Про що соромно мовчати Наталці Ворожбит: кінець мистецтва, старі демони, новий роман і прірва між Держкіно і кіноспільнотою

В одному з приміщень Бодлеани ми зустрічаємось з українською драматургинею і режисеркою Наталкою Ворожбит. Вистави за її п’єсами ставлять в Німеччині, Канаді, Швеції і в Україні. Постановка Максима Голенка за її текстом "Зерносховище" цьогоріч претендує отримати найвищу державну мистецьку нагороду – Шевченківську премію. Сама ж Наталка стала Шевченківською лавреаткою у 2022 році – за виставу "Погані дороги". Один з найвпізнаваніших її творів – серіал "Спіймати Кайдаша". Він вийшов у 2020 році, але відеоцитати і меми звідти досі "вірусяться" в соцмережах.

Ворожбит зараз працює в Оксфорді й, можливо, рукописи її творів теж поповнять фонди знаменитої Бодлеани. Від цієї думки виникає дещо сюрреалістичне відчуття – пафос місця вступає у суперечку з контекстом жахливої війни, що уможливлює цю ситуацію.

Війна є тлом усіх розмов українців тут, в Британії. Це тема і нашого інтерв’ю з Наталкою: мене цікавить її здатність і мотивації писати під час війни. І загалом творчість як одна з рис знаменитого вже феномену української стійкості. Але починаємо ми розмову з цілком банального питання.

Розкажи, що ти тут робиш, над чим працюєш і як ти тут опинилася?

Кожного ранку себе запитую, що я тут роблю. Тобі це, мабуть, теж зрозуміло. Формально я тут знаходжуся на такій собі артрезиденції, яку мені влаштували мої британські друзі. Коли почалася повномасштабна війна, вони дуже хвилювалися, як мені допомогти. Я теж дуже хвилювалася. І погодилася на їхню допомогу. І ось мене запросили на рік. Я тут в принципі нікому нічим не зобов’язана, прикріплена до Коледжу Святого Хью, маю місце де жити, моя дитина ходить в школу. І я намагаюся тут працювати.

І як виходить?

Ну, важко, але краще ніж вдома. Я все одно постійно їжджу в Україну. І от в Україні взагалі не виходить працювати. Тому що я там святкую життя, мені там так добре і я там така щаслива, боюсь пропустити щось важливе, яка там робота.

А сюди повертаюся... не знаю, як це назвати.. в такий примусовий санаторій… Тут хороші умови, білки, лисиці, зелена трава цілий рік… Але моє життя тут на паузі, я скучаю за сірою зимою, відчуваю провину, як і всі, хто виїхав, тугу за домом, чоловіком. А дитина, заради якої все це робиться, мріє лише про повернення (тут мабуть тисячі наших мам заридають від впізнавання). Але в мене тут є час працювати дійсно, бо мені більше немає, що тут робити. І я хочу зробити якнайбільше, бо зовсім скоро ми повертаємося.

Власне, так – що я тут роблю? Я написала тут дві п’єси на замовлення театру в Німеччині і для литовського проекту. Дописала п’єсу для театру Роял Корт в Лондоні, яку не могла дописати багато років, яку почала ще здається в 20 році.

Прямо зараз я починаю писати книгу, кажу це вперше вголос, щоб не було куди відступати. Це художня проза, щоб не сказати роман, про 90–ті (що, знову?). Але мабуть усім нам треба виговоритися на цю тему, багато чого росте звідти. Хочу написати про наше дорослішання.

Також закінчую свій другий повнометражний фільм "Демони", який я почала знімати перед повномасштабною війною. І плюс багато дрібних якихось робіт – статей, монологів, інтерв’ю: велика цікавість у світі до України, тому я користуюся цією нагодою: ми маємо звучати "з кожної праски"! Хоча, якби не було цих замовлень, я б мабуть просто лежала і тужила б.

"Україна зараз ширша за свої кордони"

Про що твої п’єси, які ти пишеш і чи тобі вистачає тут матеріалу, інформації для обраних тем?

Тема, на жаль, незмінна. Рефлексії навколо війни – це не обов'язково звіти з гарячих точок, не обов'язково про фронт і про передову, звісно ж. Хоча я працювала з 14 року переважно в такий спосіб.

А на цьому етапі я виявилася не здатною на польові дослідження. От просто не уявляю собі, що я знову їду в напівзруйновані міста, беру інтерв’ю, переробляю художньо чужі історії або роблю документальний театр…

Мабуть, це мене зламало, якесь відчуття марно проробленої роботи, хоча напевно вона не марна... І також те, що тоді я почувала себе дослідником війни, а тепер – учасницею, жертвою… Тому досліджую зараз більше себе. Себе і своє оточення, те як ми переживаємо цей етап.

Стільки зараз незручних питань, про які, по-чесному, треба писати, говорити… Наприклад "чоловіча" тема. Про ухилянтів і втікачів, неможливість виїжджати за кордон, розділення суспільства на вільних людей і людей без вибору, всі ці нюанси мобілізації, людські метаморфози з перефарбовуванням тощо.

Спостерігання за жінками, в яких чоловіки самостійно зробили свій вибір і пішли воювати. І за тим, як ці жінки привласнюють собі їхні рішення і засуджують чужих чоловіків, що не йдуть, ще не пішли, їхніх дружин… В білих пальтах часто вже вдови. І стільки драми в усьому цьому, скільки людських протиріч!

А старші люди, які вже дійсно не можуть перейти на українську, не можуть відмовитися від Достоєвського, бо весь їхній світогляд був давно збудований на цьому. Які вони зараз поплавлені – це ходячі трупи. Нам пощастило – ми стоїмо на ногах нашої впевненості, а як бути їм? Як нам з ними? Суспільство до них безжальне зі зрозумілих причин, але…

Коротше всі мої творчі потуги крутяться навколо війни і цих тем, і балансування, щоб не нашкодити, а навпаки. Таке відчуття що десь тут має закінчуватися будь-яке мистецтво – там де з’являється забагато громадянської відповідальності. Світ став чорно-білим, а мистецтво воно ж кольорове напевно.

Але якась інша тема від українців не скоро зацікавить когось у світі. Власне, і самі українці не скоро зможуть про щось інше говорити.

Чим ще ми можемо бути цікаві, окрім війни? Як ми можемо розширити уявлення іноземців про нас?

Наприклад така тема як наша примусова інтеграція у світ. Зараз мільйони нас виїхало через війну жінок переважно з дітьми. Ми всі інтегруємося, представляємо Україну, нашу культуру, наше виховання, специфіку, наші професійні можливості. Вони нам дивуються і в хорошому сенсі, і в не дуже. Ми самі себе дивуємо, іноді ніби вперше зустрівшись з собою тут. Хто ми такі? Куди йдемо?

Україна стала ширшою за державні кордони, вона тепер скрізь. Що ми можемо дати цій реальності, що можемо взяти? Якими ми повернемося, з яким досвідом? Якими повернуться в Україну наші діти? Чи повернуться? Це цікаво, і це вже не тільки про війну.

А що ми можемо їм, іноземцям, в першу чергу європейцям, дати корисного?

Переосмислення структури суспільства, наприклад. Хіба ми – це не привід для них замислитися, що щось не так влаштовано в тому ж Євросоюзі? Якщо та ж Росія може собі дозволити таку поведінку безпокарно в 21 сторіччі? Всі ці європейські цінності, за які вмирають зараз українці, давно для них стали порожнім звуком. І можливо ми наповнюємо і оновлюємо зараз ці змісти: про відстоювання своїх кордонів, про самопожертву, честь, гідність, справедливість, свободу…

І в культурі ми можемо їх збагатити. Тому що пережитий досвід точно зробив наших митців глибшими. Я дивлюся як реагують на наші тексти, фільми тут і бачу, що ми розширюємо їхню свідомість.

Анна Мігунова

Я згадую себе і моїх колег до 2014 року і після – наскільки всі виросли, наскільки всі переповнені складними питаннями. Здається зараз питання мистецтва – це теж питання життя і смерті, як і війна. Хоча будь-які порівняння з тими хто на фронті зараз некоректне.

Ну і що ми ще можемо їм дати, можливо, це головне – ми їм допомагаємо готуватися до Третьої світової, на власному прикладі демонструючи наслідки. Кожен день даємо майстер-класи. І вони вже нормально налякані, вони вже усвідомили нарешті всю смертельну загрозу, що несе Росія, готуються. Що б вони без нас робили?

А хто ці люди, кого з українських митців чують за кордоном?

Щоб бути почутими за кордоном не обов’язково жити за кордоном. Зараз багато українських творів перекладається, очевидно, так багато як ніколи до цього. Фільми демонструються на великих фестивалях. Я не буду називати імена, бо когось несправедливо забуду.

Я дуже поважаю тих митців які працюють зараз в Україні, але все ж відстань, яку вони отримують виїжджаючи, погляд з іншого ракурсу також дуже важливі для пояснення нас тут. Це якась вже навіть перекладацька функція, коли ти розумієш, що з ними треба отак говорити, а отак не можна, бо дадуть менше зброї в результаті.

Ти ж знаєш який розрив в сприйнятті нас себе в Україні і сприйнятті нас тут. Який різний рівень питань. В мене горить–палає шапка від запитань іноземних журналістів – в день коли ми втратили Авдіївку їх цікавить тільки Навальний! Від тих питань хочеться просто послати.

Але ми не переможемо, не навчившись відповідати грамотно, а не гаряче. І я теж вчусь, вчусь… Щастя що я переважно говорю через свої тексти, добре подумавши перед цим.

А як українських театральних діячів сприймають за кордоном? Ти спостерігаєш за реакцією на, назвемо це грубо, українською театральною школою?

Я в театральному не навчалась, але в мене взагалі погані асоціації з словосполученням "театральна школа". Частіш за все це вичерпується нелюдською вимовою слів і літер і дуже добре поставленим голосом, щоб ніхто не заснув навіть на гальорці.

Як глядач, я бачила кілька вистав, поставлених українськими режисерами в Європі, частково з українськими акторами – мені було не соромно, вони цілком вписуються, театральної школи я за ними, на щастя, не помітила.

Ян–Крістоф Ґоккель, який ставив у Münchner Kammerspiele мої "Зелені коридори", залучив до постановки і німецьких, і українських акторів. Наші нічим не поступались німецьким.

Я не вірю в школу, я більше вірю в окремих педагогів і хороших режисерів, які ставлять цікаві задачі і вміють працювати з акторами. До речі цим займаються також деякі кастинг–директори. Алла Самойленко, наприклад, блискуче працює з акторами, я в неї вчилася.

Окремо хочу сказати про театр, як інституцію та інструмент, в нас недооцінений. До вторгнення я вже більше займалася кіно, а останні два роки повернулася до театру. Бо саме театр дуже швидко створив запит на українську тему. Саме театр надав велику підтримку українським театралам, роботу, проекти. Безліч читань українських п’єс по всьому світу, зібрані кошти для України. Театр здатен дуже швидко реагувати і треба це використовувати на повну в нас також.

Зупинимось трохи на "Зелених коридорах". Вистава тобою була блискавично написана одразу після початку повномасштабного вторгнення і оповідає досвід втечі українок від війни за кордон. Оповідає чесно, з іронією, місцями прямо з чорним гумором. Як цю виставу сприйняли в Німеччині?

Це прямо аншлагова вистава в них, кажуть завжди солд аут. Вона вийшла провокативна, достатньо безжальна як до німців, так і до українців. Багато чорного гумору, але і багато сліз. І німцям це сподобалося.

Там я намагалася доступним театральним, провокативним способом пояснювати їм нас і показувати їм їх, як ми їх сприймаємо. Якісь елементарні уроки нашої історії там звучать для чайників. Українці там в рівних позиціях з німцями, ми не жертви. І ще дуже добре було знайти розуміння у режисера. Він все правильно зробив.

А в Україні як сприймали "Зелені Коридори"? В першу чергу в київському Театрі на Подолі – вона там була поставлена режисером Максимом Голенком минулої весни.

В Україні ця вистава не несе жодної нової інформації. Тобто це все про пережитий досвід – прийти і отримати катарсис впізнавання: це про мене, я все це знаю, це все було зі мною, я так само тікала, так само мене не розуміли. І якщо там в Мюнхені це була вистава "на подумать" – що нам робити далі і на знайомство з нашим контекстом, то в Києві люди повинні були отримати емоційну розрядку.

І Макс зробив оптимістичний фінал, націлений на перемогу. Тож, це зовсім дві різні вистави. Хоча деякі режисерські знахідки абсолютно однакові.

Врешті вони подивилися вистави один одного, їм дуже сподобалося. Зараз вони продовжують співпрацю у львівському театрі Заньковецької, який Макс Голенко очолює. І він запросив Яна в них ставити.

Ґоккель, приїхавши в театр Заньковецької, слав мені фотки і писав: "Боже, я потрапив у машину часу, я в 93–му році!" Але виглядав дуже збудженим і щасливим від такої пропозиції. Мабуть, для нього це екзотика.

Я боюся спитати, як там взагалі Голенко себе почуває. До Театру Заньковецької він прийшов після затяжного конфлікту там!

Я так боялася за нього, казала: "Макс, може, не треба, ти нам ще потрібен". Але він на куражі! Таке відчуття, що здійснилася його складна, важка мрія, до якої він все життя йшов – робити по максимуму все що він може і хоче. Робити сучасний міжнародний театральний майданчик, де будуть ставити круті іноземні й українські режисери. І вже зараз видно, яке перезавантаження проходить Театр Заньковецької. Я дуже в нього вірю.

Мені здається, що він вчасно потрапив у номінанти Шевченківської премії з постановкою Рівненського театру і, до речі, з твоєю п’єсою "Зерносховище". Це визнання його заслуг не лише режисерських, а й менеджерських – як людини, що децентралізує театральне життя, підіймає регіональні театри в Рівному, в Одесі, тепер ось у Львові.

Слухай, 22–й рік, квітень, а він в Одесі ставить в театральному бомбосховищі "Саша, винеси сміття"!

Твою, до речі, теж...

Я не могла в це повірити! Він розповідав, як одесити на це реагували – це найкраща українізація.

І вже восени 22–го вийшло "Зерносховище" у Рівному. Тобто людина ні на мить не припиняла працювати в таких складних умовах.

"Зерносховище" – не нова п’єса...

Дуже стара. Але Квітки–Основ’яненка старіша.

В цьому місці я голосно розсміялась, що аж сполохала відвідувачів Бодлеани. Всім їм мені захотілося сказати: "Бачте, так буває, коли розмовляєш з українською королевою чорного гумору!". Вистава "Конотопська відьма" за твором Григорія Квітки–Основ’яненка від режисера Івана Уривського змагається цьогоріч із "Зерносховищем" за здобуття Шевченківської премії.

Головна подія в житті...

Отже, "Зерносховище". Ти написала її давно і вперше її поставили тут, в Британії осінню 2009 на сцені відомої Шекспірівської Королівської Трупи на батьківщині Шекспіра у Стратфорді. На той час Україна тільки почала осмислювати Голодомор як акт геноциду. І твоя п’єса була проривною в цьому – ти розбираєш на молекули технологію дегуманізації: як велику групу людей позбавляють людяності. В 2010 Максим Голенко вперше береться поставити "Зерносховище" в Коломийському театрі. Але перед самою прем’єрою її знімають з репертуару. Що тоді сталось?

Якби Максу тоді вдалося поставити "Зерносховище" в Коломиї, це було б дуже вчасно і круто. Це йшло б попереду! Мистецтво має попереду йти, а не наздоганяти якісь дискусії, коли вже все сформульовано і проговорено.

Історія була така. Зі мною познайомився молодий, на вигляд невпевнений в собі, режисер Максим. З ним був молодий художник Федір Александрович з чудернацькими ескізами костюмів. Вони просили в мене дозволу поставити "Зерносховище" в Коломиї. Я погодилася, що називається, бо на них було шкода дивитися.

І вони рік там ставили цю п’єсу. У них не було на це бюджету, вони жили в досить скрутних умовах, їм не платили гонорар, вони за свої кошти робили костюми, репетирували. Незадовго до прем'єри відбулися вибори, до влади повернувся Янукович і керівництво театру скасувало виставу – змінилася "повєстка дня".

(Керівництво Коломийського театру і досі незмінне – установу вже понад 34 роки очолює Дмитро Чиборак)

Для хлопців це був удар. Це був шматок їхнього життя. Якби у мене була така травма, я б забула про цей текст назавжди. Але не Макс. Він завжди мені говорив, що він його поставить рано чи пізно.

Наполегливий...

Так. Він її поставив. Прекрасний Рівненський театр надав йому всі можливості. Вистава вражаюча! Той випадок, коли режисура витягує текст, який трішки застарів.

Скажімо так – це сучасна класика...

Лише одного разу була поставлена ця п’єса в Україні – режисером Приходьком у Львові. Спірна, на мій погляд...

Її тоді критики розгромили.

Ужас, да. Але багатьом подобалась.

Для мене "Зерносховище" в Рівненському театрі – це фактично прем'єра вистави в Україні. І вона добре лягає і в наш теперішній контекст, і на наші переживання – Максим все це підхопив, підкреслив, відчув. Потрясаюче, що робиться з людьми в залі під час перегляду!

В мене завжди є якісь зауваження, десь багато пафосу, десь забагато пісень, а десь забагато трюків… Але в цілому це дуже крута вистава і я пишаюся, що вона є.

Після прем’єри в Шекспірівському театрі я, 30-річна, пила за те, щоб це не стало головною подією в моєму театральному житті, бо воно саме так виглядало.

Але після цієї прем'єри в Рівному, я сказала, що готова, щоб це стало головною моєю подією в театрі. Це не значить, що я не готова до інших головних подій, але якщо так доля складеться, то я вже маю результат, який мене влаштовує.

Уяви, місяць назад актор, який грав в цій виставі, пішов на фронт, а за кілька тижнів з ним прощалися на цій же сцені… Як сильно перетинається життя зараз з мистецтвом! Воно не існує окремо, і як люди це відчувають, глядачі, виконавці… Дійсно щось сакральне відбувається, але не в тому затертому пошлому сенсі, що театр це храм.

В цьому моменті я б хотіла перейти до твого ставлення до дискусії як писати (чи писати) про війну, коли вона ще триває.

Для мене так питання не стоїть. Якщо є така потреба, можливість, замовлення – то пиши. Якщо не хочеш, не можеш – то, звісно, не пиши. Це питання мотивації, і вже наступне питання – вийшло в тебе, чи не вийшло.

Незалежно від результату це цінно, бо це ж документ. Не обов'язково фактичний документ, але це фіксація того емоційного стану, який переживає зараз конкретний автор і суспільство. І це також шлях нашої культури, її розвитку. Її не можна поставити на паузу. Це як дітям не ходити в школу. Як потім надолужувати?

Знову ж таки, коли після 24 світ нарешті оговтався: "Боже, у вас війна? Що робити?! А може, у вас є щось про війну?" А у нас все є, опа – і фільми, і п’єси, і книги – нате, дивіться нарешті. І весь світ читає, дивиться і розуміє, що таки да – вони щось пропустили.

А якби ми 8 років до 24 лютого чекали, коли закінчиться АТО і нічого не робили, що б ми зараз розповідали? Як би ми доводили, що в нас це вже 8 років продовжується?

Весь цей час, поки ми це робили, накопичували, намагалися докричатися, ніхто не сприймав, не чув і не бачив в упор ці "Погані дороги", чи "Атлантиду". Але врешті все не марно, хоча і запізно.

Коли мовчати соромно...

От ми так плавно перейшли від Наталки Ворожбит в театрі до Наталки Ворожбит в кіно. Почну з "Демонів" – знаю, що вони вже на фінішній прямій. Коли вони виходять в прокат? І як ти з ними взагалі впоралася, враховуючи всі обставини: довгий шлях цієї твоєї п’єси до кіно, війна, резиденція за кордоном, смерть Руслани Писанки, яка виконувала головну роль?

Ти знаєш, я, коли почала працювати над фільмом, думала, що це буде весело, бо в цій історії багато гумору і містики. Я хотіла відірватися після важких реалістичних "Поганих доріг".

Пам'ятаю, веселий був пітчинг на якому всі ржали з моєї промови. Я тоді говорила: "А давайте зробимо дедемонізацію демонів". Але напевно не додемонізувала... Фільм виявився складним.

Ця п'єса написана була у 2005 році після Помаранчевої революції. Тобто вона теж дуже стара. І я б, чесно кажучи, про неї забула, але Юра Мінзянов з якихось надр інтернету її витяг.

І поки я доробляла "Погані дороги", він мені каже: "В Держкіно конкурс, треба подаватися і ось я подумав". І ти "нє пріходя в сознаніє", бо треба "Погані дороги" закінчувати, кажеш – подавайтеся, добре, тільки не відволікайте. З одного боку довіряючи Юриному вибору, який мав сильну чуйку і гарний смак, з іншого – в надії що нам не дадуть фінансування.

Але фінансування нам дали і якось я прокинулася з усвідомленням, що це треба знімати. І тут не стало Юри, ми залишилися без його досвіду і без його авторитету. Підхопив його син Дмитро цю роботу.

Далі я зрозуміла, що її треба після 14-го року переосмислювати, переробляти. Історія про стосунки росіянина і українки. Росіянин приїжджає в українське село, закохується в жінку, старшу нього, і там починається… Любов-війна і наслідки.

В 5-му році це була соціально–іронічна історія, точно не трагічна. Хоча теж метафора про стосунки двох країн завжди зчитувалася. Але тоді я ще не могла уявити такого п...дєца попереду.

Після 14-го року це вже мало бути інше кіно. Я як могла переписала сценарій. А коли ми зняли 90%, якраз після важкої знімальної експедиції на Полтавщині, почалася повномасштабка… В мене перша думка з першими бомбами тоді була – а як же моє кіно…

Попри все ми повернулися до зйомок через пів року, тож треба було ще раз переосмислити цю історію. Це вже було складніше, бо майже все зняли.

Але за цей час сталася ще одна справжня трагедія – ми втратили Руслану Писанку. Від нас пішла велика і недооцінена українська актриса... А фільм втратив головну героїню.

Дознімали без головних героїв, уяви! Герой пішов з інших причин, але про те в наступному інтерв’ю. Дуже повільно йшов процес постпродакшену. З різних причин, наприклад, ми шукали дофінансування, потім знайшли у Польщі... Зараз вже ніби на фінальній стадії, тьху-тьху-тьху.

Але я, звісно, хвилююся за його долю. Взагалі не знаю, дуже дивна дитина вийшла, скажімо так, ні на що не схожа, кажуть ті хто бачив матеріал.

Я не дуже розумію, як воно сприйматиметься зараз – чи можемо ми в такий спосіб розглядати стосунки України і Росії. Хоча там нема ні слова неправди – фільм про те, як ми їх впустили так близько, про нашу захопленість і довірливість. Все що я роблю, зазвичай самокритичне. Але чи готове наше травмоване суспільство до самокритики…

Ти також працюєш над створенням проєкту для Film.UA за твором Ольги Кобилянської "Рано вранці зілля копала". Керівник компанії Сергій Созановський сказав нам в коментарі, що ви ще думаєте, чи це буде фільм, чи серіал. На якому зараз етапі цей проєкт?

Я років чотири тому почала співпрацювати з Film.ua і маю з ними два дуже класні проекти, поки що на рівні сценарію. Це повний метр "Зілля…". А восьмисерійка "Наша Галя" – це вже моя авторська історія про 90–ті, про долю жінки, директорки книгарні в Києві, в цей складний період. І мені обидва ці проекти дуже подобаються.

"Галю…" я планую знімати сама. А "Зілля…", там на початку йшла мова про іншого режисера. Проте були розмови й про те, що я сама могла б це зняти. Хоча поки що мені страшнувато – це історична, костюмована складна історія.

Я хотіла б почала з "Галі…" – вона мені ближча і зрозуміліша, але все залежить від фінансування. І поки конкретики по жодному з проектів немає, я вирішила написати книгу на основі сценарію "Наша Галя" про яку я раніше згадувала.

Давай поговоримо про Кобилянську. В неї і її особиста історія цікава – походженням з родини небагатих міщан, відстоювала жіночу гідність, жіночі права, змогла утвердитися в чоловічому літературному середовищі і врешті увійти в канон. "Зілля..." – це історія пристрасті і зради на тлі Карпат – така жіноча версія маскулінного Довбуша. А що ти вклала в цей твір, яким він буде в кіно?

Сюжет всім відомий. Моєю задачею було створити особливий неповторний кіноміф, з прекрасними містичними Карпатами, з сильними пристрасними красивими людьми, їхніми протиріччями. І яскравою складною героїнею, яка в чоловічому світі демонструє характер, волю, самостійність.

Це красива жорстока казка про любовний трикутник і традиційне жорстоке суспільство.

Я кайфувала дуже, коли писала! Бо після всіх "Кіборгів", "Поганих доріг", документального театру, це був просто ковток повітря свіжого, ці всі зради і любовні страждання, ворожіння, помста, поезія… Я довго не могла зіскочити з поетичної інтонації, яку диктувала повість. В мене герої говорили майже віршами і багато часу було витрачено на те, щоб це прибрати.

Звісно, я там накрутила багато нових ліній, цілий світ вигадала. Бо в оригіналі ж ця вся історія невелика. Повість дозволяє безкінечно її наповнювати, так величезний потенціал.

Мені здається, воно дійсно непогано вийшло. Але дорого. Тепер би його втілити.

У своїх попередніх інтерв’ю ти розповідала, що успіх "Спіймати Кайдаша" зумовлений тим, що StarLightMedia дав тобі повну свободу дій при зйомці. І ти створила світ Кайдашів на екрані таким, як хотіла. А Film.UA зможе втілити весь цей твій складний, костюмований, історичний світ?

А хто, як не вони? Film.UA – найбільша кінокорпорація в Україні, яка все–таки має можливості, багаторічний досвід…

Щодо свободи дій. Поки ти не почнеш працювати, ти ніколи про це не дізнаєшся. Те, що вони говорять, звучить обнадійливо і на рівні створення сценарію в мене була свобода. Але реальність завжди жорстокіша – тут не треба жодних ілюзій, будуть і компроміси. Але в компромісах треба знати межу і не погоджуватись, наприклад, на маленький бюджет. Краще ждати.

Вони точно зацікавлені зробити це якнайкрутіше, вірять у мене і в матеріал, і натхненні цими історіями. Продюсерки Іра Костюк й Аня Єлісєєва амбіційні розумні дівчата, прекрасно розуміють, про що ці історії. В мене передчуття непогані, скажемо так.

Ти звучиш цілком оптимістично. Хоча і в розріз з тим, що ми бачимо на кіноринку, який в кризі, з якого йдуть професіонали. Коли державні інституції, які мають опікуватись розвитком цієї сфери – в першу чергу Держкіно – в репутаційній ямі. Цікавить твоє бачення цієї ситуації – от з цим набором проблем ми маємо шанс кудись злетіти? Що, на твою думку, має статися такого, щоб державні інституції нарешті почали підтримувати українську культуру, а не управляти нею, а не регулювати її "ручніком", а не тягнути в неї кітч постійно?

Це все правда, що ти говориш. Але мій оптимізм він же стосується конкретних проектів і окремих особистостей, він не оптимістичний в цілому про систему. Я можу відповідати і міряти лише тим, що роблю сама.

А що в цілому відбувається, мене дійсно дуже лякає. Лякає прірва між кіноспільнотою і Держкіно, яка існує, яка тільки поглиблюється. Так точно не має бути.

Ця інституція створена для підтримки кінематографістів, які ці гроші ніде не знайдуть, але мають талант і ідеї. Інституція в них зацікавлена, її робота створювати умови для розвитку кіноіндустрії. І митці не мають бути зручними для інституції. Вони в усі часи були гарячими і радикальними, а особливо в такі як зараз…

А от в чиновників має вистачати мудрості і досвіду, щоб попри все розвивати процес. Це ж культурна політика, найважливіше зараз.

Безумовно, нам потрібні і серіали, і комерційні фільми, але не за рахунок авторського кіно...

Не за рахунок мистецтва...

Не за рахунок мистецтва, правильно ти сказала. Великі корпорації і комерційне кіно дасть собі раду. Созановський знайде собі гроші. Але Держкіно було створено для таких, як ми.

І він, до речі, про це говорив нам в коментарях: "держфінансування – не єдиний спосіб фінансування" для нього.

Хоча в цілому ситуація мені видається катастрофічною – вся наша кіноспільнота дуже узалежнена від Держкіно.

Дуже. Я зараз конкретно залежна – нам здавати кіно.

І я скажу чесно, я в захваті від сміливості людей, і твоєї зокрема, які підписали листа з вимогою позбавити фінансування недієздатне Держкіно і перенаправити ці гроші на потреби ЗСУ. Тобто підписанти розуміють, що їм державне фінансування вже не світитиме. А з іншого боку, ситуація настільки патова, що вже немає що втрачати.

Мені, знаєш, скільки було сказано слів від продюсерів за це...

Але мовчати соромно. Обурюють і дивують ідеологічні установки до нового конкурсу.

От взяти пункт про "патріотичне кіно". А що, можна уявити, що хтось, з наших режисерів знімуть і повезуть в Кани чи Венецію якесь непатріотичне кіно? Антиукраїнське? Та тільки всі і працюють на перемогу, ніхто ні про що інше не може думати!

Навіщо знецінювати щирі пориви і переконання і робити це ідеологічною установкою? В нас що, проблеми з мотивацією перемогти? Щось я не помічала.

Або документування воєнних злочинів… Тоді давайте й корупційні туди через кому. І перепрофілюємо конкурс з кіно на якийсь судекспертизний…

Коротше, це, мабуть, не до мене питання, я не компетентна, у нас є дуже розумні кінодіячі, мої колеги, які прекрасно про це говорять.

Ні, ти прекрасно про це говориш і твій голос важить! Без таких, як ти митців, без твого таланту і кінодіячі, і Держкіно, мало що можуть. Розумієш?...

Дуже болить, що на тлі війни у нас оці внутрішні розбірки. Що ми не на те витрачаємо свою енергію, маючи такого ідеального ворога зовні…

З іншого боку, це показує, звісно, наш войовничий дух і рішучість: нічого нас не зупинить, ніякі трагедії, війна, – ми все одно будемо мочить один одного, робити по своєму і нехай світ рухне. В цьому є щось вітальне, але так можна випадково все зруйнувати. Характер, безумовно, в нас є характер. Але чи допоможе він нам у майбутньому – не знаю.

Ворожбит, а наворожи, коли це все закінчиться, коли закінчиться війна?

Моя одна з останніх п’єс називається «Про що ця п’єса», вона побудована на діалозі журналіста і авторки, самоіронічна така штука. І от пів п’єси авторка перераховує які питання їй не треба ставити під час інтерв’ю. Оце одне з перших.

Вибач..

У нас в сім'ї я відповідаю за «все пропало», а чоловік за «все буде добре». Ми завжди на цьому балансуємо. Тобто він завжди вірить у всі хороші новини, вірить, що ось–ось все закінчиться. Але й першим впадає в тугу, якщо щось не так. А я завжди з тих, що готується до найгіршого, пакує тривожні валізки, погоджується на артрезиденції, говорить що це надовго… Зате в мене більш стабільний стан.

Але також я дуже легко сприймаю оптимістичні сценарії. От якщо війна закінчиться завтра, я скажу – так і мало б бути, я так і знала. А так, я, як і всі, переповнена страхами перед майбутнім і малюю в уявах всякі страшні розвитки подій. Але це мені не заважає робити ремонт в київській хаті і думати куди я повішу картину. Тож балансую, просто балансую між цими станами надії на майбутнє, віри і абсолютного відчаю.

Я дуже часто почала використовувати це слово «балансування» останнім часом. Це найкоротше визначення мого стану, мабуть.