Рік пропаганди

Відзначаючи другу річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну, багато хто намагався дати означення черговому року війни. Це буде рік стійкості? Мужності? Позиційної війни? Кожен може спробувати дати свою відповідь. Але в сфері медіа цей рік має всі шанси стати роком пропаганди.

Минулого тижня Держкіно оголосило пітчинг у трьох категоріях:

1. Документування воєнних злочинів та про героїзм служб, які захищають, забезпечують/підтримують життєдіяльність суспільства, країни під час війни, а також героїзм людей різних професій та волонтерів

2. Фільми про історичні постаті в державотворенні України, сучасних героїв українського народу та про події, що висвітлюють історію України

3. Фільми з тематикою патріотичного виховання дітей та молоді на українській історії, культурі, традиціях та цінностях для формування ціннісних орієнтирів та почуття патріотизму

Звісно, складно аргументувати доцільність державного фінансування кіновиробництва, коли частина кіноспільноти дорікає Раді з держпідтримки кінематографії закінченням каденції, а широка громадськість заперечує саму ідею фінансувати щось крім оборони. Виникає спокуса пояснити свої витрати «патріотичним вихованням» і «документуванням злочинів».

Не знаю, хто може переконливо пояснити очільникам галузі, що «війна – не час для виборів» – це трошки про інші вибори, ніж до галузевих органів управління. Як і громадськості – що Росія веде війну в тому числі в інформаційному просторі і Україні конче необхідно мати власний голос про події цієї війни, про нас і наше життя, яке триває в цій мало кому ззовні зрозумілій реальності. Кіно, як і мистецтво взагалі – прекрасний інструмент для такої задачі. Але пропагандистське кіно для цього не годиться. Який притомний телеканал купить для своїх глядачів чужу пропаганду? Який фестиваль класу А її покаже? Про конференції з питань пропаганди я чула лише в Китаї, але вони назнімали вдосталь власної. Тож, на жаль, усе це буде продуктом виключно для внутрішнього вжитку.

Ще глибша проблема – в ерозії нашого сприйняття цієї загрози. Два роки тому – а може, ще навіть і рік тому – я би не подумала, яким сильним може бути загальний переляк від екзистенційної загрози, що її створила для нас Росія. Колеги-демографи настільки налякані поточними наслідками військового нападу, що починають говорити, що може, і не варто відкривати кордони України одразу після закінчення війни, щоби не виїхали чоловіки. Колеги – борці з дезінформацією настільки налякані, що починають говорити, що може, і не варто повертатися до плюралізму медіа одразу після закінчення війни, щоби в медіа знову не повернулася активна російська дезінформація. А колеги-медійники настільки налякані, що починають говорити, що може, і не варто фінансувати Суспільного мовника, адже він… не виробляє пропаганду.

Ми всі колективно настільки налякані, що перетворюємося на жабку з казочки – пам’ятаєте, ту, котру поступово нагрівали в каструлі з водою, доки вона не помітила, як її зварили.

Десь у медіа мені траплялася згадка, що творці фільму «20 днів у Маріуполі»  часто повторювали, що їхній фільм – не пропаганда. І я розумію, чому це зауваження важливе. Пропаганда може підкоригувати наші смаки, спрямувати світосприйняття, викликати звикання. Але вона не розкаже про нас світу. І не принесе нам ані BAFTA, ані «Оскара».