"Приставив до голови автомат і тиснув гачок": боєць ЗСУ про полонених бурятів, смерть побратимів і штурми на протезі

Військовий з Житомирщини 21-річний Єгор Олійник вперше з початку широкомасштабного вторгнення відсвяткував свій день народження вдома, адже два роки поспіль зустрічав його на війні. Коли хлопцеві ледь виповнилося 18, він підписав контракт із ЗСУ, а за декілька місяців почалася "велика війна".

Тільки-но завершивши курс молодого бійця, Єгор став на оборону Київщини, а потім вирушив на східний фронт, де в результаті важкого поранення втратив ногу. Та пройшовши реабілітацію і отримавши протез, хлопець повернувся у військо і продовжує боронити Україну. Свою надихаючу історію військовий розповів "Телеграфу".

Смерть побратимів — це не сон

По закінченні школи Єгор Олійник пішов працювати на будівництво, та коли Росія почала стягувати сили в підготовці до широкомасштабного вторгнення, хлопець вирішив підписати контракт із ЗСУ.

"Коли біля кордону ще в 2021 році почалися збиратися російські війська, я з друзями вирішив підписати контракт із ЗСУ. Подумав тоді: щось таки буде, рано чи пізно все почнеться. А мені вже було 18 років і потрібно все-таки ставати справжнім чоловіком і підписувати контракт", — розказує Єгор.

Хлопець зізнається, що в той час керувався обіцянкою, яку колись дав своєму дядькові.

"Мій дядько воював з 2014 року. На жаль, помер… А я йому колись обіцяв, коли ще був малий, що піду воювати. І свою обіцянку виконав", — запевняє військовий.

Боєць згадує, що напередодні широкомасштабного вторгнення командування попередило їх про небезпеку.

"Ми не вірили до останнього, але не спали. А зранку 24 лютого до нас в казарми залетів комбат і кричить, щоб всі збиралися – війна", — пояснює Олійник.

Артилерійський підрозділ хлопця одразу був кинутий на оборону Київщини. Та навіть тоді Єгор не міг усвідомити, що все, що відбувається навколо – це не сон.

"Ми заїхали в якусь посадку і нам сказали окопатися. А я просто не вірю що все це насправді, думаю, що це якісь приколи. Ну, яка війна? Ну не віриться взагалі. І тут почали по нас стріляти. Ого… Я тоді так злякався, в мене така паніка почалася. Кац*пи їхали вздовж траси, і ми по них почали стріляти, валили колону велику. І я тоді вже зрозумів, що це справді війна. Коли моїх побратимів почали вбивати, я зрозумів, що це не сон, що це все по-справжньому", — пригадує військовий перші дні "великої війни".

"Запаковані" окупанти

Відбивши ворога від околиць столиці, Єгор вирушив на схід, де вже й отримав значний бойовий досвід. Хлопець каже, що і ворог за ці два роки змінився.

"На початку війни були справді якісь дурники. Але зараз там навчені військові. Ми штурмуємо їхні позиції і якщо у нас звичайні АК-47, то у них вже модернізовані АК-12. У кожного приціли, тепловізори, штурмові рюкзаки, модернізовані каски, по 20-30 магазинів, на кожному кулеметі навіть тепловізор. У нас нема на кулеметах тепловізора і прицілів на кожному автоматі, а у них все це є. Ну, це просто капець", — пояснює Олійник.

На сході Єгор потрапив у штурмовий підрозділ піхоти, якому траплялося брати в полон окупантів.

"Одному було 19 років, механік-водій з Бурятії, а другий — 26-річний навідник на БМП-3 з самої Москви. Коли ми у них питали, навіщо вони пішли воювати, то здебільшого відмовчувались, але було таке що "ну ми ж за Росію…" Ми відповідали: ви ж на території України, до чого тут "ми за Росію"? — "Да у меня ж командир, у меня семья". При тому, що вони були не мобілізовані, а самі пішли", — розповідає військовий.

"А на ранок я підірвався"

Війна для Єгора стала на паузу 30 вересня 2022 року, коли хлопець отримав поранення, наступивши на міну.

"Цей день залишиться на все життя в моїй пам'яті. Ми дуже довго відбивали позицію і відбили її. Засіли в бліндажі, бо тоді почався дуже серйозний обстріл. Хлопці стали в наряд у ніч, а я готувався замінити їх вранці. Та якось вночі мені не хотілося спати, я вирішив помити ноги хоча б вологими серветками. Це був останній раз, коли я помив обидві ноги, тому що на ранок я підірвався…", — пригадує Єгор.

Вибухом міни хлопцеві пошкодило обидві ноги і руку.

"Коли я тільки підірвався — хотів застрелитися. Найбільше я не хотів отримати інвалідність або потрапити в полон. Дивлюся, а у мене нема лівої ноги, уламки — в правій (подумав, що й праву ногу відріжуть), ліва кисть була повністю перебита, пальці перебиті, думав що і їх ампутують… Вже думав, що залишуся без трьох кінцівок, сенсу жити нема, тому ствол приставив до голови і думав застрелитися. Але дуже вчасно прибігли мої хлопці і забрали автомат. А так би вже застрелився, ну, сто відсотків, я вже на гачок тиснув, але хлопці підбігли в ту ж секунду", — каже військовий.

На щастя, побратимам вдалося швидко евакуювати Єгора в госпіталь. Зараз це робити набагато складніше, адже російські дрони відстежують майже кожне переміщення українських військових і корегують вогонь.

В лікарні Вугледара, куди хлопця привезли одразу після поранення, лікарям довелося ампутувати Єгору ліву стопу. Вчинити інакше медики не могли.

"Там нічого вже не можна було врятувати. У мене була відсутня п’ята і взагалі з усієї стопи у залишилося лише п’ять пальців, які на шкірі залетіли аж до коліна", — ділиться військовий.

Пережити ампутацію у 19 років, за словами Єгора, було важко.

"Та до мене приїхали два брати і 10 днів були зі мною. Казали, що все буде добре, що я буду ходити і навіть бігати. І якби не вони, то я б у якусь депресуху точно скотився, накручував би себе, що нікому не потрібен, мене ніхто не любить, глузують, що я без ноги, на люди боявся би виходити", — каже Олійник.

Війна на протезі

Оговтавшись після операцій, Єгор пройшов реабілітацію і отримав протез.

"Як тільки мені поставили протез, я зранку до вечора на ньому ходив, навіть не знімав. І все було добре", — пояснює хлопець.

А навчившись ходити, Єгор знову повернувся на фронт, щоб воювати вже на протезі. Загалом же, від моменту поранення й ампутації до повернення на бойові позиції на сході минуло лише п'ять місяців!

Чому повернувся?

"Моя особиста мотивація, по-перше, це помста. Я хочу помститися за ногу, — розказує захисник. – По-друге, в цивільному житті я себе зараз не бачу, поки йде війна. Тим паче, я ще не звик до такого суспільства і вони також до мене не звикли, до людей з інвалідністю не звикли".

Єгор зізнається, що ходити в штурми на протезі все ж таки важко.

"Все ж таки дві ноги краще, аніж одна. Дуже швидко бігати вже не можу. Хоча у мене вже є дуже гарна бігова стопа, яку мені подарували. Та є і багато плюсів: нога не мерзне, не треба боятися її промочити, на шкарпетках можна економити", — не втрачає почуття гумору захисник.

Втім, за словами хлопця, його мотивує той факт, що він своїм прикладом може надихнути інших військових

"І це мені подобається, адже деякі хлопці дивляться на мене і думають, а чим вони гірші за мене? Нічим! Крім того, коли у мене з’являться діти, я буду їм говорити, що їхній тато захищав їх навіть на протезі", — резюмував Єгор Олійник.