"У нас буде не День, а Місяць Перемоги!" Зіркове подружжя Синельникових – про життя після окупації, секрети міцного шлюбу і як звучить Україна під час війни

Відомий український режисер, співавтор і ведучий тревел-шоу "Орел і Решка" Євген Синельников разом із дружиною Наталією Синельниковою, продюсеркою компанії BADOEVTEAM, створили спільний проєкт "Як звучить світ… Україна", який дає можливість по-особливому відкрити для себе нашу неймовірну країну. В ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA зіркове подружжя відверто поділилося, як їм вдалося стерти спогади від окупації в перші тижні повномасштабного вторгнення, розкрило секрети успішного поєднання робочого та сімейного життя.

Крім того, Синельникови розповіли, в яких умовах проходять знімальні процеси у містах, наближених до бойових дій, та за якими критеріями набирають членів команди у свої проєкти.

– Ваша родина дуже постраждала від російських окупантів у перші тижні повномасштабного вторгнення. Чи вдалося вам хоч трохи позбутися жахливих спогадів?

Євген: Повернення до Бучі після окупації було важким. Напівзруйнований будинок, зіпсовані речі, сліди бруду та наруги на подушках – все це нагадувало про жахливі події. Але ми не здалися: все відмили, відчистили, замінили вікна, полагодили дах – зробили так, щоб оселя знову мала затишний вигляд. А потім ми відсвяткували весілля. Зараз наш будинок наповнений не лише спогадами про війну, але й теплом кохання, надією на щасливе майбутнє.

Наталія: Звісно, спогади про війну та окупацію стерти неможливо, їх можна лише приспати, заглушити на якийсь час. Чим більше кожна людина, чим більше ми, українці, будемо знаходити щастя в сім'ї, рідних, побуті, дрібничках, робити кохану людину щасливою, тим легше буде пережити цей жахливий час. Ми не забуваємо про те, що зараз відбувається. Війна триває, і ми пам'ятаємо про це щодня. Щодня українець прокидається з однією думкою – почути новину про перемогу. Безперечно, найкращим моментом і дуже правильним рішенням для нас із Євгеном стало весілля. Ми не хотіли великого свята, але так вийшло, що вирішили зіграти його з дітьми в будинку, з яким пов'язано багато спогадів. Ми були дуже щасливі в той день, щасливими були й наші друзі, батьки, рідні. І так, життя продовжується, ми переможемо.

– Як змінилося життя після повномасштабного вторгнення? Велика війна вплинула на вашу творчість?

Наталія: Головною зміною, напевно, є те, що творча орієнтація стала більш соціальною. Наприклад, раніше ми працювали, щоб зробити класний продукт і певним чином підкреслити, що це стильно, сучасно та модно. Зараз глибоко всередині ми більше закладаємо соціальне підґрунтя, аби дати українцям натхнення, а також показати приклади людей, які зараз є маленькими героями, які багато чого роблять для інших у ці складні часи. Тобто зараз ми робимо не просто кайфовий проєкт для себе. Тепер це стало про те, щоб пишатися і знаходити те саме соціальне зерно, яке має проростати всередині українців. Ми як творчі люди хочемо показати, що таке сила, гідність та боротьба нашого народу.

– Зараз ви спільно працюєте над проєктом "Як звучить світ... Україна". Кому належить ідея?

Євген: Ще у своєму дитинстві Наталя звертала увагу, як співають пташки, як лунають кроки під час прогулянок або стукіт коліс потяга. Тоді вона занурювалася у світ звуків і виділяла їхній особливий вплив на сприйняття світу. Коли вона поділилася зі мною ідеєю зробити проєкт, в основі якого будуть різноманітні звуки, я одразу зрозумів, що це буде не тільки цікавий, а й унікальний формат.

Наталія: Спостерігаючи за мандрівками Євгена, я виявила, що для багатьох туристів головною метою є відвідати красиві місця та смачно поїсти. Це основний аспект подорожей. Однак я завжди звертала увагу не лише на візуальні та смакові враження, але й на звуки, які створюють атмосферу місця. Мені хотілося заплющити очі і просто слухати місто. Поділилася цим із Женею. Він взяв мою ідею та втілив у формат. Я допомогла презентувати її: знайшла людей, розробила концепцію, підготувала презентацію та сценарій. Коли показала все це Жені, він сказав: "Цікаво, але давай...". І саме він вигадав студію – це була його ідея. Так розпочався процес створення формату.

– За яким критерієм набиралась команда "Як звучить світ... Україна"?

Наталія: Все дуже просто: синергія і відчуття того, що це твоя сім’я, нехай знімальна, але родина. Тому що коли ти запускаєш проєкт, то люди, що беруть участь у ньому, повинні стати дійсно однією своєрідною родиною. А загалом для мене важливі також професіоналізм і творчий складник.

Євген: Для мене як для режисера було дуже важливо сформувати команду, яка би не просто знімала картинку, а й бачила світ трохи по-іншому, нестандартно. Наприклад, на одній зі зйомок, після того як ми вже відзняли все, що планували, я помітив, що оператор-постановник та оператори другої камери продовжували шукати цікаві ракурси. Їх не зупинив факт того, що зйомку закінчено. Мені потрібні були саме такі люди.

Наталія: Для мене вибір композитора і ведучого був не менш важливим. Зважаючи на те, що найпрекраснішого і найталановитішого режисера я вже мала. На роль композитора та ведучого було запрошено Євгена Філатова. Коли ми зустрілися з ним та розказали про нашу ідею, то вже з перших днів роботи над проєктом стало зрозуміло: це справжня синергія! Щось нове та потужне народжується тоді, коли збирається команда, яка одержима однією ідеєю, коли відчувається справжня любов до роботи.

– А як проходить знімальний процес у містах, максимально наближених до бойових дій?

Наталія: Перший сезон проєкту "Як звучить світ… Україна" з більш небезпечних регіонів охопив лише Одесу. У другому ж сезоні ми дослідили схід та південь країни. Особливо запам'яталося Запоріжжя. Після першого ж знімального дня у всієї команди виникло одностайне бажання дослідити ці регіони України ще глибше. Люди так щиро раділи нам на кожній локації! Ми приїжджали, щоб показати героїв України, які залишилися у своїх містах, борються й роблять все можливе для перемоги – для місцевих це було дуже важливо, аби про них говорили. У Миколаєві волонтери розвозять воду, оркестр виступає на вулицях, незважаючи на постійну загрозу. І нам самим захотілося донести до світу, що український народ живе, творить, бореться, попри сирени, відсутність води та світла.

Євген: Це наш обов'язок, адже зараз твориться історія. Ми не просто робимо музику цих міст – ми все фіксуємо. Наші міста звучать занадто неймовірно та автентично для того, аби пишатися ними. На війні все стає більш контрастним, чорне стає ще більш чорним, а біле – ще більш білим. Люди, які роблять добро, які вірять у своє місто і продовжують творити навіть у такі важкі часи, дуже надихають. Їхні історії дають нам сили й мотивацію розповідати про них світу. Як вони звучать під час війни. Звісно, після перемоги мелодія Запоріжжя, Дніпра та Миколаєва буде зовсім іншою. Їхній ритм стане радісним, сповненим надії та віри у світле майбутнє. І тоді можна буде створити ще один трек, який розповість про цю перемогу.

– Як вам із такою складною роботою вдається зберігати сім'ю та любити одне одного, як на початку стосунків?

Євген: Як на мене, все дуже просто – треба вміти розділяти роботу і кохання. Коли ми на роботі, то можемо навіть і посваритися. Але коли ми повертаємося зі знімального дня, сварки залишаються між продюсером та режисером, а чоловік із дружиною – це основне. Головне – засинати разом, прокидатися разом, усміхатися і, звісно, займатися коханням.

– Із сімейними справами та дітьми як справляєтеся? Чи вони також творчі?

Наталія: О так, вони такі ж творчі, як і ми. Вони вже давно знімають і монтують відео, грають на музичних інструментах, придумують власні світи. Коли батьки "варяться" в цьому ринку, в цьому світі, то дітям дуже важко бути не творчими.

– Євгене, коли у вас відбувся перехід на українську мову і виникла ідея створення українськомовного контенту на YouTube?

– Ідея створення українськомовного контенту на YouTube виникла у нас давно, ще до початку війни. Навіть не в Україні, а за кордоном, ми відчували, що знаємо Париж краще, ніж свою сусідню Чернігівщину. Бо востаннє я там був десять років тому, і мені захотілося надихнути людей мандрувати не лише далекими екзотичними місцями, адже багато класних місць розташовані зовсім поруч.

На той час українськомовного контенту на YouTube було дуже мало. Нам хотілося заповнити цей сегмент якісним, цікавим та розважально-інформаційним контентом. Зараз, на щастя, з'явилося багато класних українських каналів на різну тематику.

– Які ваші творчі плани та які ще проєкти мрієте реалізувати?

Євген: Зараз не дуже хочеться розповідати, що саме готується. У наших творчих людей проєкти є, ідеї є, бажання є, але реальність нашого часу нас зіштовхує з тим, що, на жаль, немає фінансування. І всі, я думаю, мої колеги зрозуміють, що ми шукаємо способи для реалізації наших творчих ідей.

Але ми однозначно не опускаємо руки. Ми будемо продовжувати творити далі, і доки не буде перемоги, всі наші ідеї та плани ми будемо використовувати для того, щоб світ побачив і почув, що відбувається на нашій землі, що творять із нашими людьми. Кожен наш проєкт буде пов'язаний однозначно з цими сенсами. Від себе скажу, що готуємо проєкт про кіно, про музику, про звуки світу для великої аудиторії. Всього не розповідаю, бо це таємниця.

– Яким ви уявляєте собі День Перемоги?

Євген: Цей день для всієї України, для мене, для близьких людей, для абсолютно усіх буде величезним святом, і, сподіваюсь, він буде сонячним. Хоча, чесно кажучи, День Перемоги не буде одним днем. Це буде святкування не на один день, коли президент скаже: "Все, ми перемогли!". Це буде мінімум місяць перемоги.

Наталія: І в цей день будуть сльози, гордість, печаль. Я думаю, для всієї України та світу це буде одна синергія перемоги. Але для цього, для нашої перемоги, треба не здаватися, не опускати руки і щиро вірити. Зараз всі перебувають у досить такому депресивному стані. Мовляв, що пройшло два роки, а ми так і не відвоювали все назад. Але ж згадайте, як все починалося, і повірте, що ми набагато зараз сильніші, ніж були тоді. Перемога стовідсотково за нами, за українцями. Не опускаємо руки, продовжуємо боротися. Слава Україні!

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з художницею по костюмах Лесею Патокою: про українську мову до 24 лютого, кокошники Олі Полякової і те, чому залишила Португалію заради України.