаємо, доки скажуть, чи за іншими джерелами інформація прийде – тоді перевіряємо і збираємо гроші на необхідне.

Причому все це без якогось управління ззовні, без волонтерських центрів та організацій.

- Ось така у нас громада - всі дуже дружно допомагають фронту, як і чим можуть - всі вболівають за майбутнє країни, - посміхається Рада Кочурка. – І діти залучені – печуть разом із педагогічним колективом різні смаколики у школах. Село у нас маленьке – без учителів та дітей нікуди.

Без свят та вихідних

Про те, щоб вчителька математики чи працівник місцевої ферми відмахувалися від волонтерства з думкою: «А сьогодні неділя – відпочину, завтра знову на роботу» - такого немає.

– Ніхто не відмовляється – у нас немає такого, що вихідний чи свято – треба працювати цілий рік, – здивовано піднімають брови жителі села. – Так само, як і на фронті – у них немає свята та вихідного, там війна триває щодня.

І жителі, і місцева влада впевнені – запал ні в румунських українців у прикордонні на Буковині, ні в українських румун, які давно виїхали за кордон і активно допомагають нашій армії, не згасне аж до самої перемоги.