Між двома Кореями: як насправді живуть люди за кілька метрів від КНДР і що вас здивує

Журналістам вдалося побувати у крихітному селі в самому серці демілітаризованої зони Кореї.

У Гьон Хо та Мі Сун класична історія кохання. Вони зустрілися поглядами на вечірці й одразу відчули іскру. Вони швидко закохалися, і Гьон Хо запропонував Мі Сун переїхати до нього. Але було одне “але” — Гьон Хо живе в єдиному південнокорейському селі в демілітаризованій зоні, всього за декілька метрів від Північної Кореї.

Батько Мі Сун був переляканий. Він так хвилювався, що не міг заснути після першого візиту до них. “Але насправді, найважче в нашому житті — це те, що нам не можуть доставити смажену курку”, — жартує Мі Сун. А ще сувора нічна комендантська година.

ТСН.ua пропонує вам адаптацію матеріалу BBC про життя в прихованому селі за кілька метрів від Північної Кореї.

Життя під пильним наглядом

Всупереч своїй назві, смуга нічийної землі, що розділяє Північну і Південну Корею, є одним з найбільш мілітаризованих місць на землі. Обнесена колючим дротом і вкрита килимом мін, сотні тисяч артилерійських снарядів спрямовані в обидва боки. Територія була створена у 1953 році, після Корейської війни, щоб розділити дві армії. Сотні сіл довелося зачистити, змусивши тисячі людей покинути свої домівки.

Але двом селам було дозволено залишитися — Селу Свободи, на південь від лінії припинення вогню, і Селу Миру на північ.

Ці маленькі маячки надії мали сигналізувати про те, що демілітаризована зона тимчасова і що одного дня Корея возз'єднається. Але 70 років потому перспектива об'єднання здається примарною, а кількість мешканців села зменшується, оскільки старі помирають, а молодь виїжджає, що робить Гьон Хо і Мі Сун з двома маленькими дітьми незвичайними.

Життя на порозі однієї з найбільш ворожих держав світу пов'язане зі значним ризиком. Мі Сун згадує насичений подіями день минулого року, коли американський солдат Тревіс Кінг перебіг кордон з Південної Кореї до Північної, перебуваючи на екскурсії в демілітаризованій зоні. Її дітей негайно відправили зі школи додому, а мешканців зачинили в ізоляції.

“Подібні речі трапляються кожні кілька років, і це нагадує мені, що я живу в такому селі”, — каже вона.

Тесунг і його жителі

Щоб дістатися до Села Свободи, відомого корейською мовою як Тесунг, журналісти мали проїхати через кілька контрольно-пропускних пунктів. Звідти вони поїхали на північ, повз ряди броньованих танків, доки земля не відкрилася, показуючи десятки золотистих рисових полів і невелике скупчення будинків.

Тут немає ресторанів, медичних закладів, жодної крамниці, а мешканці села, багатьом з яких зараз 80-90 років, живуть під охороною понад 800 солдатів.

На тихому подвір'ї стоїть крихітна літня жінка, згорблена десятиліттями землеробства, і крутить у руках порцію домашнього желе з жолудів. Смугастий капелюх захищає її обвітрене обличчя та розкуйовджене волосся.

Кім Дон Ре народилася на цій землі за багато років до того, як війна вирішила її особливу долю. Вона пам'ятає, як ночами повз її вікна пролітали кулі, коли село потрапляло під перехресний вогонь.

“Не змушуйте мене починати про ту страшну війну”, — каже вона, енергійно жестикулюючи. У свої 85 років вона пережила двох зі своїх шістьох дітей, а також чоловіка, який помер молодим від пострілу в живіт північнокорейського солдата.

За її словами, виховувати дітей самотужки, у стані постійної готовності, було стресом і самотністю, хоча з роками життя стало легшим. Спочатку був лише один автобус на тиждень, який вивозив їх з демілітаризованої зони, а це означало, що коли вона виїжджала на вихідні, щоб випити і потанцювати, вона залишалася на вулиці до наступної п'ятниці.

Але тепер автобуси ходять тричі на день, і тепер, коли дні вечірок залишилися позаду, вона наважується вийти на вулицю лише раз на два місяці, щоб зробити зачіску.

“Я б хотіла робити це частіше, але це завдає клопоту”, — знизує плечима вона.

Одного разу, збираючи жолуді для приготування желе, Кім Дон Ре помітила північнокорейських солдатів на південному боці лінії фронту. Злякавшись, вона закричала і побігла, і не дарма.

У 1997 році її подругу пані Хонг викрали північнокорейці після того, як вона випадково перетнула кордон, збираючи жолуді, і три дні утримували в полоні.

Тепер пані Кім супроводжують озброєні солдати під час більшості її прогулянок, а це означає, що вона менше хвилюється. “Ми і північні корейці живемо спиною один до одного”, — каже вона.

Хто керує селом

Селом керує Командування Організації Об'єднаних Націй — очолювана США армія, до складу якої входять солдати з більш ніж десятка країн. Сили відповідають за дотримання перемир'я. Між Північною та Південною Кореєю ніколи не було мирної угоди, і мешканці Тесунга знаходяться на передовій лінії загострення напруженості.

У листопаді обидві сторони переозброїли свої війська в демілітаризованій зоні після того, як миротворча угода розпалася. Потім, на початку цього року, північнокорейський лідер Кім Чен Ин назвав Південну Корею своїм ворогом номер один і заявив, що мирне возз'єднання двох країн стало неможливим.

“Село не є небезпечним щодня, але ризик неймовірно високий, — каже підполковник США Кріс Меркадо, який очолює елітний батальйон солдатів, що охороняє село. — Ніде в світі немає нічого подібного”.

Солдати підполковника Меркадо патрулюють вдень і вночі. Вони навіть супроводжують мешканців, коли ті займаються сільським господарством. Вони готувалися відвезти журналістів на поля поблизу кордону, коли їх попередять про потенційну загрозу.

Північнокорейська сім'я щойно втекла з країни і перебралася до Південної Кореї морем. Прикордонники на Півночі будуть у стані підвищеної готовності і, ймовірно, стежитимуть за кожним кроком представників ЗМІ, і їхня присутність може їх налякати. “Тому поки що ми повинні залишатися там, де ми є. Це нагадування про те, наскільки непередбачуваним може бути життя в демілітаризованій зоні”, — йдеться в матеріалі BBC.

Коли небезпека минула, журналісти вийшли на поле, що пролягає вздовж лінії, яка розділяє Північ і Південь. Поки місцевий житель виорює останній урожай рису, двоє солдатів з автоматами стоять на варті, одягнені з ніг до голови в камуфляж, їхні очі сканують, чи не рухається щось на півночі.

Чим дозволено займатися місцевим

Село фізично не відокремлене від Північної Кореї жодними парканами чи бар'єрами. Лише іржавий знак позначає невидиму лінію, а також густий клубок дерев і кущів. Коли шум плуга стихає, чутно слабкий звук солдатського співу на північній стороні.

“Коли я приїжджаю сюди, у мене завжди розривається серце, — каже мер Тесунга Кім Донґ-ґу. — Ми — один народ, але не можемо говорити один з одним, можемо лише дивитися здалеку”.

Вдень оманливий спокій порушують лише звуки тракторів або гавкіт сторожових собак. Мер Кім постійно турбується про безпеку своїх мешканців. “Вам може здатися, що тут мирно, — каже він, — але тут є невидима моторошність, вроджений страх”.

З настанням темряви мешканці зникають у своїх домівках. Їм потрібен дозвіл, щоб вийти з дому після 19:00, а після опівночі їх не випускають. Солдати розпочинають нічну перекличку, стукаючи в двері, але це формальність. Мережа камер спостереження означає, що вони вже знають, де кожен знаходиться.

Чому люди залишаються тут

Щоб компенсувати ці правила і ризики, селянам пропонують деякі значні пільги, щоб переконати їх залишитися. Вони не платять податків і орендної плати, а їхня крайня ізольованість поєднується з великою кількістю сільськогосподарських угідь. Будь-який врожай, який вони не зможуть продати, купуватиме держава.

Це досить хороша угода для Кім Кюн Ре, який у 16 років взяв до рук зброю, щоб захистити село під час війни. “Гадаю, можна з повною впевненістю сказати, що це рай на землі”, — каже він, посміхаючись.

87-річний чоловік хвалиться, що він не лише один з найбагатших знаменитостей на Корейському півострові, але й має охорону світового рівня, яка доглядає за ним.

Але це не завадило йому встановити власні камери відеоспостереження, щоб відстежувати північнокорейських зловмисників.

Символізм Тесунга здається втраченим для Кіма та інших мешканців-засновників. Всі вони кажуть, що залишилися тут за звичкою та необхідністю — це місце, де вони народилися, і фермерство — це все, що вони знали. Але в той час як покоління, яке боролося за цю землю, змирилося з тим, що помре тут, багато їхніх дітей пішли далі.

Всі шість дочок Кіма поїхали продовжувати освіту і більше ніколи не повернулися. З кожним від'їздом його серце розбивалося ще більше.

Під час візиту журналістів BBC його відвідала третя дочка, Юн Кюн. Вона з любов'ю поправила його одяг і розчесала волосся. “Коли я росла, я відчувала, що це небезпечне місце, але я не боялася, — сказала вона. — У мене просто не було причин повертатися”.

Після університету вона зустріла свого чоловіка, влаштувалася на роботу, і зараз подружжя живе в Сеулі з дітьми. Протягом багатьох років чоловікам дозволялося привозити своїх партнерів жити в село, а жінкам — ні, що змушувало їх виїжджати заради кохання.

Згодом правила були оновлені, але, можливо, занадто пізно. Сонний Тесунг, з усіма його обмеженнями, більше не може конкурувати з яскравим світлом і безмежними можливостями сучасної Південної Кореї. За останнє десятиліття його населення скоротилося з 213 до 138 осіб, а частка літніх мешканців подвоїлася.

У надсучасній початковій школі села, яку відвідують діти Гьон Хо та Мі Сун, лише шість учнів у класі, і більшість з них приїжджають сюди автобусами з-за меж демілітаризованої зони.

10-річний син подружжя здається незворушним до свого оточення. Він каже, що хоче жити в Тесунзі завжди, частково тому, що це звільнить його від проходження обов'язкової військової служби в Південній Кореї — ще одного з привілеїв села.

Ймовірність воззʼєднання Півдня і Півночі

Але Мі Сун і Гьон Хо змирилися з тим, що їхні діти колись поїдуть звідси. Вони хочуть, щоб вони подорожували і пізнавали світ за колючим дротом. “Молодь занадто багато просить, щоб жити тут”, — каже Гьон Хо, додаючи, що в майбутньому село, ймовірно, не існуватиме.

З даху ратуші відкривається чудовий вид на Північну Корею і Село Миру в Кьонзі з його величним 165-метровим флагштоком. Підполковник Меркадо показує на деякі будівлі, пояснюючи, що це лише фасади з зафарбованими вікнами. Вважається, що північнокорейці давно покинули Кіджонг.

Проте підполковник Меркадо і його команда в Командуванні Об'єднаних Націй сповнені рішучості зберегти Тесунг і шукають способи переконати людей залишитися.

Один з варіантів — зменшити кількість ночей, які селяни повинні провести тут, щоб зберегти своє місце проживання, з нинішніх восьми місяців.

Підполковник Меркадо побоюється, що якщо вони дозволять селу зникнути, це стане сигналом того, що Південь відмовився від миру і возз'єднання. “Це було б дуже сильним сигналом, що умови перемир'я більше не дотримуються”, — каже він.

Але з кожним роком возз'єднання виглядає все менш імовірним. Мало того, що Північ офіційно відмовилася від цієї політики, так ще й дедалі більше південнокорейців більше не вірять у її необхідність і навіть не хочуть її. У міру того, як ця мрія згасає, стає все важче переконувати людей жити на лінії фронту невирішеного конфлікту.

Кім Дон Ре каже, що це буде останній рік, коли вона готує желе з жолудів. Минулого тижня вона була на похоронах друга. Після цього їй зателефонувала інша подруга і благала триматися. “Залишилися тільки ти і я”, — сказала вона.

“Я намагаюся триматися, — каже Дон Ре. — Але в нашому віці це важко. Я піду, задовго до того, як піде село”.