«Мій фільм — це попередження». Інтерв’ю з режисером блокбастера «Дюна. Частина друга» Дені Вільневим

Вільнев, визнаний як майстер фантастичного кіно, виправдав очікування продюсерів компанії Legendary Pictures: перша «Дюна» (2021) зібрала 400 мільйонів доларів у прокаті й отримала шість «Оскарів».

Варто нагадати, що цей сюжет розгортається в майбутньому світі міжзоряної імперії, переважно на пустельній планеті Арракіс (вона ж Дюна). Планета є джерелом спайсу, або прянощів — речовини, яка за певних умов викликає просвітлення, а ще допомагає спеціально навченим істотам-навігаторам згортати простір і миттєво перекидати кораблі в будь-яку точку Всесвіту. На Арракісі живе войовничий народ фременів, які навчилися пересуватися верхи на велетенських хробаках, що зазвичай рухаються під піском, можуть випірнути в найнесподіваніший момент і проковтнути все що завгодно, від людини до найбільшого механізму.

Планетою керує клан Харконненів, яким протистоїть шляхетний рід герцога Лето Атріда. Перші керували Арракісом 80 років, але тепер мають за наказом імператора віддати планету Атрідам. Для останніх це насправді пастка. Після різанини, влаштованої за допомогою елітних військ імператора, в живих лишаються 15-річний спадкоємець Пол і його мати Джессіка. І, власне, для Пола з цього моменту починається шлях дорослішання й ініціації в культурі фременів, частина яких бачить у хлопцеві справжнього месію.

Найсильніші сторони фільму — його зірковий кастинг і, без перебільшень, приголомшлива видовищність. Пола грає Тімоті Шаламе, котрий спростовує в цій ролі амплуа гламурного красунчика, Джессіку — доречно сувора Ребека Фергюсон.

Ребека Фергюсон

Стеллан Скашгорд постає як еталонний лиходій в образі барона Владіміра Харконнена, а Хав’єр Бардем — як правдивий пустельний вояка, вождь фременів Стілгар, маскулінний і дещо кумедний водночас.

Тімоті Шаламе 

Що ж до постановчої складової, то друга «Дюна» — це справжній аудіовізуальний бенкет, де кожна сутичка, кожна битва розгортається згідно з власною партитурою кольору і звуку (оператор — Ґреґ Фрейзер, художник-постановник — Патріс Верметт); роботу цеху спецефектів і звукорежисерів інакше ніж революційною не назвеш.

Але «Частина друга» не є лише атракціоном: насправді це стара, як уся наша цивілізація, і близька українцям історія про боротьбу за свободу й гідність, а також про небезпечність месіанства, якими б красивими словами та шляхетними намірами воно не прикривалося.

Напередодні виходу картини у світовий прокат відбулася онлайн-пресконференція Дені Вільнева. Пропонуємо вам найцікавіші фрагменти цієї розмови.

— «Дюна: Частина друга» є надзвичайно видовищною. Ви весь час тримали в голові формат широкого екрана?

— Я закоханий у кінотеатральний досвід і намагаюся робити все можливе, щоби знімати фільми, які набувають повну силу саме в театрі. Можливо, в майбутньому телебачення стане кращим завдяки VR-технологіям, можливо, буде екран, який заповнить ваше поле зору. Але звук ніколи не буде таким, як у театрі, де потрібен простір, кисень навколо вас, щоби створити такий вплив.

Кадр фільму «Дюна. Частина друга»

— Яким чином можна дотримати баланс між видовищем та емоціями героїв?

— Епічні зйомки, екшен-сцени зробити доволі просто. Складніше не втратити фокус на інтимних стосунках, зокрема на історії між Полом і Чані. Адже саме їхній зв’язок розгортає драматургію фільму. Через них ми відчуваємо політичний і культурний тиск, пригнічення. Я будував фільм, зосередившись на напрузі між ними, постійно повторював команді: «Якщо ми не віримо в їхні стосунки, у нас нічого не вийде».

— Розкажіть, як ви працювали з акторами, щоби передати динаміку стосунків їхніх персонажів.

— Не знаю, як саме відповісти... Я створюю навколо камери середовище, яке найкращим чином сприятиме концентрації та зосередженості, щоб актор почувався захищеним, убезпеченим. І актори говорили мені багато разів, що вони почуваються так, ніби ми знімаємо інді-фільм, тобто навколо камери панує атмосфера сімейності, інтимності, зосередженості. Жодного тиску великої машини. Треба забезпечити необхідний простір, щоб вони могли проявити емоції, які потрібно зафіксувати на камеру. Це одна з причин, чому ми будували детальні декорації та проводили в них певний час. Актори сприймають усе, що їх оточує, як належне, й можуть зосередитися на внутрішньому русі характерів.

— Що ж, світ «Дюни» справді реальний, навіть такі неймовірні сцени, як Пол верхи на піщаному хробаку.

— Ця сцена — моя глибока, чиста радість. Здається, це найскладніша річ, яку я коли-небудь намагався зробити. Я хотів, щоб моя мама повірила, що можна їздити верхи на велетенському піщаному черв’яку. Я хотів, щоб це було гостро, елегантно, небезпечно, захопливо. І це вимагало від знімальної групи величезної роботи. Але, на щастя, студія дала мені засоби й інструменти, щоби зробити все правильно.

— Один із викликів, з якими ви зіткнулися, — це мова фременів. Наскільки складно було її створити, як ви це робили?

— Ми найняли фахівця з мови, лінгвіста. Його звуть Девід Петерсон. Він раніше працював над «Грою престолів». Девід розробив мову, надихнувшись тими фразами, що Френк Герберт використав у книжці. Мене вразило, що він справді створив повноцінну мову з повним словниковим запасом, із синтаксисом, граматичними структурами. І він навчав акторів за допомогою відео, як вимовляти кожне слово, пояснював логіку й значення, щоб актори справді розуміли, що вони говорять. А на майданчику був тренер із діалекту, щоб переконатися, що всі говоритимуть з однаковим акцентом, з однаковою музикою. Було дуже зворушливо бачити, наскільки серйозно люди сприймають це. Коли я слухаю їх, то відчуваю, що це звучить як справжня мова.

— Ми вже торкалися видовищної сторони, але чи можете розказати детальніше про ваші робочі стосунки з оператором Грегом Фрейзером? Як ви розвивали візуальний стиль, закладений у першій частині?

— Ми обидва знали, що фільм буде набагато амбітнішим. Перша частина була більш споглядальною. Цього разу маємо фільм про війну, там більше енергії та сильніший темп. Я обожнюю Грега за те, що він, як і я, не хотів іти на компроміс. Зокрема, ми використовували винятково природне світло. А це створило справжню головоломку в розкладі. Більшість сцен у пустелі знімали в різних місцях, залежно від сонця й конкретної драматичної якості ландшафту. Одну й ту саму сцену могли робити в 12 або 14 різних локаціях. Але я люблю так шахраювати з реальністю. Грег навіть використовував програмне забезпечення, щоб передбачити напрямок руху сонця.

Кадр фільму «Дюна. Частина друга»

— Так науково. Мабуть, саме тому Грег — один із найкращих.

— Грег — чудовий художник, але також і науковець. Він любить використовувати нові інструменти. Він дуже винахідливий.

— Ви згадували про декорації. Це ще одна грандіозна складова фільму. Яка з них ваша улюблена?

— Печера птахів. Вона схожа на природну структуру, яку художник фільму Патріс Верметт відтворив на вулиці в Будапешті, і це дуже поетично. Ви наче перебуваєте всередині скелета якоїсь величезної тварини. Безумовно, це найпоетичніше місце, в якому я побував як режисер.

— Одна з класичних тем кіно — боротьба добра зі злом і неправдою. Як «Дюна: Частина друга» досліджує це питання й наскільки легко ми можемо побачити наш власний світ у пошуках, крізь які проходять герої?

— Ніщо не є чорно-білим. Чисте зло існує, але воно рідкісне. Маю на увазі, що здебільшого це питання перспективи. Звісно, ніхто не ставитиме під сумнів, що барон Харконнен — зло. Але якщо взяти такого персонажа як імператор? Це людина, яка веде політичну гру і приймає дуже погані рішення. Але чи є він чистим злом? У ньому є щось від технократа, боягуза, але все ж таки... Я люблю вносити трохи нюансів. Коли Френк Герберт писав першу книжку, то мав дуже чіткі наміри. Він хотів, щоби книжка звучала як застереження щодо месіанських постатей. І він був розчарований тим, як зрештою сприйняли книжку. Герберт хотів, щоби Пол був антигероєм. Тож аби виправити хибне сприйняття, він написав «Месію Дюни», крихітну книжечку, яка є своєрідним епілогом, що виправляє сприйняття першої книжки. І я намагаюся зробити свою адаптацію ближчою до початкових намірів автора. Мій фільм є попередженням. Пол стає чимось, що Герберт засудив. Він зрадив народ.

— Як ви гадаєте, що саме в «Дюні» зробило її такою популярною протягом усіх цих десятиліть?

— Хлопчик нарешті знаходить дім і зміцнює свою ідентичність в іншій культурі. Це дуже красиво і зворушливо. Це також книжка, що приносить багато надії через ідею людського духу. Там штучний інтелект заборонений, а людський дух перемагає. Ідея полягає в тому, щоби покращити людство, а не вдосконалювати машини, — це є посланням надії. А також дослідження впливу екосистеми на людину й того, як ми повинні відновити священну якість наших стосунків із природою. Замість намагатися домінувати над природою, маємо бути в гармонії з нею, як фремени. Я думаю, що це багато про що говорить сьогоднішній молоді.