Актор Костянтин Костишин: «Я зараз отримую задоволення від того, що можу принести користь своїй країні»

Костянтин Костишин народився 15 жовтня 1965 року в Києві. У 1989-му закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. З 1991-го грав у Київському театрі драми й комедії на лівому березі Дніпра. Зіграв роль криміналіста Іннокентія Садовського у телевізійному серіалі «Повернення Мухтара», знімався у фільмах і серіалах «Дев’ять життів Нестора Махна», «Улюблені діти», «Таємниці», «Казка про гроші», «Швидка допомога», «Пастка», «За все тобі дякую».

Костянтин Костишин 

— Костянтине, як ви долучилися до ЗСУ?

— Я до цього був морально готовий давно. Але сталося це трохи не так, як я собі уявляв. Мені потрібно було виправити у військовому квитку деяку інформацію. Я свого часу служив ще в радянській армії. Коли звільнився, то в мене була одна адреса, а потім вона змінилася. Я на це ніколи не звертав уваги. Не думав, що воно колись буде мати значення. Але торік ми планували виїхати за кордон на гастролі з виставою «Чоловік моєї дружини», яку хотіли показати нашим співвітчизникам. Для цього мені потрібно було виправити позначку про припис у військовому квитку — і я прийшов до військкомату. Там мене направили на медичну комісію, яку я пройшов і був визнаний придатним до служби. Я на це відреагував досить спокійно. Думки про те, щоби приєднатися до лав захисників країни, були в мене з перших днів повномасштабного вторгнення. Але я розумів, що можуть бути певні складнощі з урахуванням віку і проблем зі здоров’ям — у мене за рік до повномасштабного вторгнення була операція на коліні.

Проте у військкоматі якось досить агресивно відреагували, коли я сказав, що планую виїхати за кордон на гастролі, тому саме для цього впорядковую всі свої справи з документами, і попросив виправити припис. Мене почали звинувачувати в ухильництві, що я можу і не повернутися з-за кордону. Це було дуже образливо. Я не стерпів — і в результаті у нас вийшла розмова на підвищених тонах. Я сказав, що якщо треба виконати свій обов’язок, то я його виконаю у будь-якому разі, що я в жодному разі не ухиляюся від нього і сам прийшов до військкомату. У результаті працівники ТЦК пішли на принцип і мені вручили повістку.

— Напевне, це було для вас не тільки несподівано, але й образливо.

— Так. Повторюся, що я був готовий до того, що якщо буде така потреба, то я без проблем піду до армії. Мене неприємно вразило таке ставлення. Я просто не очікував, що мене можуть звинуватити в ухильництві. Після початку повномасштабного вторгнення я записувався в тероборону, проте мене не взяли. Напевне, з огляду на мій вік, бо зброї тоді не вистачало навіть молодшим за мене добровольцям. Я довгий час був без роботи й періодично телефонував своїм знайомим, які були в ЗСУ, що, може, я до вас краще приєднаюся? Проте вони мене відмовляли, бо розуміли, що вік на війні має значення, а я вже не хлопчик, як не крути. Та все одно доля склалася так, що я зараз у ЗСУ. Напевне, так було потрібно. Але те, що я зараз тут, я сприймаю цілком нормально. Я взагалі завжди поважав і був вдячний хлопцям із ЗСУ. Для мене вони як боги. А зараз я пишаюся тим, що хоч трохи долучився до цього «божественного» (сміється).

— І як проходить ваша служба?

— Я не можу сказати, що мені було легко призвичаїтися до військового життя. Насправді було дуже важко. Я хвилювався за хворе коліно, але коли ми проходили БЗВП (базова загальна воєнна підготовка), то проблема виникла не з коліном, а зі спиною. Коли ти зранку до вечора у «броніку» та в шоломі — це важкувато. Я коли ходив із тими величезними «баулами», то спина в мене вже була під 45 градусів (сміється). Дякую хлопцям, які допомагали та частину спорядження з мене знімали та допомагали нести. Я, звісно, противився, але тут дуже гарні люди, завжди готові прийти тобі на допомогу, коли важко.

— Ви актор, чи вас одразу впізнали? Яка була реакція ваших товаришів по службі?

— Я не вважаю себе відомим актором, але мене справді впізнали. Напевне, для хлопців було трошки дивно, що я опинився тут разом із ними, і якусь повагу з їхнього боку я, звісно, відчуваю. Їм цікаво, вони про щось мене розпитують. Це природно. Я пам’ятаю, що коли вступив до театрального інституту, то до нас тоді приїхали родичі — і їм теж було дуже цікаво, як це: бути актором. Вони ледь не на стілець мене поставили, щоб я їм розказав і показав (сміється). Людям завжди цікавий зворотній бік акторської професії. Тому, звісно, певний інтерес із боку хлопців був. Зараз у мене класна команда, мене оточують справді гарні люди, з якими мені комфортно.

— Чи змінився якось ваш світогляд після того, як ви змінили театральну сцену на військовий підрозділ?

— Я не можу сказати, що мій світогляд якось суттєво змінився. Звісно, подивившись ізсередини, як усе тут відбувається та працює, я зрозумів, що не все в армії так райдужно, як може здаватися, коли дивишся на це збоку. Боги також можуть бути різними (сміється). Але повторюся, що ті, хто зараз стоїть на захисті країни, — для мене боги.

— Як ваші рідні сприйняли звістку про те, що ви йдете служити в армію?

— Цілком нормально. Ми вели на цю тему певні розмови з дружиною, тому вона внутрішньо була готова до цього. Правда, молодша донька сказала: «Тато, я не хочу, щоб ти йшов на війну». Проте я її заспокоїв, що якщо мене мобілізували, це не значить, що я вже завтра буду на війні. І я зараз не сиджу в окопі «на нулі», а роблю якусь свою посильну справу. І наскільки в мене вистачить сил, буду її робити й надалі. Я отримую задоволення від того, що можу принести якусь користь своїй країні. І навіть, я б так сказав, своїй майбутній країні. Бо не все те, що відбувається в нас зараз, мене влаштовує. Але я хотів би кращої перспективи для моєї країни. І що я можу зробити для цього — я це й роблю.

— Уже під час служби ви примудрилися зіграти у виставі «Граємо в дурня». Як вам це вдалося?

— Це була вистава Першого театру антрепризи й комедії. Насправді зараз у мене, крім антрепризи, нічого не лишилося. Через певні обставини я був вимушений піти з театру на лівому березі Дніпра, в якому пропрацював майже 33 роки. Мене зарахували до київського Молодого театру, але так склалося, що через два тижні після цього я вже був у ЗСУ. Тому я позбувся свого репертуару в театрі драми й комедії, а в Молодому театрі не встиг долучитися до репертуарного процесу, хоча там уже було призначення на роль. Тому я зараз граю тільки в антрепризах. У мене якраз була відпустка — і ми з партнерами спеціально так обирали дату вистави, щоб зіграти її, коли я буду в Києві. Я так розрахував, щоби приїхати й мати пару днів на репетиції. Потім ми зіграли виставу — і в мене ще залишилося кілька днів, щоби просто відпочити. Для мене це було як ковток свіжого повітря. Це дуже класна вистава, але якось так виходить, що ми граємо її не дуже часто. Приблизно один раз на рік.

— З якими почуттями ви виходили на оплески після завершення цієї вистави?

— Я був реально розчулений. Після вистави Сергій Калантай сказав глядачам, що один з учасників вистави зараз служить у ЗСУ та приїхав у відпустку, щоб зіграти в ній. Річ у тім, що ми під час вистави збирали на «банку» для мого підрозділу, тому Сергій і озвучив цю інформацію. І після цього весь зал піднявся й почав аплодувати. Це було дуже зворушливо. Я розумів, що для людей це цікава інформація, що у виставі грає актор, який зараз служить в ЗСУ. Але що буде така реакція — я не очікував. Мені було дуже приємно. Я був справді розчулений і розумів, що ще трішки — і я не витримаю і розплачуся від почуттів.