Поэт, кобзарь, пророк: новые мужчины Шевченко

Надеюсь, отошли от празднования дня рождения Григорьевича!?

Так что продолжим познавать его художественный космос.

Распространенным маскулинным типом в творчестве Тараса Шевченко, в частности, есть "поэт-кобзарь-пророк", в этой триаде реализованы признаки гегемонной маскулинности.

Далее текст на языке оригинала

Важливий маскулінний архетип митця, його своєрідне Альтер-Его — постать кобзаря, який наділений знаннями про минуле, здатний навчити сучасників, уміє передати думки народу. Зазвичай кобзар у його творчости сліпий, але він бачить те, що не дано бачити іншим. Це зір духовний, внутрішній, пророчий. У циклі "Три літа" Тарас Шевченко веде діалог з Богом про Україну, мислячи себе як національного пророка, носія слова правди. Це роздуми суто раціональні, основані на історії, що характеризують образ як сильний маскулінний тип. Причини національного рабства він бачить насамперед у духовному невільництві, відступництві, зрадах, фарисействі, роз’єднаности нації.

Образ народного співця, кобзаря автор виводить у низці творів: "Перебендя", "Гайдамаки", "Катерина", "На вічну пам’ять Котляревському", "Великий льох", "Невільник", "Тарасова ніч" та ін. Це людина незламної волі, часто каліка (сліпий), проте має велику силу духу й владу, приміром у ліро-епічному вірші "Перебендя": "Нема йому в світі хати; жартує / Над старою головою, / А йому байдуже". У Шевченковому творі "Перебендя старий, сліпий", що "на кобзі грає", — народний співець, "кобзар", а водночас дивак, химерник. У його піснях — уся історія незламної України, страшна правда про катування борців за свободу батьківщини, безпосередньою жертвою яких міг бути й сам кобзар: "Турки-яничари догнали, / До стовпа в’язали, / Очі виймали, / Гарячим залізом випікали, / В кайдани кували, / В тюрму посадили / Та й замурували".

У поезії Т. Шевченка кобзар — символ національного болю України, голос та носій історії народу: "Праведная душе! прийми мою мову / Не мудру, та щиру — прийми, привітай. / Не кинь сиротою, як кинув діброви, / Прилини до мене хоч на одно слово / Та про Україну мені заспівай!". Маскулінними рисами цих "співців свободи" є рішучість, сила волі, щирість, мужність. Підносячи цей образ до символу, поет говорить про його безсмертність: "Все сумує, — тільки слава / Сонцем засіяла. / Не вмре кобзар, бо навіки / Його привітала. / Будеш, батьку, панувати, / Поки живуть люди, / Поки сонце з неба сяє, / Тебе не забудуть!".

Функція кобзарів в українській культурі полягала не лише в тому, щоб встановлювати зв’язок сучасности з минувшиною, але й у тому, щоб давати розраду втомленим борцям за волю, щоб "сохли дрібні сльози". У такому сенсі цей образ виступає і в поезії Тараса Шевченка: "А де ж Волох? заспівай лиш / Нам, старий кобза- рю! / Не про дідів, бо незгірше / Й ми ляхів караєм; / Не про лихо; бо ми його / Не знали й не знаєм. / Веселої утни, старче, / Щоб земля ломилась, / — Про вдовицю-молодицю, / Як вона журилась". Це надихало народних месників на боротьбу, вселяло впевненість у завтрашньому дні.

Образ кобзаря у поетичній спадщині Тараса Шевченка має два варіанти: це або збірний тип лірника, який мандрує Україною і є генератором історичної пам’яти, або сам поет, який, крім пам’яті, є також носієм Божого слова, адже не просто оповідає історичні події, а переформатовує їх у пророцтво. Саме цей образ становить вихідну точку Шевченкової релігійности, що є опозиційною і до російського варіанту християнства, й до москальства, яким уражені його співвітчизники. Кобзарі в його ліриці постають посередниками між різними часовими вимірами національного буття, охоронцями традицій і знань, але водночас — блазнями, руйнівниками сталих офіційних цінностей.

У поемі "Гайдамаки" образ кобзаря виведено в розділі "Свято в Чигирині". Цікаво, що в одному з діалогів Старшина другий називає кобзаря "дурнем" ("Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень: треба, та й годі"), а в іншому Запорожець звертається до нього як до Божого чоловіка ("Співай, старче Божий, яку знаєш, а то й дзвона не діждемо — поснемо"). Його завдання — не дозволити повстанцям заснути, хоч старшина домагається від нього мовчання заради конспірації. Образ кобзаря в поемі парадоксальний: з одного боку, він покликаний будити дух гайдамаків, спонукаючи їх до боротьби з поневолювачами, з іншого — він робить це у досить дивний (зважаючи на момент) спосіб. Якщо розпочинає кобзар піснею про Максима Залізняка, то далі співає веселих танцювальних пісень, не гребуючи навіть сороміцькими мотивами, пориваючи гайдамаків до танцю — знову ж, ідеться про репрезентацію первинних мисленнєвих структур, вербалізацію потоку колективного несвідомого. Поки старшина біля церкви з попами святили мечі, гайдамаки й запорожці, підбурені співами кобзаря, розпочали свято народної помсти танком. Із новою силою голос кобзаря з його танцювальними співами залунав у "Бенкеті у Лисянці". Традиційне для слов’янського народного епосу порівняння битви і бенкету, святкування, як і ритуальна символіка танцю, вказують на саморозкриття колективного несвідомого, що виявляється згодом у божевільній гульні гайдамаків. Образ кобзаря слугує в цій ситуації своєрідним каталізатором саморозкриття народної душі, ретранслятором Божої волі, а божевільними постають самі народні месники.

Образ пророка також відіграє домінантну роль у поезії Тараса Шевченка, бо в ньому втілюється покликання поета. Кобзар пророк — носій високої духовної місії — постає в поезії "Перебендя": "Старий заховавсь / В степу на могилі, щоб ніхто не бачив, / Щоб вітер по полю слова розмахав, / Щоб люде не чули, бо то Боже слово, / То серце по волі з Богом розмовля, / То серце щебече Господнюю славу, / А думка край світа на хмарі гуля". Наближеність до божественного (а значить вищого) світу, масштабність мислення свідчать про маскулінні риси постаті пророка в Шевченковій творчости.

Важливим для осмислення варіанту національного пророка, сформованого в поезії Тараса Шевченка, є образ жінки — матері — України, адже заявлена мужність поета/ліричного героя, на якій акцентували увагу нативістично орієнтовані дослідники, наприклад, Д. Донцов, Є. Маланюк, І. Дзюба та ін., все ж має винятково фемінний характер, отже, зорієнтована на збереження, а не на деструкцію (тому так мало в Тараса Шевченка закликів до кровопролиття). Поет вдається до імітації жіночих голосів/поведінки, зосереджуючись на іпостасях жінки-матері, жінки-України, самотньої дівчини. Перші дві дотичні до національного міфу, вони є опозиційними до російської імперії, третя зачіпає інтимні моменти життя поета.

Тарас Шевченко майстерно підніс образ кобзаря до рівня символу національного болю, людини, яка, відчувши горе війни, не зламалася, а понесла в народ слово правди. Пророк уособлює покликання справжнього митця — носія високої духовної місії. Маскулінність цих образів формується завдяки таким рисам характеру, як рішучість, патріотизм, щирість, сила волі, уміння словом впливати на серця людей, їхню думку, надихнути на подвиг в ім’я ідеї.