Крах Української Центральної Ради: коли лідери катастрофічно не відповідали викликам часу

Звістка про початок так званої Лютневої революції у столиці Російської імперії — Петрограді — надійшла в Україну вже наступного дня, 24 лютого (9 березня — за новим стилем) 1917 року. Місцева преса через цензуру в умовах Першої світової війни кілька днів мовчала, доки командувач Південно-Західним фронтом генерал Олексій Брусилов вичікував і не дозволяв публікувати інформацію про повалення царського режиму.

12 березня (всі дати подаємо за новим стилем) почалося збройне повстання в Петрограді, а 15 березня відбулося зречення імператора Миколи II від престолу. До влади прийшов Тимчасовий уряд, який намагався втримати єдність земель колишньої імперії та виступив за продовження війни з Центральними державами.

У Києві в середовищі національної інтелігенції майже одразу виникає ідея створення керівного центру, який би захищав інтереси українського населення. Завдання виявилося дуже складним. Чиновникам колишньої царської адміністрації, взагалі більшості жителів міст ідеї національно-визвольної боротьби українців були абсолютно чужі.

Відомий історик в діаспорі, о. Ісидор Нагаєвський писав: "…революція 1917 року застала Придніпрянську Україну скаліченою духовно, культурно і національно… Тільки селянська маса залишалася українською, а всі інші прошарки були зденаціоналізовані… більшість населення українських міст — це був зайшлий, неприхильний нам елемент". Але з історії відомо, що революції та перевороти перемагають у столицях…

Фатальна нерішучість керівників УЦР

Проте початок руху до незалежності України був багатонадійний. П’ять днів, з 16 до 20 березня 1917 року, в Києві в багатогодинних дебатах і консультаціях народжується представницький орган — Українська Центральна Рада (УЦР). Вона об’єднувала "українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою". 20 березня офіційно було обрано президію, головою якої став відомий історик і громадський діяч Михайло Грушевський, який повернувся із заслання лише за тиждень.

Головним завданням УЦР її очільник вважав досягнення національно-територіальної автономії у складі реформованої демократичної Росії. Це питання щоразу ставало дискусійним під час суперечок між представниками соціалістичних партій (соціал-демократами, соціал-революціонерами, соціал-федералістами…) та націонал-демократами, які постійно були в меншості.

Звісно, провідниками українського руху ставали саме соціалісти — Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Володимир Винниченко, які продовжували вірити у непорушність федеративних зв’язків із центральною владою у Петрограді.

19 квітня на Всеукраїнському національному конгресі до нового складу УЦР було обрано 118 осіб. І знову соціалістична більшість не пішла у своїх домаганнях далі, аніж отримання національно-культурної автономії. Цікаво, що представники військових, з уже українізованих частин на фронтах Першої світової війни, були більш радикальними у своїх вимогах, аж до завоювання державної незалежності.

Фатальну нерішучість керівників УЦР було підтверджено під час прийняття 23 червня Першого Універсалу цього органу: "Хай Україна буде вільною. Не отділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ українській на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям…"

Керманичі УЦР в ситуації початку розвалу російської державності та поразок військ на фронтах Першої світової війни продовжували займати угодівську позицію в переговорах із Тимчасовим урядом. При виголошенні Другого Універсалу (16 липня) також було підтверджено нерозривний зв’язок з Росією. Тим часом військові частини на фронті нестримно українізувалися.

Тільки на Південно-Західному фронті українці становили до 60% особового складу. Ісидор Нагаєвський писав: "…Люди з усіх сторін натискали на Генеральний секретаріат своїми закликами: "Беріть владу в свої руки! Будьте сильні, тверді, будьте справжнім урядом!" А в цей самий час в столиці краю, як продовжував історик, "проти цієї "куцої" автономії протестували московські професори в Київському університеті, Духовній семінарії, Політехніці, а в Київській Міській Раді велася завзята боротьба проти українізації українських шкіл".

Влітку 1917 року склад УЦР постійно збільшувався. На її шостій загальній сесії було обрано вже 643 особи. 75% мандатів належало українцям, решта — національним меншинам: росіянам, євреям, полякам, молдаванам, німцям, білорусам, татарам, чехам і грекам. Проте гра в парламентаризм, нескінченні засідання і дебати, постійне нагадування про принципи демократії в політичній боротьбі виявилися для опонентів в Петрограді — спочатку з Тимчасового уряду, а потім і більшовицького після жовтневого перевороту — лише лакмусовим папірцем слабкості лідерів національно-визвольного руху.

Віра в "братерство народів"

Третій Універсал УЦР (20 листопада 1917 року) проголосив Українську Народну Республіку, проте так і не відокремив її від Росії, в якій вже майже два тижні панували більшовики.

У київській газеті "Нова Рада" (яка виходила українською та російською мовами) на дев’ятий день після більшовицького перевороту в Петрограді, читаємо:

"Виступ продовжив М. Ковалевський із закликом про те, що "прийшов час творити Українську Демократичну республіку та скликати суверенну Українську Установчу Раду, бо безлад в централістичній Росії привів уже народи на саме дно провали". Тут звучало слово В. Винниченка, який стверджував необхідність існування "дужої влади", здійснення "форм федеративної республіки, котрі, певне, місяців через два затверджено буде в Росії законним шляхом".

Це що: наївність, короткозорість чи прояв звичайної малоросійщини з вуст відомого українського письменника? Саме таким був рівень більшої частини демагогів від політики, які опанували владу в Києві. І вона так і не стала "дужою" через лівацтво більшості лідерів УЦР. Саме віра одного з лідерів майбутньої УНР і Директорії Володимира Винниченка в міфічну російську "федеративну республіку" згодом привела його до співпраці з більшовиками.

Майбутній молох терору Володимира Винниченка оминув, бо він вчасно виїхав з Москви 1920 року, коли відмовився від високих посад в радянському уряді України. Проте через кілька років писав наркому освіти УСРР Миколі Скрипнику: "Чого я зрештою хочу? Тільки одного: змоги бути корисним у міру сил моїх справі будування соціалізму".

Але наприкінці 1918 року, майже одразу після повалення гетьманату Павла Скоропадського він просто банально дезертував з України у тяжкі часи протистояння з більшовиками, виїхавши за кордон "як письменник, а як політик я всією душею хочу померти".

"Перше, що впадає в очі під час аналізу подій 1917—1921 рр., — це хронічна неспроможність української національної еліти (з колишньої підросійської України) брати на себе ініціативу і робити попереджувальні кроки зі зміни військово-політичної ситуації, адекватно реагувати на ініціативи супротивників. За межею дуже вузького внутрішньоукраїнського політичного простору вона виступала виключно як сила пасивна, яка реагує, а не змушує реагувати…

За національними прапорами ховався несформований етносоціальний організм: носіями національної української ідентичності були лише окремі прошарки суспільства, які не могли самостійно і повноцінно сформувати інститути національної державності (адміністрація в центрі й на місцях, силові структури)", — зазначає український історик Кирило Галушко в книзі "Украинский национализм: ликбез для русских".

У державному будівництві в Україні і за часів першої УНР, і за часів Директорії, яка повалила гетьманський режим, брали участь майже виключно представники соціалістичних партій. І вони, навіть після того, як російський більшовизм показав свою великодержавну сутність, що практично не відрізнялася від білих-"єдінонєдєлімцев", продовжували вірити в "братерство народів".

Втім, і зараз чимало українських лібералів свято вірять у "прекрасну Росію майбутнього" з розвиненими інститутами демократії. Вся історія Російської держави, де поняття демократії та свободи особистості взагалі були і є відсутніми, заперечує цю тезу…

Основоположник українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов не добирав слів, коли оцінював перше пришестя української влади в 1917 році та на початку 1918-го, в даному разі соціалістичної УЦР: "Перший Універсал видано під натиском мас, Третій внаслідок упадку уряду Керенського, Четвертий — знову проти волі Ради. Мир у Бересті Литовському і закликання німців так само були вимушені. У зовнішню політику не внесла Рада ніякої організуючої, ясної для маси ідеї. У політиці внутрішній вона обмежила своє завдання до гальмування революційної енергії пробудженого націоналізму. Безперестанно оглядаючись на Петроград, вона відучувала маси дивитися на Київ як на осібний центр політичної волі".

Такий рівень урядування не міг не призвести до колапсу влади УНР. Бо коли її лідери гралися в демагогічну соціальну демократію, то більшовики дуже уміло навертали на свій бік широкі маси українських селян. Далі був героїчний бій під Крутами, захоплення 4 лютого Києва більшовицькими військами Муравйова і шалена, кривава вакханалія переможців, в якій загинули тисячі людей.

Втрачений шанс

Прихід в Україну після підписання Берестейського миру німців і австріяків трохи подовжив агонію маріонеткового уряду УНР. Проте навіть в окупантів увірвався терпець: до зали засідань Педагогічного клубу на Володимирській вулиці зайшли кайзерівські вояки на чолі з генералом Ватцдорфом. І просто розігнали "високопосадовців", частину з яких арештували. 29 квітня 1918 року відбувся переворот, підтриманий окупантами, і до влади прийшов консерватор, колишній царський генерал Павло Скоропадський, проголошений гетьманом України. Проте це вже інша історія, варта окремої статті.

І в цей самий час, у 1918—1920 роках, у новостворених країнах Балтії, у Фінляндії, в Польщі і Чехословаччині відбувалися державотворчі процеси, які супроводжувалися громадянськими конфліктами і війнами з сусідніми державами (як у Другій Речі Посполитій) або сепаратистськими рухами (як у Чехословаччині при замиренні повсталих німців на прикордонні). Цими процесами керували національні лідери в унісон з широкими масами. І не можна сказати, що стартові можливості там були набагато кращими. Просто спрацювала широка національна солідарність…

Практично всі лідери Української революції на її початковому етапі (за винятком деяких військовиків і Симона Петлюри, який пройшов шлях від соціаліста до державника і націонал-демократа й був убитий 25 травня 1926 року в Парижі агентом ГПУ Самуїлом Шварцбардом) й подумки не ставили завдання розбудовувати незалежну Україну. Їм було важко навіть збагнути просту думку: російський імперіалізм усіх відтінків — і білих-"єдінонєдєлімцев" Денікіна, і "республіканців" Керенського, і ленінців-більшовиків — мав одну й ту саму ціль. А саме — знову відродити велику імперію.

Діяч Французької революції Луї Антуан Сен-Жюст був абсолютно правий: "Ті, хто роблять революцію наполовину, копають собі могилу". Такі лідери національно-визвольних рухів, як Томаш-Гарріг Масарик у Чехословаччині, Карл-Густав Маннергейм у Фінляндії та Юзеф Пілсудський у Другій Речі Посполитій практично з чистого листа збудували незалежні держави.

А от керманичі Української революції 1917—1921 років, попри героїзм мільйонів пересічних українців, опинилися в ролі жертв своєї патологічної недалекоглядності — і в прямому, і в переносному сенсі. Треба тільки простежити їхні подальші долі. Наслідки для України були жахливими: на нашу країну чекав довгий і кровожерливий комуністичний експеримент.