Як до Києва впустили російський гарнізон, а потім не могли вигнати — історія, що сталась 370 років тому

– І наскільки великий гарнізон зайшов до Києва?

– Як відомо з документів, 2 605 осіб на чолі з двома воєводами. Дві тисячі осіб – це солдатський полк, стрілецький підрозділ – 500 осіб, 100 осіб помісної кінноти і п’ять гармашів. Ось такий гарнізон прийшов до Києва 23 лютого 1654 року за юліанським календарем (5 березня 1654 року за григоріанським календарем – ред.).

– Символічна дата!

– Так.

– Населення міста близько 15 тисяч – і тут приходить 2 600 осіб. Даруйте, але це майже шоста частина населення. Де ж їх усіх розмістили взимку? Чи побудували якісь казарми для них?

– Ні. Насправді була дуже велика проблеми з військовим постоєм росіян у будинках київських міщан, які масово скаржилися царю і воєводам, щоб забирали. Минуло вже 11 років після приходу гарнізону, як у 1665 році тогочасний київський воєвода писав, що в Києві є 200 будинків, де живуть лише солдати гарнізону, і тисяча будинків, де живуть кияни. Але у 200 будинках весь гарнізон не міг проживати. Тому багато вояків продовжували жити в домах киян. І це було надзвичайно дражливе питання. Величезна кількість конфліктів, побутових сварок і так далі. І лише через кілька років питання все-таки були вирішене. Кияни частково відкупилися, давши гроші київському воєводі, який трохи додав грошей і набудували будинків. Ми тепер знаємо ці частини Києва як вулиці Рейтарська і Стрілецька.

– Це давні київські вулиці, які прилягають до Софії Київської.

– Так. І названі вони на честь стрільців і рейтар російської армії, які там поселилися. Армії Московського царства.

– Московське військо з’явилося в Києві десь через півтора місяця після Переяславської ради. А як вони так швидко дійшли?

– Переговори про те, що в Києві буде гарнізон, велися ще до Переяславської угоди. Богдан Хмельницький хотів, щоб в Києві стояв якийсь військовий контингент. Тому що перед очима, як кажуть, був привид 1651 року, коли Київ довелося козакам залишити і туди зайшло військо Речі Посполитої. Місто постраждало, була пожежа. Зрозуміло, воно доволі символічно писалося про захист православних святинь і так далі. Зрештою, треба зазначити, що козаки не надто любили гарнізонну службу нести.

– Як київські міщани сприймали московських військових? Яке вони один на одного справляли враження?

– Залишилася величезна кількість документів, які свідчать про велике поле конфліктів. Відтак із часом вони територіально розмежувалися: гарнізон сидів в Старокиївській фортеці, а міщани – на Подолі.

Є скарга, яку подавав київський війт в 1665 році, де він перераховував різні зловживання воєвод і особового складу гарнізону. Насамперед це захоплення землі. Коли гарнізон прийшов до Києва, то захопив під будівництво укріплень і поновлення валів землі Софійського монастиря. І це був перший конфлікт з київським митрополитом Сильвестром Косівим. Далі те, про що в скарзі йдеться: захопили сіножаті, рибні лови київських міщан і монастирів. Змушували київських ремісників безоплатно на них працювати – ремонтувати одяг, зброю, щось шити, виконувати якісь завдання. Зрештою, були звичайні крадіжки.

Ще одна проблема виникла через те, що у Московській державі ходили на той час мідні гроші. Тут їх не хотіли приймати. Кияни звикли до срібної монети, і тому навіть якщо й погоджувалися брати мідні гроші, то треба було в кілька разів більше платити. А купівельна спроможність солдатів московської армії була не така й велика.

– Треба сказати заради справедливості, що в Москві теж не подобалися мідні гроші.

– Так. В 1662 році там відбувся Мідний бунт, і потім поступово їх вивели з обігу.

Є красномовна історія, коли на початку ХVІІІ століття обікрали небожа Івана Мазепи – Андрія Войнаровського. Зловили групу злочинців. Виявилося, що це російські рейтари і солдати. І для одного з них це був 12-й злочин, на якому його зловили.

– Рецидивіст!

– Так. За 20 років служби в Києві на службі ця людина примудрилася обікрасти ігуменю одного монастиря, купців грецьких і місцевих, дружину генерального військового судді, війта і бурмистра.

– А як тоді діяла правова система? Людину ловлять на крадіжці, очевидно, якісь були докази злочину. І, що, його не карали за це, він і далі продовжував красти, причому в поважних людей, а не в якихось пересічних міщан?

– Карали. Як свідчать судові справи і вироки, коли багато таких рецидивів накопичувалося, то навіть страчували.

Оці злочинці, які попалися на Войнаровському, спробували потім втекти. Бо їх попервах відправили в заслання. А вони по дорозі втекли і повернулися до Києва! Їх знову зловили і повісили. От чим ця історія закінчилася.

– А щось відомо про їхню мотивацію повернутися до Києва?

– Невідомо.

– А на цих московських військових, на їхніх воєвод кияни яке враження у свою чергу справили?

– Передусім згадується те, що в росіян була недовіра до нашого православного духовенства. Для них наші священники і наш варіант, так би мовити, православ’я був трохи єретичним. Звинувачували місцеве населення в «обливанстві» – дитину під час хрещення обливають водою, а не занурюють, а це неправильно. Перші київські воєводи з собою навіть священника привезли!

– І це при тому, що Київ був дуже клерикальним містом, дуже багато було ченців і священників.

– Так. І навіть у 1670-ті роки, вже 20 років минає, знову звертаються до царя, щоб їм прислали з Росії священника, який би їм у церквах для гарнізону, так би мовити, відбував духовні потреби.

– Головною метою гарнізону цього війська російського було тримати оборону в разі чого. І, забігаючи наперед, скажу, що їм довелося це робити. Але, як зазначає російська історикиня Тетяна Таїрова-Яковлєва, коли призначали другого воєводу, то, крім суто військових завдань, йому наказали по можливості перебрати на себе контроль над такими галузями, як торгівля тютюном, алкоголем, азартні ігри і проституція. І за можливості також взяти на себе контроль над збором мита. Чи вдалося реалізувати ці речі?

– У Московському царстві воєвода виконував не тільки військові функції. Це керівник великої території. А тут виявилося, що він – лише керівник військового контингенту. Вони тут податків не збирають з місцевого населення.

– Про податки не йшлося, але йшлося про дуже ліквідні речі.

– Ще першим воєводам, яких відправили до Києва, в інструкції наказали обережно збирати відомості, які податки тут платили до початку Хмельниччини. Тобто їм треба було розвідати, дізнатися. Очевидно, у планах царського уряду було поступово перебрати на себе фіскальні повноваження від козацької адміністрації. Це вдалося в 1665 році, коли гетьман Іван Брюховецький підписав Московські статті. Відтак росіяни кілька років тут збирали податки. Але після повстання 1668 року знову жодних податків з місцевого населення вони не збирали аж до початку ХVІІІ століття.

– Тобто до Петра І?

– Так.

А єдині їхні прибутки в Києві – одна з переправ через Дніпро і «кружечний двор», як називали кабак. Це щоб гроші залишалися, як кажуть, «у сім’ї».

– У гарнізоні.

– Так. Тому що в цей кабак ходили солдати гарнізону і залишати частину свого жалування.

– Не тільки свого священника привезли, але й свою «наливайку».

– Так. Але в Росії була державна монополія на продаж алкоголю. А в нас шинкували монастирі, козаки, магістрат. І шинки вигравали конкуренцію в кабака. Ба навіть оця скарга київських міщан 1665 року із величезним переліком претензій закінчується тим, що «не забороняйте солдатам в наші шинки ходити». Очевидно, вони немалі кошти пропивали в київських шинках.

– У Києві були козаки? Наскільки мені відомо, центр київського козацького полку був у Козельці.

– Центр київського полку у Козелець перебрався на початку ХVІІІ століття. У Києві були козаки, але їх кількість постійно зменшувалася впродовж другої половини ХVІІ-ХVІІІ століть. Бо магістрату козаки не подобалися. Між ними конфлікти за угіддя і за шинкування. Тому козаків виживали потихеньку з Києва – і гарнізон, і магістрат.

Щодо тиску гарнізону... Наступний після Сильвестра Косіва митрополит київський вирішив з Києва поїхати. Діонісій Балабан поїхав і наступні кілька митрополитів сиділи в Чигирині, ближче до гетьмана. Це показує, як гарнізон чинив тиск.

– Ви сказали, що було приблизно 15 тисяч в Києві населення. Це навіть по мірках того часу маленьке місто.

– Ні, для тогочасної Гетьманщини це нормальне місто по розмірах. Принаймні це більше за тодішні Чернігів чи Переяслав.

– Як гарнізон прийшов – їм попервах навіть немає де жити. І, тим не менше, вони невдовзі витримали дві облоги: при гетьмані Іванові Виговському і при гетьмані Юрію Хмельницькому. Як їм вдалося так добре закріпитися? Хіба Київ був потужною фортецею?

– Коли росіяни прийшли, то побачили: стан київських укріплень поганенький. Вони відразу почали фортифікаційні роботи й укріпили Київ. До того ж, вони трохи привезли гармат. І коли почалася російсько-українська війна 1658-1659 років, то козацьке військо взяло Київ в облогу, потім навіть штурм відбувся в серпні 1658 року, який закінчився невдало для козаків. Росіяни витримали цю облогу і відбили цей штурм.

Там багато питань. Деякі автори це пояснюють низькою мотивацією козацького війська, бо тоді вже постало питання авторитетності гетьмана Виговського. Гарнізон на той момент був немаленький – десь 5-6 тисяч осіб. Між іншим, кияни тоді взялися ремонтували фортифікації на Подолі. Натомість київський воєвода, коли почалася ця війна, забрав усі будівельні матеріали, які мали піти на укріплення Подолу, на свої потреби.

– А після Чуднівської битви, коли восени 1660 року розгромили основні сили московського війська?

– Розгромили військо київського воєводи Василя Шереметєва, який відбився від Виговського за два роки до того. І саме Київ був центром підготовки цієї кампанії. На момент розгрому під Чудновим у київському гарнізоні залишилося десь 1300 осіб на чолі з воєводою Іваном Барятинським, але потім досить швидко з найближчих міст, де були гарнізони, підійшла підмога. Відтак гарнізон збільшився десь до 4 тисяч.

Коли Шереметєв капітулював, то погодився Київ здати королю. Проте коли приїхали королівські представники, то Барятинський відповів, що Київ не здасть, бо він тут за наказом царя, а Шереметьєвих, мовляв, багато. І військо Речі Посполитою не наважилося штурмувати Київ.

Під час великого походу Яна ІІ Казимира і правобережного козацтва взимку 1663-1664 років, кульмінацією якого стала облога Глухова, військо короля теж не штурмувало Київ, а просто обійшло.

Але життя для російського гарнізону Києва було несолодке, принаймні перші 10 років. Тому що це часи Руїни – постійні війни і конфлікти. Вийшов за межі фортеці, то вже можеш потрапити у полон. Наприклад, у 1661 році двічі таке сталося. Спочатку татари напали на стрільців, які на річці Либідь різали дерен. Невдовзі біля Йорданського монастиря (нині це район Кирилівської вулиці) татари захопили табун худоби гарнізонної, який там пасся. Відбити худобу вислали кавалерію – рейтарів, які зазнали поразки: втратили 300 осіб убитими, пораненими й полоненими та прапор.

Зрештою, кияни в 1660-х роках теж досить вороже до гарнізону ставилися, а надто коли ті почали збирати податки. Як засвідчив один російський стрілець, який з Києва повернувся до Москви, воєвода їм наказував: якщо йдете за межі фортеці, на Поділ чи деінде – виходити щонайменше по троє і зброю мати напоготові. Тобто ситуація була дуже непростою.

У 1668 році сталося велике антимосковське повстання. І в багатьох містах російські гарнізони, яких тоді вже було багато, перебили козаки з міщанами. Вціліли вони лише в Києві, Чернігові, Острі, Ніжині й Переяславі.

У Києві взагалі не було помітного виступу. По-перше, в інших містах Лівобережжя був більший відсоток козацтва, а тут їх все-таки було менше. По-друге, очевидно, міщани боялися репресій. Бо під час війни 1658-1659 років, коли гарнізон відбив штурм військ гетьмана Виговського, воєвода Шереметьєв зробив вилазку й усю округу, хто був за гетьмана, попалив і сплюндрував. Влаштували тут справжній терор.

У Києві московіти мали найбільший гарнізон на території Гетьманщини. Це не 50-100 осіб, як у Сосниці чи в Лубнах, де міщани з козаками їх перебили. Населення Києва 15 тисяч осіб – можна порахувати, скільки то дорослого чоловічого населення – а тут 3-4 тисячі озброєних із гарматами людей!.. Очевидно, з огляду на все це, кияни й не наважилися.