Як росіяни фільми про війну дивилися

Третє березня 2024 року. У програмі фестивалю документального кіно Artdocfest у Ризі на 12:00 заплановано показ білоруської короткометражки «Хочу на війну». Це історія про полк Кастуся Калиновського — білоруських добровольців, котрі воюють на українському боці. Я запізнююся, їду на таксі, буквально влітаю в зал і незабаром дізнаюся, що о 12-й почнеться показ усієї програми «Світ у війні». Фільми будуть один за одним, а яка в них буде черга й коли дійде до білоруської стрічки, невідомо. Ну що ж, чекатиму.

Першим на екрані з’являється фільм, знятий ніби з вікна квартири в московській багатоповерхівці. Чи це відео з камери спостереження? Я не впевнена. Фільм триває 15 хвилин, і сюжет у нього нехитрий: на дитячому майданчику у дворі хтось раз по раз пише «Ні війні», а двірник цей напис раз по раз стирає. Періодично додається аудіоряд, в якому у двірника запитують, що він з цього приводу думає, і він розповідає, що напис йому не подобається, тому що додає йому роботи, і взагалі йому одного разу наказали всю ніч сторожити й зловити «хулігана», але він дочекався 11-ї вечора і пішов додому, тому що йому було ліньки. Наприкінці фільму на чорному екрані з’являються титри, в яких нам повідомляють, що цей напис невідомий зробив 55 разів, щоразу його стирали комунальні служби, а місцеві жителі не стерли жодного разу. Здається, це такий натяк на сміливість, хоробрість та антивоєнну позицію місцевих жителів.

Потім розпочався фільм «Багатоклітинне» з натяком на артхаус і головним посилом у стилі «все складно». Здається, колись я любила такі фільми, але мені тоді було 17, і роздуми про непізнаність і складність буття здавалися дуже привабливими. А тут ми, нагадаю, дивимося фільми під назвою «Світ у війні». Але про війну говоримо, мабуть, дуже віддаленими метафорами, щоб не дай боже не назвати речі своїми іменами.

Ось як описує свою роботу сама режисерка: «Людство — ракова пухлина Землі, а ментальний психоз — ракова пухлина людства. Але ніхто ще не винайшов дієвих ліків і не вилікував хоча б нас. Можливо, ніколи цього й не станеться. З’являтимуться ще сильніші віруси, захворювання. А людська природа завжди прагнутиме знайти таблетку плацебо. Мій фільм якраз показує ірраціональну поведінку клітини, схожу на поведінку людини у світі».

Розумієте, це просто природа у людини така. Що ж вдієш.

Слідом за цим — двохвилинна анімована рефлексія росіянки, якої у лютому 2022 року стало морально важко перебувати в Москві, вона поїхала до Узбекистану, потім кілька разів поверталася за різними речами й у результаті робить висновок, що немає, власне, різниці між запланованою еміграцією та ситуацією, коли людині треба бігти.

Тепер на черзі короткометражка про росіян, які переїхали до Тбілісі. Точніше, про те, як для них виглядає це місто — де вони гуляють, де купують дешеве вино, де випивають його, розливаючи по стаканчиках, біля якої хінкальні живуть товсті собачки. Один із героїв мав і спробу громадянської рефлексії, але вона не пішла далі захвату, що в Тбілісі головна площа міста — це площа Свободи.

Слідом за цією короткометражкою — півторагодинний фільм про те, як у Росії переслідують адвокатів. У мене з’явилися проблиски надії — може, ми нарешті побачимо антивоєнну боротьбу? На жаль, ні. Це було просто нудне кіно, на якому я так і не спромоглася сфокусувати свою увагу. І до війни воно мало дуже опосередковане відношення. Ні, ну можна, звичайно, сказати, що мова про війну взагалі, про війну в широкому розумінні, але якщо ти, росіянин, у 2024 році робиш кінофестиваль, а на ньому окрема програма про «Світ у війні», і це якась абстрактна війна... Загалом, висновки зробіть самі.

Після кіно про адвокатів — фільм про вірменина, якого у дитинстві відвезли до Росії, і ось, після того, як у 2022 році його дружина протестувала проти повномасштабного вторгнення в Україну та її за це затримали, вони поїхали жити до Вірменії. Він повернувся до будинку, в якому колись ріс, і переживає зараз етап, коли він одночасно втратив дім і повернувся додому. Хвилюється, що знає вірменську недостатньо добре і хоче займатися творчістю. Це був хороший фільм про колоніалізм і те, як імперська Росія привела людину в таку життєву ситуацію.

І нарешті фільм, заради якого я прийшла. 24 хвилини про війну та людей, які йдуть воювати. Дуже сухий і дуже чесний фільм — є війна, є білоруси, які вважають її і своєю, вони йдуть воювати. Отак вони тренуються, ось так вони воюють, ось так вони живуть потім. Виживають не всі, а ті, хто виживає, потім дуже тяжко адаптуються до мирного життя. Комусь потрібний психіатр, комусь — тривала фізична реабілітація. Така реальність, коли йде війна.

Режисерка не намагалася показати глибоку білоруську душу та всі відтінки переживань солдатів чи їхніх рідних. Вона просто показала війну без романтизації та «заламування рук».

Ось тільки половина зали, зрозумівши, що фільм буде про війну та про людей, які воюють з окупантами, встала та вийшла. Перешіптуючись російською.

Головне зображення — кадр із фільму «Хочу на війну»