"Земля йде з-під ніг". Марія Бурмака – про смерть брата-захисника, намагання декого болюче її зачепити та єдине побажання сусідам

Народна артистка України Марія Бурмака – з тих яскравих виконавців, які ніколи не зраджували життєвих принципів, хоча ще донедавна українськомовним співакам працювалося не так легко, як колегам, які мали репертуар російською.

В інтерв’ю OBOZ.UA співачка розповіла про українськомовну батьківську родину в російськомовному Харкові, свій непростий шлюб і трагедію, що трапилася нещодавно, – співачка втратила рідного брата, який захищав Україну на фронті.Марія зізналася, як ця смерть змінила її життя та чому зараз воліє не засуджувати колег, які виступали мовою агресивних сусідів, а потім перейшли на українську.

– Хочеться почати з вашого нещодавнього допису в Facebook про те, як важко пробиватися українськомовним співакам навіть за часів незалежності. Нині ситуація – кардинально протилежна. Вірите в щирість виконавців, які співали російською, а зараз взялися перекладати пісні українською?

– Звісно, я можу розрізнити, написана композиція від серця чи на калькуляторі, тому що є досвід, життєвий шлях, музика, яку я створила. Зроблена для того, щоб втриматися в човні, розхитати хейт або тому, що всі так зараз роблять, – такі речі відчуваю. Але моя думка така: зараз дуже важливо не створювати протистояння всередині країни. Якісь моменти треба озвучувати, але акуратно, не ображаючи. Влаштовувати полювання на відьом, розкидатися звинуваченнями – це не те, що нині потрібно.

Розумієте, мій допис – це не на захист когось або проти когось. Тому що насправді прийти до українства, народившись у Криму, як та ж Маша Єфросиніна, набагато складніше, ніж так, як Христина Соловій, що родом з Дрогобича (саме після їхньої суперечки в інтерв’ю вирішила зробити свій допис). У всіх нас було різне дитинство, різне виховання. Я ж теж не народилася в родині, яка з самого початку була українськомовною.

Мій тато перейшов на українську в 25 років, мені тоді було років чотири. Він народився і виріс у Харкові, з мамою познайомився в університеті, вона приїхала вступати з Прилук. Багато читав історичної літератури, можливо, це вплинуло на його вибір. Та й любов до українськомовної мами, поїздки до її родичів також відіграли роль. Усі в нашій родині говорили українською, що було незвично для Харкова.

Дуже часто взагалі не хочу нічого писати в соцмережах, хоча є що сказати, аби не накидувати бруду на вентилятор. Коли люди в тилу починають ображати один одного – це насамперед боляче тим, хто воює. Тому я би не хотіла ставити оцінки, і в мене не було такої мети, коли писала допис. Я написала про свій шлях, він був непростий – це не секрет. Але не кажу, що це якась жертва – так, мав місце пресинг, але я свідомо йшла на це. Розмовляла українською і ніколи не співала пісень російською. Бо вбачала в сусідній державі імперію, яка врешті захоче повернути Україну, спираючись на історичні паралелі. Однак це зовсім не означає, що я хороша, а хтось – ні. Всі могли помилятись. І тут справа в іншому: вмінні визнавати помилки.

– У п'ятому класі тато вам купив підручник з історії українською мовою, в однокласників книги були російською. Непросто, мабуть, було бути не такою, як усі?

– Я з дитинства граю на гітарі і завжди була в центрі компанії, неформальним лідером у класі. Мене шанували. Хоча зараз думаю, що педагогам було зі мною непросто. Я завжди сперечалася, показувала характер. І зараз, до речі, частенько його проявляю… А історію у мене в школі викладала вчителька, яка ще мого тата навчала. Вона знала всю нашу сім'ю і поставилася до мого підручника нормально, як справжній педагог.

– З друзями дитинства підтримуєте стосунки? Хто у вас залишився в Харкові?

– У мене є друг у Харкові, з яким ми разом ходили ще до дитячого садка, а потім і до одного класу. Виходить, товаришуємо з двох років. Це чудовий хірург Кирило Юрійович Пархоменко. Зараз він завідувач хірургічного відділення Харківської обласної лікарні. Дуже солідна людина, але якщо дзвонить, весь час хочеться сказати "Кірюша". Коли були події на Майдані, телефонував і весь час питав: "Маню, ну що нам робити? Маню!" Для нього війна почалася в 2014 році – брат брав участь у бойових діях, пройшов полон та Іловайськ. Після вторгнення Кирило не виїжджав з Харкова – оперує поранених. Разом з ним оперує його син Іван. Ми часто спілкуємося, списуємося.

У Харкові перебуває мій двоюрідний брат Павло Бурмака. Його мобілізували, воює в аеророзвідці, зараз отримав відпустку. Проходить лікування і ще планує встигнути пройти якісь важливі курси зі своєї спеціалізації.

– А що він вам каже про війну? Про її терміни?

– Я намагаюся не розпитувати. І нічого мегаоптимістичного, як ви розумієте, він не розповідає. Говоримо більше про нас, про внутрішні якісь переживання. Павло зізнається, що, потрапивши в мирне життя, відчуває певну самотність, і каже, що тягне назад – на фронт. Мовляв, там більш зрозумілі стосунки між людьми. Каже, що дуже боляче, коли гинуть побратими, ще важче, коли молоді.

На початку січня не стало мого рідного брата – стався інфаркт… Слава пішов на війну добровольцем, служив у 43-й артилерійській бригаді імені гетьмана Тараса Трясила. На фронті отримав контузію, як потім виявилося, мав хронічну ішемічну хворобу серця. Його комісували влітку, лікувався. І теж після госпіталя говорив про те, що хоче повернутися до побратимів. Це страшна втрата для нас всіх. Для мене – навіть не можу висловити словами. Не знаю, як я зараз живу і чи живу взагалі. Не можу повірити, не можу змиритися… Він був дуже вихованим, інтелігентним, ніколи не служив у війську – пішов абсолютно за покликом серця. Його неможливо було зупинити. Він не міг інакше, розумієте? Війна, до речі, його дуже змінила. Казав: у мені щось зламалося.

Залишилося двоє дітей. Старшій дочці Людмилі 14 років, молодший Ксенії – рік і 9 місяців. І, знаєте, я бачу в цих дітях його риси, дівчатка дуже схожі на нього – і старша, і менша. І зараз мені максимально хочеться робити щось для них. Але внутрішні рани не відпускають… Я пам'ятаю, коли він народився, мені було 10 років, і я всім гордо розповідала, що в мене тепер є брат (довго мовчить). А зараз бачу, наскільки життя коротке, і що на якісь речі зовсім не варто витрачати час.

З того моменту, як не стало мами і тата (вони поховані в Бортничах), ми завжди з братом їздили разом прибирати їхні могили. І я досі не розумію, як цього року поїду прибирати три могили. Тата, мами та брата… Він похований у тих же Бортничах, на Алеї Героїв. Проводжали в останню путь із почесною вартою, на кладовище прийшли побратими, їхній командир. Це було дуже важливо для нас, для його дітей, хоча батька їм це, звісно, не поверне. А мені – брата.

Знаєте, моє життя вже не буде таким, як раніше. Коли не стало батьків, було дуже важко (мама мала онкозахворювання, тато – теж рак)… Але коли помирає близька людина, яка молодша від тебе на багато років, то це просто надзвичайна несправедливість. Зараз дивлюся на все зовсім по-іншому. Найцінніше на світі – життя. І життя має бути гідним, бо тоді для чого це все?

– Маріє, з початком російського вторгнення ви на своїй сторінці в Instagram викладали мотивуючі відео: як у мікрофон виконуєте гімн України, стоячи біля відчиненого вікна у своїй квартирі. Багато хто з українців потім зізнавався, що цей вчинок дуже піднімав дух.

– Це було спонтанне рішення. В квартирі ми перебували якраз разом з вагітною дружиною мого брата. Це був час, коли люди старалися всіма способами одне одного підбадьорювати, тому що було незрозуміло, що нас чекає. Я живу на високому поверсі, просто відчинила вікно – тиша, сонце, синє небо. Виставила підсилювач і почала співати гімн України. Прийшла така ідея, і я це зробила. І знаєте, що цікаво: коли підтримуєш когось, тим самим даєш сили собі. От біля нас була розташована тероборона, я борщі варила для них, допомагала, чим могла – і відчувала часом зовсім не втому, а прилив сил.

– Ваша популярність як співачки почалася з легендарного фестивалю "Червона Рута". Чи товаришуєте ви з кимось, хто, як і ви, гучно заявив про українську музику з тієї сцени?

– Спілкуюся з сестрами Тельнюк, коли в нас бувають спільні концерти. Ірина Білик десь рік тому мені писала – прислала тепле послання. Едуард Драч, якого дуже ціную (став лауреатом фестивалю в жанрі авторської пісні), служить зараз – він лікар. Маю зв’язок із Тарасом Чубаєм. З Романом Чайкою з "Мертвого півня". Якийсь час спілкувалася з Сестричкою Вікою, але це було 15 тому. Вона давно живе в Америці, не займається музикою.

– Одна з переможниць "Червоної Рути" – співачка Ані Лорак. Вона отримала премію на конкурсі, який проходив у Севастополі. Як думаєте, що з нею зараз сталося?

– Переможців у Криму я не пам’ятаю, в мене тоді якраз дочка народилася, не так уважно стежила за конкурсом. А щодо співачки хочу сказати: у кожної людини свій шлях і свій вибір. Зрозуміло, що вона не буде сама собі казати, що вчиняє підло. Напевне, якось себе внутрішньо виправдовує. А мій світогляд настільки не перетинається з такими, як Ані Лорак чи Таїсія Повалій, що абсолютно не можу зрозуміти, що в них у голові. Не знаю, чим вони керуються і чому так сталося.

Але знаю одне: вони себе мислять громадянами Росії, там живуть (на момент публікації інтерв'ю стало відомо, що Ані Лорак подала документи на отримання російського громадянства. – Ред.). Отже, є частиною цієї пропаганди, виступами легітимізують Росію. А я цій країні бажаю шляху на самознищення. Моє найбільше бажання – щоб цей корабель потонув. Звичайно, у кого рідні на фронті, хто стикається безпосередньо з війною, розуміє, наскільки це складно. Україна значно менша за Росію, але вона бореться, вона відроджується. А цьому монстру, повторюся, бажаю одного – самознищитися.

– Ваш двоюрідний брат, двічі міністр Юрій Павленко свого часу був депутатом проросійської політичної партії ОПЗЖ. Де він зараз?

– Бачите, у мене практично ні одне інтерв'ю не обходиться без того, щоб не запитали про Юру. Я не закидаю, ні. І завжди відповідаю, тому що це мій брат. Звісно, його рішення працювати в команді Януковича стало для мене шоком, ми навіть не спілкувалися якийсь час. Але зараз мені прикро, що досі є багато людей, які хочуть вкусити, ущипнути, кинути камінь, зачепити, зробити мені неприємне або боляче, поставити незручні запитання. Цих всіх людей поряд немає, коли мені дійсно важко. Коли земля йде з-під ніг, і я розумію, що я ось-ось зламаюся – їх немає. А рідна людина – поряд.

Коли помер Слава, першим, хто приїхав на допомогу, був мій брат Юра. Від початку повномасштабної війни він приєднався до 130-го батальйону ТРО Києва. Але про це мене не запитують. Зараз він воює. Влітку в мене брали велике інтерв’ю для одного з YouTube-каналів, де я розповідала про це. А брат потім сміявся, що відразу після бесіди прийшов запит на його частину, чи справді він там служить. І надіслав копію довідки, яку зробив його командир. Саме з цього документа я дізналася, скільки достойних вчинків він зробив, які відзнаки має. Сам він про це не розповідав.

– Ще хочеться запитати про дочку Ярину. Коли побачила її світлини, зрозуміла, що ви мама, яка довіряє – татуювання, волосся різного кольору. Ви такою були завжди? Чи вчилися бути?

– Знаєте, я по-різному до цього ставилася. Свого часу нерви вона мені потріпала сильно. І всяке буває у наших стосунках досі. Але найголовніше, що вона мені дуже близька. А те, як зовнішньо себе виражає, – це не проблема. Вона хороша людина. І я завжди її у всьому підтримуватиму. Я не та мама, яка скаже: це був твій вибір – вигрібай тепер сама. Своїй дитині буду допомагати завжди. І так само – бути на її боці. Навіть якщо помилиться, то все одно буде окремо весь світ і окремо – мама, яка за тебе. Так вчила мене моя мама, і саме так вона поводилася зі мною.

Зараз Ярина активно шукає себе, їй 28 років. І музикою займається, і має в Instagram магазин вінтажних речей. Щось у неї виходить, щось – ні, але дає собі раду. Можливо, мені хотілося би, щоби вона обрала якийсь інший шлях у житті. Але це її доля, яке маю право нав’язувати своє бачення? В головних речах вона мене не розчаровує. Порядна, хороша, добра людина.

– У вас був непростий шлюб із татом Ярини. В одному з інтерв’ю ви сказали, що, якщо говорити про життєві помилки, то найбільша – повернутися до чоловіка і вийти заміж за нього вдруге.

– Зараз я так не вважаю. Колишнього чоловіка вже немає серед живих. Його не стало 24 січня, перед війною. І це була трагічна смерть. Колись я думала, що вийти за Дмитра вдруге – це була помилка, але насправді, коли потім аналізувала, зрозуміла, що не могла вчинити інакше. Виходила заміж, бо дуже кохала. Коли розлучилися, а згодом захотіла повернутися, то тому що продовжувала любити. І тому що це просто я, це мій характер. От я така: даю другий шанс. Але причини, через які пішла перший раз, не зникли. Тому пішла вдруге.

Проте коли людина йде з цієї землі, вже зовсім по-інакшому дивишся на якісь речі. Тим паче бачу, як важко пережила смерть батька моя дочка. Тому переживаю разом із нею і разом із нею бережу пам'ять про нього. Ба більше, до шлюбу зі мною Дмитро був одружений, мав ще одну дочку. І коли був рік по його смерті, ми поїхали всі разом на його батьківщину робити там панахиду. Ярина – зі мною, Оля – зі своєю мамою. До цього в мене з Оленою, першою дружиною чоловіка, не було ніяких контактів, а тут, за таких обставин, вперше щиро поспілкувалися. А дівчата між собою дуже дружні вже давно.

– Що ви би порадили людям, які зараз через війну змушені починати все спочатку?

– Можливо, моя настанова зараз матиме занадто філософський вигляд, але порада така: не бійтеся нового і не тримайтеся за матеріальні речі. Поки живі близькі та рідні, можна боротися. А якщо людини не стає, то дуже багато чого втрачає сенс. Звичайно, в нових умовах буде складно, і багато чого зав’язане на матеріальному: куди ж без грошей? Але розставляйте пріоритети. На долю кожного з нас зараз випадають дуже великі випробування. Але є найголовніше – життя, і його треба жити.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучою Надію Матвєєвою – про нову професію, сімейну драму та найдорожче, що залишилося в Криму.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з відомим українським телеведучим Костянтином Грубичем – про колег-втікачів, колишню дружбу з Данилком та причини шаленої популярності Марченко.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!