Вважали щастям тюльку на столі: історія успіху бізнесменів з Полтави, які продають найдорожче сало в Україні

Найдорожче сало в Україні — це такий собі їстівний "сувенір", який придумали в Полтаві. Дійсно, підчеревину, замариновану в різноманітних спеціях й розфасовану в оригінальні баночки, не соромно презентувати навіть людині з великими статками.

Чому сало найдорожче? Чому його нема в роздрібній торгівлі? В якій країні виявилося найбільше поціновувачів українського національного продукту? Про ці та інші нюанси ведення сального бізнесу "Телеграф" розпитував успішних полтавських підприємців.

Почали бізнес, маючи 300 гривень на кредитній картці

Віталій та Марина Мостові з листопада минулого року зуміли прищепити "генетичний код нації" ледь не половині світу. На своє фірмове сало вони підсадили багатьох жителів Європи. До речі, найбільше поціновувачів цього продукту у Фінляндії. Постійні замовники також з’явилися у США й Канаді. А недавно пробну партію замовили наші переселенці з Австрії та навіть з якихось екзотичних островів, назву яких подружжя не запам’ятало. В Україні ж найчастіше замовляють їхній товар кияни, дніпряни, одесити та львів’яни.

Це при тому, що у Мостових — найдорожче сало в Україні. Саме під такою назвою вони постачають на світовий споживчий ринок дрібно нарізану добірну підчеревину, засолену й замариновану в різних спеціях. Сальної продукції поки п’ять видів: традиційне сало — з сушеними кропом, петрушкою, зеленою цибулею і часником; пікантне — з сушеними томатами і базиліком; класичне — з сумішшю мелених перців; фірмове — з копченою паприкою. А також "Козацька закуска" з меленого сала з часником та кропом, яку зручно намазувати на хліб. Це, кажуть виробники, бестселер.

Ціна баночки сала вагою 350 грамів уроздріб — 250 гривень. Тобто кілограм коштує 750 грн. Наприклад, на Бессарабці в Києві "генеральське" сало — з двома тоненькими м’ясними смужками, що нагадують генеральські лампаси, — коштує ще дорожче, 950 гривень за кілограм. Але ж на той ринок не кожен піде.

Мостові продають свій товар переважно через інтернет й тричі на тиждень відправляють замовлення адресатам. Зазвичай по 1000 баночок на тиждень. За кордон передають через перевізників, які їдуть до західних кордонів України, звідки його забирають оптові покупці. "Найдорожче сало в Україні" ще можна придбати в крамницях крафтових товарів у Києві та віднедавна у Львові.

— Маємо мрію познайомити з нашим салом увесь світ, — цілком серйозно каже Віталій Мостовий. — Нагодувати не вдасться, бо це продукт не для щоденного вжитку. Та й свиней на Полтавщині стільки не набереться.

Сам 42-річний підприємець, у минулому торговий представник, щоранку обов’язково снідає салом. Його улюблене — традиційне. А от 31-річна дружина, за фахом бухгалтер і перукар-стиліст, узагалі байдужа до цього продукту.

— Ми вже сім років разом і стільки ж ведемо сімейний бізнес. То я тільки зараз трохи від’ївся, — усміхається чоловік. — Підприємництвом починали займатися, маючи 300 гривень на кредитній картці. Купили на них продуктів для борщу та плову й зайнялися розвезенням комплексних обідів на замовлення. Клієнтів знаходили через створену у Viber групу. Викладали меню, приймали замовлення. Дуже швидко набрали власну клієнтську базу. Потім почали готувати напівфабрикати та пропонувати полтавцям заморожені галушки, голубці, млинці… Торгували також шашликами.

Згодом до Марини й Віталія почали звертатися великі компанії: замовляли фуршети, банкети. Щоб розширюватись, доводилось вкладати більше коштів, аніж могли заробити. На свій перший банкет, до речі, позичили в одних друзів скатертину, в інших — бокали, ще в когось термобокс, слайсер… Влазили в кредити, прогорали. Було таке, що за щастя мали тюльку на столі…

— Частенько до батьків ходили в гості, щоб у них поїсти, — продовжує спогади Марина. — А от на дні народження друзів не ходили років три, бо не мали за що купити подарунки. Вони вважали, ми загордилися, відколи зайнялися бізнесом. Але насправді нам було незручно комусь зізнатися в тому, що не можемо заробити грошей. Наша донька, до речі, якій зараз п’ять років, виросла в одязі, який мені віддавали подруги, що залишився від їхніх дітей.

Хочете наїстися сала — йдіть на базар

Нині основний вид діяльності фірми "Золота сота", якою володіють Мостові, — кейтеринг. Багато полтавців саме їм замовляють організацію банкетів, фуршетів, весіль. Паралельно подружжя веде ще кілька бізнес-напрямів. Мають дві садиби в приміському селі Петрівка, розвивають екотуризм, займаються бджільництвом. Організовують екскурсії на пасіку, проводять майстер-класи з виготовлення галушок, розпису медових пряників, приготування борщу… До речі, фірмовий борщ родини Мостових — з медом, лимоном і самогоном — став відомий далеко за межами України. До них приїздять гурмани, щоб спробувати цей кулінарний витвір мистецтва і просто відпочити душею!

Наразі зайняті запуском розфасованих у тару з харчового пластику десертів — тирамісу й торту "Наполеон". У найближчих планах запустити самогоноваріння й пивоварню…

— Можливостей для підприємництва дуже багато, аби було бажання ним займатися, — переконаний Віталій. — Дехто зі знайомих каже, ми з Мариною такими вродилися, що на всьому заробляємо. Хоча, думаю, треба лише уважно стежити за світовими тенденціями й, можливо, повторити чийсь досвід, додавши щось своє.

Втім, не приховує, задатки комерсанта він мав ще з дитинства: вже в сьомому класі підторгував сигаретами. Хлопцям ліньки було бігати на перерві до кіоску, а він не лінувався заздалегідь запастися куривом, щоб мати з того навар.

— А чи не було бажання кинути бізнес, коли він не йшов? — цікавлюся.

— Я кілька разів поривався це зробити. Хотів влаштуватися далекобійником, щоб їздити за кордон і мати постійний заробіток. Але дружина не здавалась і мене завжди переконувала ще трохи потерпіти — вона бачила в нашій комерції перспективу.

Та все ж ближче до сала.

— Чому воно найдорожче в Україні? Бо з якоїсь особливої породи свиней, яких годували особливим кормом? — питаю підприємців.

— Ми використовуємо лише добірну підчеревину й біле сало, — пояснює Марина Мостова. — Купуємо в одній з торгових мереж, куди фермери здають свою продукцію. Купувати у них напряму не виходить, оскільки їм треба здати на реалізацію всю тушу, а не шматочками. Мати власну ферму для нас — недозволена розкіш. Тому ми уклали угоду з директорами магазинів цієї торгової мережі, за якою з певної партії завозу продавці відбирають кращі шматки, що підходять для нас. Та навіть з них у баночки йде 30—40 відсотків, а некондиція — у відходи. Зазвичай ми її роздаємо своїм співробітникам і пускаємо на благодійність, оскільки переробного виробництва не маємо.

Мінімальна собівартість однієї баночки такого сала становить 190 гривень. У ціну закладається робота кухарів, яким ми платимо гідну зарплату, самі баночки та кришки, витрати на поліграфію, рекламу. Ну і, звісно, вартість натуральних інгредієнтів для маринування, а також наш прибуток.