Французькі війська в Одесі: як це було сто років тому

Заяви президента Франції Еммануеля Макрона про можливу участь підрозділів армії його країни у військових діях на території України є однією з топових новин останніх днів. Серед іншого він наголошує на тому, що це не виключено у разі прориву військ РФ у напрямку Києва чи Одеси. І це вкотре наводить на думку, що в історії все повторюється. Зокрема саме французькі війська і саме в Одесі.

Що вони тут робили понад сто років тому, як тут опинилися і чому ж у підсумку перемогли більшовики – розбирався журналіст Коротко про.

Близьке ментально та стратегічно важливе місто

Після початку хаосу, викликаного Жовтневим переворотом, і фактичного розвалу Російської імперії уряди країн Антанти, які перемогли в Першій світовій війні, спробували убезпечити Європу від більшовизму. Фактично - зупинити Москву і купірувати потенційні загрози, що йдуть від неї. У грудні 1917 року Великобританія та Франція розділили території колишньої імперії на зони впливу. За регіони північніше Чорного моря відповідала Франція, східні території під контроль брала Великобританія.

Чому французький десант обрав 1918 року для своєї бази саме Одесу? За однією із версій, місто сприймалося Парижем ментально близьким, зрозумілим і трохи... французьким. Згадується і знаменитий Арман-Еммануель дю Плессі Рішельє, перший градоначальник і, загалом, засновник Одеси. І атмосфера міста, його дух чимось схожий на той, що притаманний Марселю, нинішньому побратиму Одеси. Але все це романтична обгортка, лушпиння, яка не має до фактичного вибору об'єкта для інтервенції жодного відношення.

Відправлення десанту в Одесу було лише частиною операції, яка покликана була  забезпечити контроль на цих територіях. Французи висадилися в Одесі 18 грудня 1918 року, у Севастополі – 26 грудня, а у Миколаєві, Херсоні та Тирасполі – у січні 1919 року. На цьому першому етапі контингент військ був дуже нечисленним. В Одесі облаштувалися лише 1800 військовослужбовців, тоді як у Севастополі висадилося 8 тисяч французьких солдатів. Крім того, серед них було зовсім небагато «материкових» французів, більшість же складали вихідці з колоній. Національний склад включав алжирців, сенегальців і навіть в'єтнамців. Були тут, хоч і в меншій кількості, ніж у Миколаєві чи Херсоні, ще й греки. Тобто дуже різношерстий склад з низькою мотивацією воювати.

До французів влада у місті змінювалася п'ять разів

1918-й став справді шаленим роком для Одеси. Спершу тут правили прихильники Тимчасового уряду, потім їх змінили представники Української Центральної Ради (УЦР). Наприкінці січня більшовики проголосили про створення Одеської Радянської Республіки. Навесні свої права на неї заявили австро-німецькі окупанти. Німці навіть дозволили чахлим підрозділам Червоної армії вийти з міста і лише потім просунулися вглиб території. У грудні до Одеси увійшли війська Директорії, і німці залишили місто. Потім висадився французький десант і взяв "перлину біля моря" під свій контроль.

Прості одесити видихнули, побачивши в порту чималу французьку ескадру. З'явилася надія на заступництво Парижа, очікування майбутнього спокою та неминучого миру. Гарантія спокою – потужні кораблі на рейді порту. Центральними вулицями неквапливо походжають офіцери в елегантних блакитних мундирах. Скрізь спокійно, як привіт із минулого безтурботного життя, звучить французька мова. До півночі працюють ресторани. Театри переповнені. На світських раутах сяє зірка «німого кіно» Віра Холодна. Ось тільки ілюзії благополуччя судилося тривати недовго, лише близько трьох місяців.

Мобілізацію не дозволили, запропонувавши ідею «мікс-бригад»

Присутність військ інтервентів у регіоні спочатку не передбачала активну участь в бойових діях. Швидше їм приділялася роль стабілізуючого чинника. На передовій ці підрозділи так жодного разу і не з'явилися. Навіть під час висадки одеського десанту вуличні зіткнення відбувалися між добровольчим загоном білого генерала Гришина-Алмазова (підтримуваного інтервентами) та «петлюрівцями». Перший зміг здобути в них перемогу та взяти контроль над містом. Французи тоді дивилися на денікінців лояльно. Бачили в них реальну силу, здатну протистояти більшовикам.

Водночас не наділяючи тих повнотою влади. Наприклад, заборонили «білим» проводити в Одесі та прилеглих до неї районам мобілізацію. Натомість запропонували створення так званих «мікс-бригад». Рядових у них збиралися набирати з добровольців, офіцерів призначати виключно тих, що народилися і виросли в Україні, формування доповнювати французькими інструкторами, а командувати частинами належало французьким воєначальникам. Цей проєкт через швидкоплинність самої інтервенції так і залишився лише проєктом.

Мабуть, єдина реальна нагода прийняти бій у французів була на початку весни 1919 року, коли до міста наближалися частини отамана Григор'єва. Французи виступили їм назустріч, але, не відкривши вогню, розвернулися назад. Саме тоді стратегічне рішення про повернення було вже ухвалено - і на Одесу знову чекала зміна влади.

Пішли не попрощавшись

Військова місія Франції на території України виявилася провальною. 4-7 квітня 1919 року війська Антанти спішно покинули контрольовані території. По суті, це стало крахом "білого руху" і дозволило більшовикам зайняти місто. Про рішення піти було оголошено 2 квітня, французи в режимі суворої таємності планували повернутися на батьківщину протягом 48 годин.

Що стало причиною для такої стрімкої і зовсім не обов'язкової втечі? Багато деталей досі невідомі, беззаперечно лише те, що уряди країн Антанти ухвалили політичне рішення припинити військову інтервенцію. Можливо, через комплекс причин.

По-перше, європейці були розчаровані внутрішнім станом того самого "білого руху", на який із самого початку робилися ставки. Слабка дисципліна, корупція, пияцтво, низька боєздатність «денікінців» – все виглядало не так перспективно, як здавалося спочатку.

По-друге, відпускний настрій самих французьких частин. Вони їхали в Україну, сподіваючись відпочити після кількох років Першої світової війни. Зовсім не хотіли проливати кров на чужій землі, та ще й захищаючи надто вже абстрактні цілі.

Звідси випливає і третя причина. Саме французи виявилися найбільш схильні до більшовицької пропаганди, що призводило до вираження невдоволення і навіть бунтів серед частин, що знаходилися в Одесі. Приклад – підпільники із групи «Іноземної колегії» КП(б)У (Комуністична Партія (більшовиків) України) на чолі із француженкою Жанною Лябурб. Вони успішно вносили смуту серед солдатів, підштовхуючи їх до заколотів. Французькі спецслужби затримали і розстріляли 11 членів групи, але ціла серія повстань на військових кораблях все ж таки прокотилася. Ймовірно, побоювання, як би ця «чума» не перекинулася до Франції, стало ще однією причиною для припинення інтервенції.

Сама ж евакуація закінчилася не тільки відходом регулярних французьких військ, а й масовою втечею обивателів, переживших смутні часи. Регулярні частини, що вийшли з міста і налічували тоді близько 25 тисяч осіб, дозволили малоорганізованим бандам отамана Григор'єва в кількості 6000 осіб безперешкодно зайти в Одесу. До речі, сам Никифор Григор'єв згодом любив повторювати «Я переміг Францію».