Є в комунікації початок, нема в комунікації кінця…

Комунікації створили людство, вивівши його з первісної печери, де людина колись мешкала, до багатоповерхових міст, де вона живе сьогодні. Більшість людей просто не могла б існувати без комунікацій. За тисячоліття розвитку багаторазово зросли сили та можливості найрізноманітніших комунікацій. Комунікації на цьому етапі створювали й передавали знання про світ і людину. Завдяки комунікаціям ми й стали сучасними людьми. Наш індивідуальний мозок має результати роботи того, що можна позначити як «колективний мозок».

Комунікації спрямовані на подолання перешкод: фізичних, наприклад, відстані, або ментальних, пов’язаних із «завоюванням» уваги та переконання індивідуальної та масової свідомості. У нормі ми любимо тих, хто позитивно ставиться до нас самих. Із цієї причини держави завжди намагаються бути головними благодійниками для своїх громадян. Відповідно, позитив чи негатив переносяться із джерела на саму інформацію, її достовірність для одержувача.

Коли наш світ став «друкованим» із виникненням друкарства, поширення набуло цитування, а це вже зовсім інший тип комунікації, ніби освячений авторитетом. До цього авторитетні цитати були лише з релігійних текстів. Із поширеністю книжок цитата стала черговою «когнітивною зброєю» боротьби з ворогами та похвали влади. З цитатою не сперечаються, їй мовчки підкоряються.

Актор Іннокентій Смоктуновський, наприклад, зміг за допомогою цитати вийти з неприємного становища. Секретар ЦК Зімянін викликав його, щоби посварити за статтю, яку актор написав, а він у відповідь вибухнув цитатою вождя, чим повністю обеззброїв «нападника».

У результаті «гроза» над актором минула. Але цитата продовжила свою справу: «Агентура донесла, що невдовзі після цього випадку Зімянін зібрав у своєму кабінеті всю підлеглу йому партійну шушваль і влаштував рознос: усіх по черзі підіймав і питав про ту цитату. Ніхто не знав.

— А цей блазень із Малого театру — знає! — кричав член Політбюро.

...Смоктуновський насилу відрізняв Маркса від Енгельса — але саме на той час озвучував на студії документального кіно фільм про Ілліча, і в тексті був фрагмент злощасної статті»^[1].

Цитатна комунікація — результат розвитку книжкової культури. Сьогоднішні відеовиступи через складність їх цитування можуть іти тільки в переказі, близькому до першоджерела. СРСР, до речі, був дуже «цитатною» країною, де багато текстів жили лише в цитатах. Цитовані авторитети часто в кожній країні свої.

Володимир Путін за допомогою Такера Карлсона спробував вийти за межі свого «ареалу цитування», де слухання його та цитування є обов’язковим. І все начебто пішло під оплески, доки сам Карлсон не засумнівався в... існуванні нацистів в Україні — а це одна з головних тем у Путіна.

І вже після трансляції виникла нова оцінка: «Я подумав, що це одна з найбільших дурниць із усіх, що я чув, — сказав Карлсон. — Я не зрозумів, що він має на увазі. Яка ще “денацифікація”? Гаразд. Путін не любить українських націоналістів. Путін ненавидить націоналізм загалом, що саме собою примітно. Цілком зрозуміло, чому так. Він має близько 80 республік, і він боїться націоналістичних рухів. Він через це вів війну у Чечні. Я це розумію, але я маю іншу [думку]», — сказав журналіст. За словами Карлсона, він підтримує націоналізм, зокрема, «американський націоналізм», тому не погоджується з Путіним. «Називати їх [українців] нацистами — це, мені здається, дуже по-дитячому», — сказав ексведучий телеканалу Fox News^[2].

І ще: «“Денацифікація”, якою президент Росії Володимир Путін виправдовує вторгнення в Україну, — “це одна з найдурніших речей, які я коли-небудь чув”, — заявив американський журналіст Такер Карлсон, який на початку лютого взяв інтерв’ю у Путіна. “Я не зрозумів, що це означає — денацифікація”, — зізнався колишній ведучий телеканалу Fox News у подкасті американського блогера Лекса Фрідмана у четвер, 29 лютого. За його словами, безглуздо стверджувати, що у 2024 році існує повноцінний нацистський рух. “Називати (українців) нацистами — це якось по-дитячому”, — сказав Карлсон. При цьому він зазначив, що Путін, схоже, справді вірить у необхідність “денацифікації” України, називаючи її однією з цілей війни»^[3].

Щоправда, як завжди буває з фейками, одні люди чують спростування, а інші — численніші — самі фейки. До речі, подібні «відхилення» живуть навіть більше за ті події, які їх породили. Наприклад, після захоплення у 2014 році Криму виник жарт досить зловісного характеру з погляду сьогоднішнього дня: «Обама: "Ми наказали Росії тримати свої війська якнайдалі від своїх кордонів". Путін: "Київ підійде?"»^[4].

Масова свідомість — це інерційна система. Її важко змінювати, на це потрібно десятиліття. Змінюються не лише тексти, а й почуття, поведінка, одяг... Комунікація — це такий рятівник людства, який допомагає прискорювати всі процеси. До речі, коли процеси запущені, ніхто не хоче відставати... Мода є прикладом такого прискорення...

Фейки в цьому плані теж стають швидкісним методом зміни картини світу, хоча б на якийсь час. Власне, як і анекдоти. Фейки виробляють професіонали, які знають, що, як і коли говорити, щоб отримати максимальний результат, а споживають їх любителі, на яких напосідає інформаційний вал, від якого вони не можуть захиститися. Той, хто говорить і одержує інформацію, перебувають ніби в різних вагових категоріях. На додаток до цього можна сказати також, що виграш того, хто «говорить», завжди буде мати місце, оскільки в рамках масової свідомості завжди буде певний сегмент індивідуальних свідомостей, які не просто хочуть почути це, а самі шукають таку інформацію, полегшуючи завдання контркомунікації.

Таку ж «контрповедінку» активують і політичні анекдоти. Вони завжди досить чутливі для влади, оскільки поширюються поза її можливостями контролю. Сила масової свідомості проявляється в існуванні цієї усної стихії. Згадаймо жарт, що відображає негативну реакцію влади на таку «творчість»: назбирали вже два табори анекдотників.

Анекдоти легко розвінчують державних героїв. Можна згадати анекдоти й про Чапаєва, і про Штірліца... Так масова свідомість у відповідь реагує на тиск, який чинить на нього державна пропаганда.

У вчених є різні розуміння ролі анекдотів: «Халід Кіштайні зауважує, що функцією гумору є не стільки боротьба з режимом, скільки його підтримка. Гумор знижує агресію до режиму, роблячи його більш стерпним», і таким чином віддаляє, а не наближає його повалення. До цієї точки зору схиляється і Стенлі Брандес у роботі про гумористичний фольклор франкістської Іспанії. У його концепції гумор служив свого роду клапаном для зниження протестного тиску, але не реальною зброєю протесту. Схожої позиції з приводу радянського політичного анекдоту дотримується Олексій Юрчак. Він вважає, що розповідання анекдотів робило комфортним перебування радянської людини у просторі позанахідності («вненаходимости» російською — цей термін автор використав на позначення стану радянської людини ніби й усередині системи та ніби поза нею одночасно. — «ДМ»), де сама ідея «боротьби з режимом» виглядала вкрай безглуздою^[5].

Державі цікаво працювати саме з довготривалими цілями: комунікації мають розмовляти не лише із сьогоднішнім світом, а й із завтрашнім. Із цієї причини вона наперед перехоплює маленьких громадян, щоб із них потім виросли правильні. Початково чисті мізки отримують ту картину світу, яку потім можна не виправляти, і вона служитиме вічно. Школа — це як навчання призовників. Війни немає, але вона може колись бути...

Школа, з одного боку, — це тонкий інструмент, а з іншого — досить грубий... Школа має давати єдину картину світу для майбутніх токарів і двірників, генералів та адміралів... Дитяча картина світу ще не заповнена, вона із задоволенням вбиратиме все. Зміна цієї дитячо-юнацької моделі світу веде до зміни світу теж. Розвал СРСР прийшов із любов’ю молоді до джинсів і пісень «Бітлз»... Правда, спочатку з джинсами намагалися боротися дружинники, але безуспішно... Так що можна, хоч і спрощуючи, говорити, що джинси та «Бітлз» розвалили СРСР... За відсутності інших комунікацій радянської людини із Заходом саме джинси та подібні речі стали комунікаціями. До речі, це звичайний прийом свідомості, коли ми за однією деталлю відновлюємо всю картину, не розуміючи того, що вона в реальності може бути іншою.

Медіа — це коригувальник тих «цілей», які свого часу були запроваджені школою та сім’єю. Світ постійно змінюється, і потоки інформації повинні це відображати. Ці потоки також можуть бути спрямовані на те, щоби підправити цю картину світу в той чи той бік. Навіть відбираючи лише правдиві повідомлення, ми можемо створювати хибну картину світу загалом. Це відбувається шляхом управління увагою, оскільки масова свідомість не дослідник, вона бачить перед собою лише те, що йому приносять на блюдечку.

Дещо утрируючи, можна сказати, що ми живемо у світі великого й малого обману, а не лише правди. У цьому складно розібратися, оскільки кожен обман називає себе правдою, щоби потрапити в поле нашої свідомості. Інформація з особистого досвіду може не збігатися з іншою такою ж. Але особистий досвід — це крапля у великому інформаційному морі. Як казала французька королева щодо голодувальників: якщо немає хліба — нехай їдять тістечка... Її картина світу не корелювала з картиною світу підданих.

Комунікації народжують істину — і вбивають її. Інформаційні ланцюжки мають нескінченний характер. Винахід друкарства одразу збільшив і обсяги суспільної пам’яті, і її довготривалий характер. Релігія має одну книгу, розмножену в безлічі екземплярів.

Накопичувачі інформації у вигляді бібліотек колись підняли людство на новий рівень розвитку. Книжка несе довготривалу інформацію, газета — короткочасну. Але насправді потрібна і та, й інша. Та найчастіше книга виступає в ролі «стабілізатора» наявного на цей момент стану соціосистеми. Фільми працюють однотипно, оскільки їхнє створення потребує значного фінансування, яке є або у держави, або у владців.

На початку людського розвитку ми знали тільки те, що бачили на власні очі та пробували своїми руками. У всьому переважав свій досвід. Комунікації дали нам можливість покладатися і на чужий досвід. То справді був колосальний інформаційний стрибок. Світ одного мозку тепер міг використати знання всіх, тобто чужі мізки теж стали «моїм» інструментом-джерелом.

Водночас у цій точці виникає як правда, так і неправда. І вона також може передаватися. По суті, іноді нам потрібна правда, а іноді неправда. Комунікації забезпечують «кругообіг» інформації, знань у суспільстві.

Пропаганда забезпечує єдину (чи близьку до неї) картину світу. Кіно за визначенням не зовсім правда, адже там грають актори, це не документалістика. Але сила впливу кіно така, що Олександр Невський, наприклад, який збирав данину для Орди, став після фільму про нього національним героєм. А його орден, що виник за часів Сталіна, відображав обличчя актора Черкасова, який грав його роль у фільмі. Сталін, до речі, попросив Довженка зробити фільм про українського героя за аналогією з Чапаєвим. Так з’явився фільм про Щорса... І завершенням цієї епохи стало недавнє зняття пам’ятника Щорсу в Києві.

Брежнєв був головним оратором, якого всі цитували, хоча він ці тексти не писав, та й читав їх складно. А фразу «ми не знаємо країни, в якій живемо», приписують донині Юрію Андропову, хоча вона — з тексту попереднього генсека, який встиг померти, поки статтю готували до друку. Щоправда, і він її не писав, а чи читав її — взагалі ніхто не знає.

Усе це — різноманітні приклади з життя комунікації в суспільстві. Комунікація завжди веде суспільство вперед. Щоправда, іноді до перемоги комунізму, іноді навпаки... У комунікації не буває вихідних, вона завжди з нами. Вона в казці для дитини чи фільмі для дорослого. Інформація вбирається в розважальну форму, щоб досягти своєї мети. А ціль ця — розум окремої людини та колективний розум людства.

Джерела:

1. Шендерович В. Близость к первоисточнику
2. «Ужасно дико звучит». Карлсон раскритиковал Путина за слова о нацистах на Украине
3. Рофе Ж. Такер Карлсон: Называть украинцев нацистами — это по-детски
4. Lanza R. The return of Soviet dark humor in Russia
5. Архипова А. и др. «Фига в кармане» и другие теории символического сопротивления // Городские тексты и практики. Т. 1. Символическое сопротивление. - М., 2016

Ілюстрація: Getty Images