"Мені ніби кисень перекрили". Костянтин Грубич – про телеведучих-втікачів, колишню дружбу з Данилком та причини шаленої популярності Марченко

Костянтин Грубич – зірка українського телебачення, що не сходить з екранів більш ніж 30 років. За цей час журналіст гучно заявив про себе в проєктах, що стали революційними у 90-х – "Вибрики" та "Не всі вдома", перекваліфікувався в репортера, а потім знову став телеведучим.

В інтерв’ю OBOZ.UA Костянтин Грубич, який перед початком війни приєднався до команди програми "Твій день" ("1+1 Україна"), зізнався, як пережив звістку, що проєкт закривається, розповів, чим займається зараз, а також поділився неймовірними історіями з "кухні" телебачення.

– Костянтине, коли в мережі нещодавно завірусилося відео вашого інтерв’ю з юним Андрієм Данилком в ефірі програми "Вибрики", що відчули?

– Воно хвилями з’являється на різних платформах вже кілька років поспіль: тут – мільйон переглядів, там – мільйон. Знаєте, доля так розпорядилася, що я став людиною, яка переконала Андрія розкритися. Вмовив його постати перед публікою як артист Андрій Данилко. На той момент ніхто не знав, хто ховається за образом Вєрки Сердючки. Літо 1995-го року, по телевізору крутиться багатосерійна реклама "Приватбанку", де дивакувата на вигляд провідниця рекламує ваучери. А в мене з лютого почалося юнацьке ток-шоу на УТ-1. А оскільки програма називалася "Вибрики", то передбачала участь у зйомках героїв, які б виправдовували назву. І тут я бачу цю провідницю – те, що треба. Але проблема в тому, що ніхто не може підказати, де її шукати. Ба більше: я не знав, що це хлопець.

Починаю з "Приватбанку". Кажуть, усі питання до "Приват-ТВ" у Харкові, це вони знімали. Там відповідають: так, знаємо, але це не вона, а він. Уявіть, моє здивування – ще цікавіше стало. Починають розповідати, що артист із Полтави, молодий хлопець. Звати так-то. Полтава? То я ж також із Полтави! Дізнався, що він щойно вступив до естрадно-циркового училища в Києві. А я знав директора закладу Клима Гокуня, бо час від часу співпрацювали. Телефоную. Каже: "Є такий, але ви його не знайдете, він весь час на гастролях". Дивуюся: "Які гастролі, тільки два тижні заняття почалися?" "Він талановитий, тому взяли, – відповідає, – однак на заняття не ходить. Весь час їздить містами і селами з виступами".

Словом, це тягнулося кілька місяців, я вже розшукував його навіть через вахтерів гуртожитку. І от прийшов на зустріч – настільки скромний, навіть переляканий у якихось моментах, що не повірив очам: "Як? На екрані такий розкутий". Він не те що не хотів зніматися в програмі, він активно чинив опір. Пояснював, що його ніхто не знає, і це влаштовує – розкриватися не хоче. Не прагнув до слави, на той момент точно. Подобався сам творчий процес. Образів було п’ять чи більше: міліціонера, учениці, шкільної кухарки і провідниці.

Згодом він погодився показати сценки, але все ще не хотів бути Андрієм Данилком як героєм ток-шоу. Однак врешті-решт передачу ми зняли. Мабуть, переконливим фактом стало те, що ми земляки. "Добре, оскільки ти з Полтави, я тобі повірю", – сказав мені. Цей випуск за 10 грудня 1995 року мав приголомшливий успіх. Як це зрозумів? Коли пішов через кілька днів на ринок, чую з кіоску, де продають аудіокасети, запис нашої передачі. Мій голос, його голос. А потім десь деякий час мені довелося бути не те що продюсером, а такою собі передаточною ланкою, бо мені постійно телефонували, щоб запросити його виступити.

І ні до, ні після того випуску я так не сміявся під час запису передачі. Я не міг вести її, тому що падав на землю, у мене болів живіт. Це була магія. Я зараз дивлюся – мені смішно, а тоді – взагалі. Він геніальний актор, у нього є талант бачити у буденному смішне, він нічого не вигадує. Отак, як Сердючка, говорить вся Полтава. "Поїзд їде – воно лізе" – і всі ж розуміють, про що мова. Люди так розмовляють, але в його виконанні це стає страшенно смішним.

Правда, на початку його кар’єри не все було безхмарно. З'явилися такі "попутники", які навіть гроші в нього крали, що були зароблені по сільських клубах. Доки не з'явився Юра Нікітін – всяке бувало. Ми з того часу бачилися неодноразово, дружили один час. Він навіть мав стати нашим кумом, але через зайнятість не вийшло. Зараз, може, колись там раз у кілька років зателефонує. Востаннє ми спілкувалися по Telegram, коли надіслав на початку вторгнення, десь у березні, мем з Оксаною Марченко. Приліпив там себе – це відео в мене в Instagram набрало майже мільйон переглядів.

– А чи бачитеся з Олександрою Лозинською, з якою вели програму "Не всі вдома", вдовою телеведучого Ігоря Пелиха?

– Кілька років тому ми з нею зустрічалися, у 2018 році, здається. А за 20 років до того запускали разом "Не всі вдома" на "плюсах". Коли програма закрилася, вона поставилася до цього спокійно – в неї немає амбіції популярності. Оця хромосома відсутня. Вийшла з кадру – ні травми, нічого. Спокійно зайнялася іншим. Нині вона продюсерка, у неї свій продакшн, який вони ще з Ігорем започаткували. Для ICTV на той момент, коли бачилися, кілька проєктів готували. Ми не так часто спілкуємося, але впевнений, якщо, наприклад, зараз зателефоную, добре поговоримо.

Я знаю, що після загибелі Ігоря Саша ще раз вийшла заміж. Народила четверту дитину. Старший син Іван зараз боронить Україну. В неї, до речі, дуже цікаві підходи до виховання, до всього, що має українські корені. Це дуже яскравий приклад, як російськомовна людина стала затятою патріоткою завдяки коханню до чоловіка. Саша – киянка. З рафінованої такої родини, кінематографічної. Її дідусь – директор студії науково-популярних фільмів.

Коли закривали наш проєкт, мені здавалося, що це несправедливо. Не міг зрозуміти, чому програма, яка мала дуже гарні рейтинги, йде у небуття. Ми стали жертвою економічної кризи. Але я переживав це дуже важко. Фобія звільнення нікуди не зникла і досі. З іншого боку, можна було започаткувати щось своє. Так, як зробив Ігор Пелих, який теж був ведучим "Не всі вдома". Він легко почав творити свою історію – відкрив продакшн.

А потім почалася через деякий час передача "Галопом по Європах", яка стала культовою. Я, чесно кажучи, був здивований потужністю Пелиха. Коли ми разом працювали, мені здавалося, що він трохи поверхневий. Багато хто тоді думав, що Пелиха цікавила тільки музика, посміятися, ще щось таке. Був день, коли в ефірі мав працювати він (ми вели "Не всі вдома" по черзі). Тоді загинув Чорновіл. І Олександр Роднянський, наш тодішній керівник, попросив мене провести випуск, бо більш серйозний і начебто ефір буде відповідний моменту. Але Ігор обурився, не віддав свій "день" і дуже гідно провів програму. А згодом, бачите, який розкрився талант – не лише телеведучого, а й організатора, продюсера. Дуже шкода, що така трагедія сталася, він би ще багато чого сказав з телебаченням.

А я шукав роботодавця. У мене не було такої сміливості та зухвальства, я і зараз боюся. Кожному своє – так собі пояснюю. Але ті виклики долі якоюсь мірою мене загартували, змушували шукати різні способи заробітку. Кілька місяців ми з дружиною без оплати придумали і робили проєкт "Точка на мапі" на УТ-1. Нам лише техніку давали, щоб знімати. Ми їхали в міста або села зі смішними, як мені здається, назвами ("День Добрий", "Бухалівка", "Закусили" тощо) – і розповідали про них, про людей. Обожнюю таке й досі. І коли цю програму побачив Олександр Роднянський, сказав: "Мені треба таке саме, тільки на три хвилини. Підеш у "ТСН"?". Оцю фразу я пам'ятаю досі. І через день вже був на студії. І зовсім інша вже історія почалася: ведучий перекваліфікувався в репортера – а це різні професії. Я такого прикладу подібного не знаю. А потім знову з репортера став ведучим – життя таке цікаве.

– От саме за репортерство ви отримали "Телетріумф". Хто з вами номінувався в цій категорії?

– Віктор Сорока з ICTV і чоловік Марічки Падалко – Єгор Соболєв, тоді топжурналіст "5 каналу".

– Серед ваших колег цю нагороду мають Мазур – сім статуеток, Зеленський – чотири, Горбунов – три, Таран, Добровольська, Пелих – по дві, Ванникова, Цеголко, Коберник, Соколова, Фролова, Рахманін… І разом з ними Оксана Марченко. Чи не знецінює її постать цю нагороду? І ще російські актори із "Сватів", ура-патріоти Добронравов, Артем'єва, Кравченко можуть похизуватися "Телетріуфом". Як до цього ставитесь?

– До цього треба ставитися по-науковому, розглядати в комплексі. Оксана Марченко стала лауреатом, думаю, як найкраща ведуча розважальної програми. А шоу "Україна має талант" – це була топова програма, тому це заслужена нагорода на той момент. А щодо "Сватів", це теж був серіал із захмарними рейтингами. Це не означає, що я його хвалю. Просто пояснюю, що треба тверезо до цього підходити, а не рубати шаблюкою.

У ті роки треба було бути провидцем, щоб сказати: війна з Росією неминуча. Ближче до 2014 року я теж багато чув різних думок, але думав, що це фантазія, утопія. А вийшло так, що страшна реальність. Повертаючись до тих нагород: я спокійно ставлюся до лауреатів, яких ви назвали, бо на той час це було зрозумілим вибором, продиктованим успіхом у телеглядачів. Давайте чесно: хто з колег тоді не мріяв про популярність Оксани Марченко? Тодішньої Марченко саме на той момент. А те, що з нею сталося... Я б не хотів про цю людину взагалі зараз згадувати.

– Як ви згадуєте роботу на телеканалі "Інтер"? Чому сталося так, що деякі їхні ведучі відкрито тягли сюди "русскій мір"? От наприклад, той же Андрій Доманський, який, як пишуть, з початком війни втік за кордон?

– А можна я не буду відповідати на це запитання? Тому що в той момент, коли працював на телеканалі "Інтер", таких настроїв і близько не було. Так, тоді в 2010 чи якомусь році вибрали Януковича. Для мене це стало особистою драмою, тому що я був проти. Але якогось політичного тиску на каналі не відчував. І за час роботи змінилося три керівництва. Зокрема, і Зеленський був генеральним продюсером рік.

– А ще ви були головним редактором програми "Підйом". Скажіть, які вони були, молоді Горбунов і Єфросиніна?

– З мого боку, дуже некоректно це аналізувати, бо встиг ознайомитися з кухнею "Підйома" всього за два тижні. Це була така свого роду розвідка, мене навіть не оформлювали в штат. Можу згадати тільки, що Юра і Маша були дуже захоплені роботою. І на той час – вже дуже популярними. Концептуально "Підйом" дуже схожий на наш "Не всі вдома". Потім Олександр Ткаченко, який керував на той час Новим каналом, зателефонував і запропонував роботу в штаті… Але це сталося у той самий день, коли Роднянський покликав на ТСН. От розумієте? Якби це було на день раніше, хто його знає. А так вже було б негарно.

– Розкажіть тоді про Роднянського, який свого часу зробив з нуля "1+1", а потім несподівано поїхав працювати до Росії.

– Я його бачив кілька років тому в столичному кінотеатрі "Жовтень", де він давав майстер-клас. Ми привіталися, поговорили, він підписав мені свою книгу. І його ставлення до мене ніяк не змінилося, як мені здалося. І ця симпатія взаємна. Але, якщо я кажу, що поважаю Роднянського, то це не означає, що вітаю його роботу в Росії. Його від'їзд для мене був болісним моментом. "1+1" на початку був великою теплою родиною. Я не міг зрозуміти, як це можна: створити таке і поїхати?

Але я не можу засуджувати і навіть, усвідомлюючи, що зараз наражаюся на хейт, все таки хочу сказати, що вважаю Роднянського видатною людиною. Це енциклопедичні знання, дуже глибокий розум, аналітика. Він надав нового вектору всій телевізійній галузі країни, створивши "плюси", першим почав дублювати серіали українською, що було на той час революційним кроком. Він на "ти" з багатьма зірками Голлівуду. До цього треба було прийти, розумієте? І те, як він вчинив після 24 лютого, це щонайменше викликає повагу.

У найпершому складі "1+1" було багато людей, які раніше працювали на "Київнаукфільмі". Біла кістка кіно, дуже інтелігентне середовище, високопрофесіонали. І водночас прості в спілкуванні, дуже ніжно одне до одного ставилися. Це відчувалося. Ті, хто знав Роднянського ще з його початку кінематографічної роботи, називали його Льошею. Це було так мило. Потім, ну, все ж таки, минув час: хтось пішов, прийшло багато нових. Все трішечки розмилося – і ось ця родинність зникла. Зараз якісь прообрази можуть бути в окремих колективах. Я знаю точно, що дуже теплі стосунки в редакції "ТСН "Тиждень".

– Як ви згадуєте роботу телеведучим проєту "Твій день" на "1+1"? Жалкуєте, що через війну вам вдалося зовсім недовго попрацювати?

– Ой, це відкрита рана. Я 20 років про це мріяв – після "Не всі вдома" знову вести прямі ефіри. Воно прийшло, а потім несподівано зникло – і мені як кисень перекрили. Окрім того, прекрасно розумію, що такий шанс може і не повернутися. Єдина моя надія, що ми, як суспільство, трансформуємося. У західному світі на телебаченні дуже популярні ведучі зрілого віку. Чим старші, тим більше довіряють. І тут у мене начебто є перспектива.

Мені дуже подобається саме відчуття прямого ефіру. Тому "Твій день" – це був мій формат. Я дуже вдячний Єгору Гордєєву, продюсерці "Сніданку з 1+1" Юлії Жмакиній і всім, хто дотичний до того, що мене покликали. Хай навіть це все тривало всього місяць. Зараз я в штаті "1+1 Україна". В мене рубрика "Знаю-споживаю" в "Сніданку з 1+1", схожа на програму "Знак якості", яку вів на "Інтері". Коротко розповідаємо, як не помилитися в тому чи іншому виборі. Розумію, що можливості каналу зараз не безмежні. І знову ж таки, зараз зі мною вчинили набагато людяніше, ніж було тоді, коли закрили "Не всі вдома". Тоді просто звільнили, а тут війна – а залишають. Я вдячний за це.

– А чи спілкувалися ви з Владом Ямою? Ви його замінили в проєкті "Твій день"? І як ви ставитесь до того, що він поїхав із країни?

– Я спілкувався з ним, коли він ще вів передачу. Хвалив, коли пересікалися десь у коридорах студії, тому що мені подобалось. Після того, як він перестав бути ведучим, я його не бачив. І не вважаю, що мене взяли на місце Ями. Мені дуже не подобається таке формулювання. Коли Влад тільки починав танцювати, я вже був телезіркою. Більшою, ніж зараз. Те, що відбувається з ним зараз, коментувати не хочу. Це його вибір. Я ось у Києві, нікуди не виїжджав. Не знаю, це правильно чи ні, але принаймні моя душа спокійна.

– Як працюється вам на одному каналі з дочкою Владиславою, яка теж стала тележурналісткою?

– Ми не перетинаємося, вона собі працює, я – собі. Їй дається робота легко, швидко пише, круто думає. Вважаю Владу масивною творчою одиницею, дуже талановитою. В її роки я теж писав легко і швидко. Зараз текст тисячу разів перевіряю, продумую цікаві повороти.

– А чому син Ярослав не залишився в Польщі, де здобував вищу освіту? Чи не мав такої мети?

– Він вивчився і кілька років жив там. Повернувся в Київ, коли почалася пандемія, тому що роботи стало менше. Думав, що це все швидко скінчиться, там друзі, зв'язки, певною мірою – його душа. Але сталося по-іншому. Однак не маю про це багато говорити, захоче – розповість сам. Скажу лише, що він талановитий відеограф, знімає і монтує ролики про війну, створює анімацію, волонтерить.

– Костю, як з роками навчитися переживати втрату (17-річна донька Грубича Оля загинула внаслідок ДТП улітку 2014 року. Дівчину збила автівка, яка зникла з місця аварії. – Ред.)?

– А я не можу це пережити, тільки подумаю, нагортає сум. От ми з вами майже годину розмовляємо, я про це не думав, відволікся… Треба щось постійно робити, бути комусь потрібним, перебувати в процесі. Бажано в якихось хороших справах. І тоді буде трохи легше. Але час зовсім не лікує – це байки. Нічого забути неможливо. Дуже часто хочеться побачитися, поговорити. Думаєш, якою б вона зараз була, ким була… Але це неможливо.

– Чи хочете знати про ту людину, яка таке вчинила?

– Це одна з шорсткостей наших сімейних стосунків, бо я не хочу, а дружина – навпаки. Навіть так: я хочу також, але що це дасть? Можливо, навіть Бог береже мене від цього знання, бо це може штовхнути на злочин. З нашою гнилою правоохоронною системою, до якої в мене купа претензій... Я ж не буду просто так сидіти. Я вважаю, що це затерта справа. Про цей випадок знала вся країна, знав і президент, і мер, всі. Не так важко було встановити, що сталося на тій дорозі. Або та людина відкупилася, або щось таке. Досі нам не сказали, закрита справа чи відкрита.

– Що ви робите в своїй родині, щоб отримати такий міцний зв'язок між вами чотирма?

– Я намагаюся все ж таки пам'ятати, що крім моїх якихось бажань і прагнень, є такі самі у членів родини. Бо саме дружина Світлана завжди надихала та надихає мене на творчість, створює умови, коли я можу втілити свої телевізійні задуми, інколи поступаючись своєю кар'єрою. Особливо, коли діти були малі.

Ще докладаю зусиль, щоб ми всі частіше бували разом. Спільний обід, похід на природу, в кіно, цікаві поїздки. Серед останніх – сімейна гастроекспедиція у Печеніжинську громаду, на Прикарпаття. Там ми знімали відео з приготування автентичних різдвяних страв для мого ютуб-каналу. Таке нас дуже об'єднує. Але ви знаєте, порівняно з іншими родинами, у нас, можливо, цього багато. Але мені все одно мало.

– Ми почали інтерв’ю із відео з Данилком, але є у вашому архіві записи, які після оприлюднення мають теж гучний відгук – це казуси в прямому ефірі.

– Останнє вчора таке сталося, я вам надішлю. Ярик мій навіть мем зробив. Під час прямого ефіру в якийсь момент у мене у "вусі" почала грати музика, яка відволікала. Я показую руками: приберіть музику, думаючи, що в ефірі йде сюжет. А виявляється – вже показують мене. Стався технічний негаразд. Режисер у "вухо": говори-говори, ти в ефірі. А що говорити, якщо все збилося? Я не розумію, на чому закінчився сюжет, у голові все посипалось. Цього ніхто не помітив, викрутився. Думаю, що лише досвід мене врятував від того, щоб не провалитися. Був дуже засмучений, настрій погіршився. Але ми повинні бути готові до подібних казусів.

– А як ви ставитесь до нещодавно гучної історії з Людмилою Барбір, яка вилаялася в прямому ефірі, думаючи, що камера вимкнена?

– З розумінням. Я вважаю, що це історія із серії, коли в мене у "вусі" лунала музика. Те, що вона сказала, можна виправдати тим, що це був такий день – масована атака, всі на нервах. А в ефірі повинна дарувати енергетику хорошу, позитивну, усміхатися. А вона хвилюється, ще й виявляється не дуже задоволена вбранням. Те, що вона так різко висловилася, – це результат того, що тримала в собі весь ефір.

Я знаю Люду дуже добре – це не притаманно для неї, не її лексика. Значить, щось дуже припекло. А в такі гарячі моменти всі можуть подібне видати. Чи був якийсь розбір польотів? Це питання не до мене, я ж не перебуваю в офісі постійно. Люда – топова ведуча. І вона сама, як ніхто інший, розуміє, що сталося, чому це сталося і які висновки треба зробити. Її виховувати не потрібно. І тим більше, думаю, що це розуміє її безпосередня керівниця Юлія Жмакіна, яка дуже цінує своїх ведучих. І вона, як ніхто, знає, що це форс-мажорна історія.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучою Валентиною Хамайко – про втрату роботи, новий проєкт і непрості стосунки з чоловіком, який повернувся з фронту.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Наталією Сумською – про відразу до промов про "два-три тижні", театральний бум під час війни та любов до громадського транспорту.

І бесіда з актором В’ячеславом Довженком – про запізнілі кроки влади та скандал із прізвищем Зеленський у своїй виставі.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!