«20 днів у Маріуполі»: фільм очима його авторів і мешканців міста, які не потрапили в кадр

Український фільм « 20 днів у Маріуполі » отримав премію «Оскар» у категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм». Репортери агентства Associated Press знімали місто на узбережжі Азовського моря у перші дні повномасштабного російського вторгнення. Це перший «Оскар» в історії України, про який його режисер Мстислав Чернов сказав: «Я хотів би, щоб цього фільму не було».

Сконцентрований біль

Якби була оскарівська номінація для документальних фільмів жахів, «Двадцять днів…» могли б на неї претендувати з не меншим успіхом. Це дійсний страшний фільм, який тримає у напрузі з перших секунд і не дає видихнути навіть якщо поставити його на паузу. При цьому багато хто бачив ці кадри: команді українського журналіста Мстислава Чернова дивом вдавалося передавати з обложеного Маріуполя 10-секундні відео про те, що відбувається. Ролики влітали в стрічки новин, і напевно кожен українець до виходу фільму вже знав про авіаобстріли міста, про загиблих немовлят і породіллів, про масові поховання, про те, як вигалялася над цими відео російська пропаганда, називаючи старих акторів, що плакали, — матерів. масовкою, а бомби, що падають на житлові будинки – справою рук ЗСУ. А потім із цих відеороликів народився фільм тривалістю о півтори години.

- Я хотів зробити щось більше. Поговорив з редакторами, сказав їм, що хочу зробити чи фільм, чи просто великий сюжет, щоб показати масштаб трагедії. Коли дивишся новини, 30 секунд, одну хвилину – масштабу не видно. Люди не розуміють інтенсивність боїв, не відчувають сконцентрованого болю, трагедії, яка відбувалася в Маріуполі. Мені здається, що у фільмі це мені вдалося передати, - розповідав наприкінці грудня Мстислав Чернов в інтерв'ю Радіо «Свобода» після номінування фільму на «Оскар». - Я бачив багато хто плакав у кінотеатрі. Ми з монтажером Мішелем також плакали, коли монтували. Це відчуття не відпускає.

Троє божевільних сміливців

У світі журналістики це вважається великим успіхом – потрапити в епіцентр події та стати його повноправним учасником. Знімальна група агентства Associated Press працювала в Маріуполі ще за місяць до початку війни, і вони змогли передати контраст між вчорашнім мирним життям, яке за ніч змінилося на сьогоднішнє військове.

Разом із жителями Маріуполя журналісти тікали від обстрілів, ховалися у укриттях, допомагали медикам із пораненими. Єдине, що відрізняло їх – наявність супутникового телефону, який хоч іноді подавав ознаки життя і міг через Мережу передати на вільну територію кадри вбивства цілого міста. Навіть свого транспорту європейські журналісти втратили - він залишився біля стін маріупольської лікарні, звідки їх вивели українські солдати. Журналісти вижили, фургон із усією телевізійною апаратурою – однозначно, ні. Росіяни не шкодували снарядів ні на лікарні, ні на пологові будинки, ні на житлові квартали.

Смикаються і миготливі кадри, часто дихання оператора, зйомка на бігу або з вікна, через нещільно задернуту штору, попередження оператору «Женя, сховай голову, там на даху снайпер» - це зовсім не Голлівуд. Троє божевільних сміливців – Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василиса Степаненко – прожили три тижні разом із маріупольцями та якмаріупольці, хоча уродженці інших міст: Харкова та Бердянська. Що вони відчували – можна зрозуміти із закадрового тексту, збудованого як монолог журналіста, який співпереживає жителям Маріуполя та усвідомлює, що з ним може статися те саме, бо він уже кілька днів як маріуполець.

- Ми вирішили поїхати до Маріуполя, ми вирішили залишитися там і знімати все. Ми вирішили стати військовими репортерами. Хоча, може, якби війни в Україні не сталося, ми б ними не були. Все одно на увагу заслуговують трагедії людей, яких ми знімаємо, а не наш психологічний стан, - казав Мстислав Чернов.

«Нас «накриває», коли ми дивимося відео про Маріуполь»

Фільм роблять деталі, а їх у фільмі дуже багато. Дитячі сандалики, які самотньо чекають господаря. Яскраво-рожева куртка на гілках дерев – явно вилетіла з чиєїсь квартири через ударну хвилю після вибуху. Строкатий шматок старої афіші на паркані. Гаснуча гасова лампа у притулку. Виття батька, який втратив під обстрілом сина-підлітка.

Це настільки страшно бачити і чути, що багато жителів Маріуполя, які дивом вибралися з уже захопленого росіянами міста і з якими поговорили журналісти, зізналися: фільм не дивилися і не будуть. Не можуть.

- Я не кажу, що це поганий фільм, і я його дивитися тому не буду. Просто не можу змусити себе знову пережити той жах, в якому ми знаходилися майже місяць. Досі «накриває», коли я дивлюся фото та відео нинішнього Маріуполя і не знаходжу знайомих будинків, не впізнаю рідних вулиць. Я впевнена, що фільм варто подивитись кожному, хто досі не розуміє, що відбувається, - розповіла колишня мешканка бульвару Богдана Хмельницького у Маріуполі Юлія Хомченко.

Її друг Андрій, теж із Маріуполя, зміг скачати фільм в інтернеті та знайшов у собі сили подивитися. Каже, що безпристрасній хроніці вдалося передати відчуття панічного жаху, що панував у дні у місті.

- Якби не цим хлопці (журналісти АП), ми б ніколи не довідалися, що відбувалося у нашому місті. Адже ми дійсно кілька днів сиділи без зв'язку, інтернету, без світла… Ловили на вулицях випадкових перехожих і питали у них, що відбувається в центрі, а що на Лівому березі. За день перед тим, як бомби впали на Драмтеатр, нам розповіли, що туди відвезли 400 дітей із дитячого будинку селища Сартана, це на околиці Маріуполя. Плюс там було багато місцевих. Моторошна антисанітарія, тіснота, але люди вірили, що стіни драмтеатру їх вбережуть... - згадує Андрій.

І Юлія, і Андрій досі вже два роки! – остаточно не прийшли до тями. Юлія згадує, що нещодавно, почувши пісню «У мене немає вдома», розплакалася просто на вулиці.

– Я не думаю, що нормальна людина може це витримати. Я вам не скажу, що це нормально витримав. І мої колеги – Євген Малолєтка, Василина Степаненко – навряд чи це витримали нормально. Нас це поранило і травмувало, і це природно, – казав Мстислав Чорному все у тому ж грудневому інтерв'ю Радіо «Свобода». - Мені здається, що всіх українців зараз травмовано тією чи іншою мірою. Говорити, що наші травми якісь особливі, я не стану. Травми батьків, які втратили дітей, – це справжні травми, і про них слід говорити… Те, що відчувають журналісти – зараз принаймні – не таке важливе, як те, що відбувається з людьми, для яких це не вибір, а трагедія, яка з ними сталася.

Вся справа в контексті

Маріупольці кажуть: якби не журналісти АП, весь світ не мав би шансів дізнатися правду.

- Напевно, десь у Росії цей фільм заборонять чи засекретять. Думаю, скоро вони напишуть, що все було не так, що вони прийшли нас «звільняти», - вважає Андрій. І додає: не впевнений, що росіяни зрозуміють цей фільм.

- Це можливо тільки в одному випадку: якщо вони відчують на власній шкурі, яке це, коли твій дім стає твоєю могилою, бо він обрушився від вибуху. Що означає втратити однорічну дитину, яку після обстрілу не змогли врятувати лікарі. Як це, коли твою дружину буквально роздягають на блокпостах, обшукують, а ти нічого не можеш зробити, бо вам треба будь-що вирватися з пекла, - каже маріуполець. - Але росіяни все одно зрозуміють по-своєму.

Режисер фільму Мстислав Чорний в інтерв'ю ВВС на початку лютого висловився про поняття інтерпретації будь-якого твору кінематографа. А в даному випадку має місце не художня вигадка, а документальна зйомка. Тож інтерпретувати фільм інакше, як зйомку військових злочинів росіян, навряд чи вдасться.

- Донести до глядача достатню кількість контексту – головна мета документального кіно. І саме це одна із головних причин, чому «20 днів у Маріуполі» існують. Не тільки для того, щоб показати світові, що відбувалося, не тільки для того, щоб про це пам'ятали, а й для того, щоб зберегти кожну деталь та весь цей контекст. Тому що ми живемо у такий час, коли все інтерпретується. Йде битва за інтерпретацію образів.

Я сказав би, що в російських новинах кадри бомбардування маріупольського пологового будинку показували не менше, ніж українські. Але текст був зовсім інший, розумієте? Йде боротьба за інтерпретацію. Ось чому так важливий контекст. Чим його більше, тим краще, – резюмував Мстислав Чернов.