Добрі друзі їдуть на війну

Прочитана днями книга культуролога й кінознавця Станіслава Цалика «Коли кролик з’їв сценарій та інші епізоди історії українського кіно» переконала мене у доцільності переглядати не лише гучні, нашумілі стрічки та реагувати на них текстами. Пан Цалик у своїх есеях принципово зосереджує увагу на фільмах, котрі не можна й не треба іменувати шедеврами. Понад те: відомі й заслужені стрічки ніколи не були б зняті, аби над їхнім створенням не працювали фахівці з безперервним досвідом роботи.

Чимало фільмів не претендує на шедевральність, а лише фіксує тенденції й контексти. Й від того вони стають не менш, а іноді навіть більш цікавими. Всі разом вони дозволяють скласти цілісну картину свого часу доби, на потребу якого стрічки й створюються. Адже кінотелевиробництво — постійний та значною мірою гнучкий процес. Хтось вживатиме на їхню адресу слово «кон’юнктура». Хтось обізве «дешевим серіальчиком», неодмінно порівнявши з продуктами Netflix. А хтось подякує за своєчасність, самовіддану роботу та гру акторів.

Наприклад, у грудні 2022 року в ефірі «2+2» відбулася прем’єра не одного з перших — справді першого чотирисерійного художнього фільму про часи повномасштабної війни — «Я — Надія» Дениса Тарасова. Канал позиціює себе як «чоловічий», хоча головні ролі тут жіночі та й настрій історії близький до мелодраматичного. Коментарі під відео на сайті каналу були вдячними. Відгуки в Facebook дрейфували в негативний бік. Проте минув рік — і «Я — Надія» за рейтингом згаданого вже Netflix опинилася на другому місці серед переглянутих українських стрічок. Наголошую: це результати перегляду глядачами всього світу.

Чотирисерійні «Друзі» Павла Тупіка — теж виробництва «2+2», створені на замовлення   державного підприємства «Мультимедійна платформа іномовлення України» (ДП «МПІУ»).

Стрічку знімали торік у жовтні на Київщині, прем’єра відбулася в ефірі каналу 24 лютого цього року з нагоди других роковин масштабного вторгнення Росії в Україну. Після «Я — Надії», яку глядачі оцінили за рік, це вже п’ята стрічка (похибка можлива, але мінімальна) на воєнну тематику, включаючи однозначно поганого «Юрика» і неоднозначно прийнятих «Перших днів».

Саме з цієї рецензії Лєни Чиченіної дозволю собі взяти цитату, яка цілком годна для визначення «Друзів». Ось вона: «Це легкий серіал, у якому робиться акцент не на жахіття, яке люди переживають, а на те, як вони це переживають. Тобто це не той контент, про який кажуть “це важко дивитися”. Від себе додам — автори “Друзів” чітко позиціюють свій фільм як пригодницький. Тобто, на відміну від попередників, без двозначностей заходять із темою війни на територію жанрового кіно, у якого свої закони. Причому ще конкретніше: на територію “чоловічого” жанрового кіно. Адже слоган стрічки: “Про чоловічу дружбу, війну і небезпечну подорож”».

Своєю чергою, історія про подорож однозначно заводить «Друзів» у сегмент road movie — так званого «дорожнього» кіно. До слова, саме таким намагалися зробити сумнозвісного «Юрика» і, власне, зробили — аби не вирішили при цьому додатково, задля рейтингів, тиснути на емоції й чавити глядацькі сльози. Чим перейшли тонку межу, хай водночас і заклавши новий негласний суспільний договір для творців стрічок про воєнні реалії: не спекулювати, уникати жорстких сцен, зважати на травматичний досвід. Не жаліти глядача — це про документалістику. Про художнє кіно з точністю до навпаки — щадити максимально. «Друзі» чітко дотримуються правил.

Вибір для оповіді формату road movie дозволяє давати героям більше простору, зокрема — для проявів звичайного героїзму. Цьому сприяє власне подорож, під час якої зустрічаються різні, переважно хороші й добрі люди. Сергій, Ярик і Рома, трійця молодих одеситів на своєму шляху з Одеси до Миколаєва, де служить їхній друг Андрій, майже не зустрічають ані «ждунів», ані «ватників», ані мародерів, ані просто розгублених, травмованих, скалічених війною людей. Якщо й трапляються конфлікти, то це швидше непорозуміння зі своїми.

Ось роми (у фільмі не звучить слово «цигани», такі зараз правила гри, але дотримання їх робить модельовану ситуацію дещо штучною, не надто гострою) обурені підозрами в крадіжці машини, якою їхали хлопці і яку, до речі, вони самі взяли без дозволу власника — і тут же позичають трійці власний бус. А потім знаходять хлопців на просторах, аби… повернути їм їхній же транспорт, який ретельні роми десь відшукали. Або чоловік ремонтує човни для російських військових, хлопці звинувачують човняра в зраді — а він, виявляється, міняє човни на українських полонених. Поліція затримує трійцю за бійку в кафе з місцевими, котрі гуляють поруч із похоронами — й запросто відпускає. Військові не чинять перешкод на шляху до друга, навпаки — всіляко сприяють, немов трійця рятує друга з біди, а не їде привітати з днем народження.

Наближений до реальності тут хіба власник сільської бензоколонки, який безсоромно дере за бензин шалені гроші. Ну і, звісно ж, російські окупанти, у полон до яких трійця героїв на своєму шляху потрапляє. Вони розстрілюють мирне населення, крадуть унітази та пральні машинки, впевнені в тому, що українцям платить Америка, п’ють алкоголь і запросто називають помиями їжу, якою їх годує їхня польова кухня. У цих епізодах помітне водночас бажання показати росіян карикатурними ворогами — і зусилля, які докладаються задля втримання від цього.

Дорога, подорож, особливо — мандрівка крізь війну, є одним із найпростіших, лінійних прийомів показати зміну персонажа або персонажів через контакти з різними людьми. Не дарма більшість із уже створених телефільмів про найважчий етап війни — про дорогу. Герої чотирьох із шести новел «Перших днів» або евакуюються з Києва й Київщини, або повертаються ближче до війни, щоб допомагати й рятувати. Тема дороги є наскрізною в «Перевізниці». Герої «Я — Надія» не виїжджають за межі Харківщини, але все одно в постійному русі. Тож трійця друзів, цілком собі цивільних розслаблених молодиків на початку, під фінал, після небезпечних подорожніх пригод і полону — з якого тікають так само легко, як потрапляють, — беруть зброю до рук, дають відсіч переважним силам противника та записуються в ЗСУ. Це вже пряме сприяння мобілізації засобами пригодницького серіалу.

Проте навіть до легкої за формою, правильної, обережної, стриманої за змістом стрічки є зауваження. Стосуються вони здебільшого ліричної, мелодраматичної лінії, без якої поки не вдається обійтися. Вона дещо затягує експозицію, де глядачу показують «дружню дружбу» молодих романтиків, для яких поїздка ближче до війни — авантюра, пригода, легка прогулянка. Жоден не має сумніву, що попереду — небезпека. Можливо, це частина задуму: показати сприйняття війни як «чогось десь там», яке, на жаль, є у суспільстві. Проте в цій експозиції глядач не бачить, що один із друзів, Сергій — ловелас.

Тому дуже дивно, що він відразу починає «клеїти» волонтерку Женю, вже за пів години серйозно готовий робити пропозицію, а ще за кілька годин вона помирає від тяжких ран. Усі подальші дії Сергія виглядають бажанням або помститися за дівчину, з якою він знайомий лише трошки, або довести до кінця її справу — хоча Женя свою справу до кінця довела. Таким чином, палке кохання як рушій сюжету й мотивація героя працює не дуже.

Але загалом не варто легковажити «Друзями» й іншими подібними стрічками, які, прогнозую, надалі з’являтимуться частіше. Їхня чеснота не лише в правильних, у хорошому смислі слова — патріотичних меседжах. Вони дозволяють зчитувати нинішню складну ситуацію та бачити самих себе, своє місце й своє розуміння контексту. Цього український глядач був позбавлений у ті ж таки 1990-ті, і загалом — до Революції гідності й усього, що почалося і в чому та з чим ми живемо ось уже одинадцятий рік.