Річниця Куренівської катастрофи у Києві: чому в СРСР ігнорували можливу небезпеку

Сьогодні, 13 березня, у Києві вшановують пам’ять загиблих під час Куренівської трагедії — техногенної катастрофи, яка рівно 63 роки тому забрала життя понад 150 людей і ще тисячі мешканців столиці залишила без даху над головою. Того страшного дня внаслідок розмиву дамби тонни пульпи з Бабиного Яру затопили район Куренівку і призвели до жахливих наслідків.

Радянська влада тоді навмисно проігнорувала загрозу руйнування, хоча про такий ризик було відомо принаймні за кілька місяців. Наслідки ж трагедії намагалися применшити та ретельно "коригували" всі документи.

Редакція "Телеграфа" вирішила згадати, що ж насправді сталося 13 березня 1961 року у Києві та відновити перебіг подій.

Що передувало Куренівській катастрофі

В 1950 виникла необхідність очищення кар’єрів Петрівських цегельних заводів від невиробничих ґрунтів. У березні цього ж року керівництво Києва ухвалило транспортувати ці ґрунти гідромеханічним способом, у вигляді пульпи, та змити ними відроги Бабиного Яру.

При цьому, за офіційною версією, мали дві мети: очистити кар’єри від невиробничих ґрунтів і ліквідувати глибокий яр (довжиною 2,5 км і глибиною понад 50 м) у межах міста, яке було одним із найбільших у Києві.

Таким чином хотіли упорядкувати територію, прилеглу до Сирецького житлового масиву та покращити транспортне сполучення між районами Куренівка та Лук’янівка. Для створення плоского рельєфу побічний продукт роботи цегельних заводів пропонувалося вивести у відроги Бабиного Яру у вигляді пульпи – грязьової піщано-глинистої маси.

У грудні 1952 року Київський міськвиконком видав дозвіл розпочати намивання відрогу №3. Замив Бабиного Яру тривав близько 10 років і за цей час було намито понад 4 млн м ґрунту. Загальна площа намиву склала близько 1 км².

Намив виконувався на висоті від 40 до 60 м над рівнем житлового масиву Куренівка. Пласт досягав 30 м, але замість бетонної греблі будівельники звели земляну, яка не відповідала ні первісному проекту, ні нормам безпеки. Згодом було виявлено численні відхилення від проектної технології робіт, а сам проект піддався критиці.

У лютому 1957 року Спецінспекція Подільського району Києва відзначила постійний аварійний стан водовідведення з Бабиного Яру, внаслідок чого відбувалося підтоплення прилеглих територій, особливо у зимовий час.

Проте інформацію про загрозу руйнування греблі було проігноровано радянською владою, хоча про такий ризик було відомо принаймні за кілька місяців. "Панікерам", які наважувалися доповідати про можливу трагедію, загрожували арештом.

День Куренівської трагедії

Близько 9.20 ранку 13 березня 1961 року стався прорив дамби, яка утримувала насичений водою ґрунт у яру. Внаслідок цього близько 600 тис. м³ розрідженого ґрунту хлинуло на район Куренівки, утворивши вал заввишки в момент прориву 8—10 метрів, а на виході з яру в район житлової забудови — близько 4 метрів.

Цей вал рідкого бруду рухався зі швидкістю 3—5 м/с і накрив житлові квартали разом із транспортом та пасажирами площею близько 30 гектарів між вулицями Фрунзе (нині Кирилівська) та Новокостянтинівською.

Внаслідок трагедії було затоплено території трамвайного депо імені Красіна, експериментального заводу "Укрпромконструктор", будівельний двір управління капітальних ремонтів міськвиконкому та стадіон "Спартак". Пульпа, що розтеклася, покрила більшу частину постраждалої території шаром від 0,5 до 4 метрів.

Ситуацію посилило те, що вчасно не було передано команду відключити енергопостачання, і тому в трамвайному парку була значна кількість загиблих від ураження електричним струмом.

На газовій підстанції, що стояла над канавою з боку Кирилівської церкви, миттєво спалахнула пожежа. Увечері прошарок рідкого бруду на вулиці Фрунзе залишався на рівні 20—40 см. Солдати розгрібали завали, щоб відкопати загиблих.

Чимало городян хотіли допомогти, але їх не допускали — місце трагедії оточили щільним кільцем міліції. Щоб остаточно все розчистити, знадобилося кілька тижнів.

Влада знала про небезпеку, але нічого не зробила

Причиною трагедії стала ненадійна земляна дамба, яка перегороджувала Бабин Яр, куди 10 років зливали пульпу з цегельних Петрівських заводів. Міських чиновників не хвилювало, що вони заливають брудом місця масових поховань киян, розстріляних під час окупації – просто так було дешевше, ніж вивозити.

Як розповідали місцеві жителі, всі в окрузі знали, що дренажна система не справлялася з відведенням надлишкової рідини і через дамбу просочується вода – взимку всі прилеглі території регулярно затоплювали. Але ніхто не став загрозою всерйоз, навіть коли буквально за кілька днів до трагедії міські служби почали зміцнювати дамбу бетонними конструкціями.

Київські газети писали на початку 90-х років, що дамба почала протікати ще на початку березня. Жителі Куренівки попереджали міську владу про її жалюгідний стан задовго до трагедії — але тодішній голова міськвиконкому Олексій Давидов розпорядився не пропускати городян, які приходили зі скаргами, мовляв, нічого серйозного немає, вистачить сіяти паніку.

За інформацією Інституту Національної пам’яті України, радянська влада проігнорувала загрозу руйнування греблі, хоча про такий ризик було відомо принаймні за кілька місяців. "Панікерам", які повідомляли про можливу трагедію, загрожували арештом. Після затоплення Куренівки пульпою у Києві на кілька днів відключили міжміський зв’язок.

Вперше відкрито вшанували жертви катастрофи працівники КП "Київпастранс" у 1991 році — біля Подільського трамвайного депо. А за три роки тут відкрили пам’ятний знак, на стелі якого вигравіровано прізвища всіх загиблих.

Кількість загиблих та масштаби руйнувань

Куренівська трагедія була техногенною аварією локального характеру, яка, втім, відображала типові радянські практики: виробничі плани дорожчі за людське життя, мета виправдовує засоби, кон’юнктурна пам’ять про жертв війни і так далі.

Згідно з офіційним звітом з позначкою "для службового користування", внаслідок аварії було зруйновано 68 житлових та 13 адміністративних будівель. Непридатними для житла виявилися 298 квартир та 163 приватні будинки, в яких проживало 353 сім’ї загальною чисельністю 1228 осіб.

Згідно з доповіддю, на 25 березня загиблих налічувалося 137 осіб, включаючи трьох померлих у лікарнях, ще 8 осіб вважалося зниклими безвісти в районі катастрофи.

Вже 31 березня в газеті "Вечірній Київ" було опубліковано звіт комісії з розслідування катастрофи, в якому наведено такі цифри:

• 145 людей загинули;
• 143 дістали поранення різної тяжкості;
• 8 чоловік вважалося зниклими безвісти;
• 68 житлових будинків та 13 адмінбудівель були зруйновані;
• 298 квартир та 163 приватні будинки виявилися непридатними для житла;
• 353 сім’ї залишилися без даху над головою.

Експертна комісія зробила висновок, що катастрофа сталася через помилки у проекті греблі, які не були вчасно виявлені експертизою, та порушеннями під час будівельних робіт. Внаслідок того, що відбулося значний відрізок вулиці Фрунзе, прилеглий до Куренівського парку, трамвайного депо та стадіону "Спартак", довелося відбудовувати заново.

Варто зазначити, що одразу після катастрофи в Києві, а потім і за його межами почали поширюватися чутки про те, що внаслідок катастрофи загинуло до 2 тисяч осіб та більше. Розповсюджувачі чуток нерідко посилалися на повідомлення, нібито передані іноземними радіостанціями.

Два повідомлення по радіо, зроблені 16 та 18 березня, щодо людських жертв базувалися на поточних звітах про кількість виявлених тіл і, таким чином, містили лише попередні неповні відомості про чисельність загиблих, про що у повідомленнях замовчувалося. Внаслідок цього повідомлення посилили недовіру громадськості до офіційних відомостей про кількість жертв катастрофи.

За матеріалами "Вікіпедії".

Раніше "Телеграф" розповідав про те, що в Києві пролунала 1000-та тривога. Її тривалість — 1165 годин і 26 хвилин. Це більше 48 днів безперервних тривог або більше півтора місяця життя в укриттях.