Український пес людяніший за російського режисера

Б'ютіфул дізастер, або «разрушка» бєзпалітікі. Не хотіла я про це писати. Але, подивившись на вивернуті нутрощі розбомбленої одеської багатоповерхівки і пса корсо, що тужить на руїнах, вирішила, що мушу.

В основній конкурсній програмі цьогорічного Берлінале був фільм «Архітектон» Віктора Косаковського – колишнього російського, нині німецького режисера, політеміґранта «проти Путіна», словом, кругом наче й «хорошого руского», й цілком собі талановитого документаліста. Фільм цей цікавий, зокрема, тим, що реакцію на нього можна вважати ідеальним маркером – наскільки людина щеплена проти фашизму: проти токсичного духу сучасної російської культури.

Герой фільму – старий архітектор, який захоплюється старими ж таки руїнами й обурюється потворною сучасною архітектурою (наскрізний образ – «живе» каміння, що сиплеться в кадрі з граційністю Довженкової «текучої трави», і антитетичний йому мертвецький чорно-білий бетон, що ллється з ковша). А починається фільм такими самими розбомбленими нутрощами багатоповерхівок – якщо не помиляюсь, харківської Салтівки (!). Потім в один смисловий ряд із нею нижуться руїни турецького міста, знищеного землетрусом, – такі самі, вивернуті «м'ясом назовні», щільники мертвих квартир, – з ними контрастують величні руїни давніх храмів («От як вони так зрізали поверхню, га?» – милується герой, пестячи ті поверхні рукою), і у кінці режисер сам входить у кадр, щоб розпитати свого героя – чому, ну чому ж у давнину будували так гарно, а ми тепер будуємо так огидно?!

Що ті гарні руїни, зацілілі з-перед тисячоліть, – це були храми, а аналогами наших сучасних бетонних щільників були халупи з глини й дерева, які тупо до нас не дійшли, бо розраховані були так само максимум на 2 покоління, – така проста відповідь розмовцям чомусь на думку не спадає, точніше, режисер робить усе, щоб вона не спала на думку на той час уже добряче замотеличеному отою «поезією падучого каміння" глядачеві: маніпуляція очевидна, припускаю, що росіян такого вчать і для них маніпулювати природно, як дихати, але вразило мене навіть не це. Насправді я ще кілька годин по перегляді намагалась уявити собі, як це можливо – дивитися з пташиного польоту на розбомблене (твоїми ж, нотабене, співвітчизниками!) місто з неохололими лунками спустошених жител – і гидливо думати: екая гадость ета ваша соврємєнная архітєктура!...

І навіть коли тобі така думка приходить до голови (мені, каюсь, теж була не раз приходила – правда, порядком самопотіхи: мовляв, нічого, ми ще відбудуємо всі ці знищені совкові міста хіба ж такими, все відновимо куди пак кращим, тільки людей не вернеш...) - то як може бути не стидно нести цю думку у світ поверх кісток і крові, з пташиного польоту?.. Яку взагалі операцію на мозку має проробити з людиною вся її, засвоєна змалку, культура, щоб людина просто не бачила в знищених (її ж, нотабене, співвітчизниками!) людських житлах – сліду людей, живих чи мертвих, – а бачила тільки бридко покорчений бетон, «разрушку» (с), так само, як і «погана» російська журналістка у славетному маріупольському ролику?

Наскільки ж людянішим (!), порівняно з російським режисером, виявляється пес, що витяг мертву дитину з-під завалів – і ліг тужити!.. Брак емпатії? Так, безумовно, це головна хвороба російського суспільства (це навіть по родинах видно, по розмовах їхніх солдатів із близькими). Але, до холери, що мотивує настільки беземпатичних створінь знімати фільми, писати книжки, розучувати симфонії – і, з вузькофахового погляду («технічного»), робити це цілком навіть добре – «красиво»? У фільмі Косаковського є одна прикметна фраза, яку кидає робітник-каменяр, говорячи про обвали в горах, – beautiful disaster (не плутати з назвою голлівудської комедії, в оригіналі мовилось французькою), – у цьому місці я згадала Тичинине: «Жорстокий естетизме, коли ти перестанеш любувати з перерізаного горла?» (а це ж він також до сучасної йому рос. культури звертався – 1920 рік, вона й тоді була так само токсична...).

Цю програмову дегуманізацію вони тепер називають «іскусство внє політікі» – і багатьом митцям на Заході це відгукується (у нас і у журі було дві душі, яким фільм Косаковського сподобавсь тим, що very poetic, один із них – той самий Альберт Серра, що їздив у 2018-му до Москви на фестиваль і весело жартував там про Путіна й спецслужби: брак імунітету на фашизацію стає серйозною проблемою західної культури, я тут про це вже колись писала у зв'язку з фон Трієром). А дорогою додому я читала прислані мені відгуки на конкурсну програму, і серед них натрапила на обурений лемент якоїсь іншої «хорошої рускої» (яка теж живе у Берліні) з приводу того, що «геніальному» (с) фільму Косаковського не дали Ґран-прі (незрозуміло, з якого б то дива, він у нас навіть «у призову десятку» не вийшов), – а натомість посміли дати якійсь нікчемній Маті Діоп (гугліть, хто не знає), чийого фільму ХР, звісно, не бачила, але ж «всьо то вздор, чєво нє знаєт Мітрофанушка», – і ХР певна, що фільм про повернення в Бенін вивезених французькими колонізаторами дагомейських статуй не може бути вартий уваги білої мемсаїб, а Золотого ведмедя отримав тільки тому, що головою журі була чорношкіра! (Прим.: «Дагомея» – це був єдиний фільм з 20, який викликав у нашого журі по перегляді одностайні оплески, і я б дуже хотіла, щоб його побачив український глядач).

Що ж, подумала я, все логічно: свого расизму ці дєті ВРК (вєлікой русской культури) не помічають так само, як не помічають крові жертв на «разрушках» – і, по щирості, я не знаю, як можливо буде коли-небудь, хай навіть після розпаду Росії, пояснити цим людям, що з ними не так, – яку таку програму «дефашизації» (моральної дерусифікації?), розраховану на кілька поколінь, готувати для всіх тих мільйонів душ з повністю збитою етичною програмою...

Але думати про це – треба.

І то вже тепер.