Російське здичавіння, філософія гробокопів і наша війна. Огляд призерів латвійського кінофестивалю Artdocfest Riga

Дмитро Десятерик, з Риги, для «Детектора медіа»

Фестиваль документального кіно «Артдокфест» був заснований у Москві 2007 року режисером українського походження Віталієм Манським (народився 2 грудня 1963-го, Львів). Манський ніколи не забував своє коріння, знімав і знімає фільми про Україну і в Україні («Наша батьківщина», 2005, «Рідні», 2016, «Східний фронт», 2023). Відповідно, із самого початку фестиваль займав продемократичну позицію. На організаторів наростав тиск російської влади, тож фестиваль було перенесено до Риги й переформатовано. Тепер Artdocfest Riga працює як форум балтійської та східноєвропейської документалістики.

Цьогоріч на четвертому Artdocfest/Riga, що тривав із 1 по 8 березня, пройшло понад 60 премʼєр у 9 програмах, серед яких варто згадати позаконкурсну секцію «Україна понад усе» та два конкурси — основний Artdocfest Open, зорієнтований на пострадянський простір, і паралельний «Балтійський фокус» (присвячений країнам Балтії), де я працював членом журі.

Власне, хочу розповісти про призерів фестивалю — з огляду на прикметність цих робіт.

«Балтійський фокус» був менш політичним, зорієнтованим на документалістику ліричного плану. Наприклад, у короткометражці «Гробокопи» (режисер Іварс Звідріс, Латвія), відзначеній спецпризом журі, нема оповіді в традиційному сенсі. Звідріс показує будні п’ятьох копачів могил. Дає своїм героям виговоритися, показує їх як неабияких філософів; не менше значення мають безсловесні кадри поховальних обрядів, картини природи, фіксація плину часу. У підсумку виходить красивий і глибокий етюд про життя, смерть і тих, хто поєднує першу й другу своїм трудом.

Кадр фільму «Гробокопи»

Агнєшка Звефка, що здобула приз за найкращу режисуру, обрала для свого фільму «Віка!» (Польща — Німеччина — Фінляндія) дуже незвичну протагоністку. 80-річна Віка — зірка варшавської клубної сцени. Харизматична діджейка оточує себе молоддю, повторюючи, що вік — усього лише цифра. Звефка не просто фільмує барвисті будні знаменитості, а й додає постановні кадри з танцями й музикою, комбінує документальне полотно з мюзиклом. Ця гірко-солодка повість про жінку, яка має намір святкувати життя до самого кінця, являє справжнє натхнення як для старшого покоління, так і для молодших глядачів.

 Кадр фільму «Віка!»

«Колись ми були шахтарями» (Крістіан Йоганнес Кох, Йонас Матушек, Німеччина — Швейцарія), визнаний найкращим фільмом «Балтійського фокусу», розповідає про кількох шахтарів напередодні повного припинення видобутку вугілля на всій території Німеччини у 2018 році. Кох і Матушек показують драматичний, гумористичний і зворушливий пошук нової ролі в житті цих людей. Хтось знаходить іншу роботу. Хтось сидить удома, кумедно пересварюючись із мамою. Хтось стає екоактивістом. Мабуть, головна мораль цієї документальної комедії — почати нове життя ніколи не пізно.

Кадр фільму «Колись ми були шахтарями» 

Artdocfest Open більше зосереджений на злободенних питаннях.

Так, спеціальні нагороди тут отримали «Справа Дмитрієва» (Джессіка Гортер, Нідерланди) й «Останнє літо» (Віталій Акімов, Франція). Перший фільм — про російського правозахисника, дослідника сталінського терору Юрія Дмитрієва. Саме Дмитрієв разом зі своїми однодумцями віднайшов місце масових розстрілів — урочище Сандармох у Медвеж’єгорському районі Карелії, де в 1937 році було страчено 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення, зокрема сотні українців. Джессіка Гортер детально показує боротьбу Дмитрієва за відновлення історичної справедливості, а потім і те, як проти нього фальсифікувалася карна справа. Паралелі між часами Сталіна й сьогоденням путінської Росії аж надто очевидні.

Кадр фільму «Справа Дмитрієва»

«Останнє літо» напряму не торкається політичних тем. Це низка імпресійних чорно-білих замальовок із життя богемної московської молоді; хлопці й дівчата проводять підпільні бої, вживають психоактивні речовини, влаштовують вечірки й концерти — одне слово, живуть на повну котушку. Звісно, вони розуміють, хто такий Путін, і тримають свої дулі в кишенях. Але ось лідеру цих свободолюбців приходить повістка, й він навіть не намагається уникнути призову: треба — отже треба.

Спецпризом журі відзначено публіцистичну хроніку «Випадкова президентка» (Велика Британія). Співрежисери Майк Лернер і Мартін Геррінг розказують історію Світлани Тихановської, звичайної домогосподарки з Білорусі. Коли її чоловіка заарештували за те, що він кинув виклик Лукашенку, Світлана висунула себе. Її не розглядали як загрозу, але вона перемогла на виборах, ставши законно обраною президенткою країни — змушеною виїхати в еміграцію, коли народні протести зазнали поразки. Співрежисери показують Світлану як у моменти тріумфу, так і в хвилини відчаю, докладно змальовуючи її непростий шлях. З другого боку, вони не йдуть углиб теми, заявленої в назві фільму, — адже Тихановська, хай і стала обличчям протесту, так і не змогла дорости до рівня справжньої лідерки повстання, лишившись багато в чому справді випадковою людиною.

Кадр фільму «Випадкова президентка»

Приз основного конкурсу за найкращу режисуру дістався Маріанні Каат за «Останній релікт» (Естонія — Норвегія). Українські глядачі можуть пам’ятати цю естонську режисерку за картиною «Копанка номер 8» (2010), присвяченою проблемі нелегального вуглевидобування на Донеччині. Фільм викликав таке невдоволення адміністрації Януковича, що «Копанку» не допустили до українського прокату, а головний герой стрічки Юра Сіканов був жорстоко побитий.

 Кадр фільму «Останній релікт»

Свою нову роботу Маріанна знімала протягом чотирьох років у Єкатеринбурзі ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Головний герой — 20-річний лівак-ідеаліст, який намагається знайти точки дотику між різними російськими політичними активістами, сподіваючись досягти позитивних змін у суспільстві, але, звісно, всюди упирається в стіну. Каат відстежує численні мілітарістсько-православні ритуали, якими просякнуте сьогоднішнє російське життя; не шкодує уїдливості й на адресу імпотентної опозиції. «Останній релікт» — дуже точний портрет абсурдності життя в Росії, цілковито враженої пошестю імперства та звичайного рашизму.

Переможцем Artdocfest Open стала польсько-україно-французька роуд-муві «Звідки куди» (In the rearview, режисер — Мачек Гамела).

Кадр фільму «Звідки? Куди?»

За три дні після того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Мачек купив авто, аби перевозити біженців до польського кордону. Скоро через постійну втому режисер зрозумів, що повинен їздити з другим водієм, і так народилася ідея фільму: вдень оператор знімає всередині автомобіля, а вночі сам сідає за кермо.

Тож сюжет In the rearview здебільшого обмежений салоном машини. Стандартний мінівен із наліпкою «гуманітарна допомога» на дверях вміщає п’ять людей. Мачек з оператором — на передніх сидіннях. Прийом хоча й не новий, але вигідний тим, що дає можливість, обмеживши простір і кількість персонажів, максимально скоротивши дистанцію між ними й глядачем, відобразити найширший спектр емоцій і сюжетів.

Гамела послідовно прибирає з кадру будь-яку конкретику. Ми, за окремими винятками, не знаємо, як кого звати й у яких населених пунктах їх забрано, та і з кінцевим призначенням здебільшого теж неясно. Це химерний маршрут, вичерпно описаний українською назвою фільму, утвореною з рутинних питань, які ставлять на блокпостах: «Звідки? Куди?», котрі, позбавлені знаків питання, перетворюються на тривожне ствердження: з однієї невизначеності в другу.

Тож «Звідки куди» — неігрове та неспинне роуд-муві. Нема нічого, окрім дороги, але на позір у цій дорозі майже нічого і не відбувається: інколи машина утикається в трясовиння, інколи — в мінний шлагбаум, українські військові на блокпостах ввічливі та професійні, навіть коли водій намагається проскочити, бо везе важкопоранену. Всі ці короткі перепони поглинає монотонний ритм подорожі.

Те, що робить цей рух унікальним, — слова. Неймовірні, страшні, інколи навіть кумедні сповіді тих, кого рятує режисер.

Ставши безпосереднім учасником наймасовішого виходу мирних людей із зони бойових дій у XXI столітті, проїхавши уздовж і впоперек пошматовану війною країну, Гамела зняв навдивовижу світлий фільм. Діяльне співчуття героїням і героям, яке мало не з першого кадру стає стильовою рисою його режисури, дозволяє уникнути перетворення «Звідки куди» на публіцистику страждання. А фінальний відрух цього співчуття — пісня під титри, чудова балада на вірш Ліни Костенко «Крила», написана композитором Антоні Комаса-Лазаркевич і виконана українською капелою.