Як етично інформувати про смерті й поранення. П’ять порад

Що не так із цією фотографією? Це світлина наслідків обстрілу Сумщини 27 лютого, в результаті якого в той день загинули двоє поліціянтів і ще четверо дістали поранення. На світлині, поширеній на фейсбук-сторінці ДСНС, видно роботу надзвичайників і тіло одного з загиблих чи поранених. Я заблюрив (розмив) зображення поліціянта, якого дістають з-під руїн, але в оригіналі воно нерозмите й людину можна ідентифікувати.

А не так із цим зображенням (його оригіналом) — те, що його гарантовано бачитимуть перед очима рідні цієї людини — загиблої чи пораненої — багато років. Світлина однозначно закарбується в пам'яті та викликатиме тяжкий біль. Відсутністю поваги до смерті чи поранення ті, хто викладав цю світлину, завдали родині додаткових переживань, так званого вторинного стресу. Але нічого цим не додали до інформативності повідомлення для сторонніх читачів, хіба що збільшили кількість і без того численного шок-контенту. Я розумію, що це ненавмисно, але такого слід уникати.

Так само завдавали, завдають і завдаватимуть страждань зображення смерті чи поранень українських бійців у полоні або в бою, демонстрація нерозмитих (незаблюрених) страждань, тортур, тіл і поранень, ті ж фотографії та відео вибуху гранати в приміщенні на Закарпатті. Нікому не хочеться бачити свою маму, сина, батька чи друга в калюжі крові, мертвого, під час страждань. Тому є етичне правило — не збільшувати переживання близьких зайвою деталізацією, не допускати вторинного стресу. Втілюється це правило розмиванням (блюром) травматичних подробиць, крові, решток, фрагментів тіл, облич, інших деталей.

Окрім душевного болю через те, що ця картинка понівеченого рідного тіла стоятиме перед обличчями близьких, снитиметься й завдаватиме їм страждань, це може вплинути й на сторонніх глядачів із вразливою психікою. Наприклад, дітей, підлітків, людей, які пережили щось подібне, родичів інших загиблих тощо. Це називається травмою свідка. Одна така картинка, можливо, психіку й не пошкодить, але ж їх зараз, під час війни, безліч. У нас і без того багато травм, трагедій, переживань, щоб доповнювати цю незліченну кількість ще одним.

Саме тому медійна, та й людська етика під час війни у таких випадках містить перше правило — «не нашкодь». Простіше кажучи, ми зважуємо, чи інформування сторонніх читачів або глядачів варте того, щоб ним завдавати страждань близьким і шокувати рідних зображеннями смерті, крові чи страждань? У 99 відсотках випадків відповідь буде «ні». Існують, звісно, потреби ідентифікації загиблих чи поранених — це якраз цей 1 відсоток, коли деталі є потрібними — але, по-перше, переважно людей ідентифікують інакше, не за цими кривавими відео, не публічно й не сторонні читачі, а по-друге, знову постає питання загального доступу до цих зображень і зберігання їх на невизначене майбутнє в інтернеті, що теж може постійно завдавати вторинного болю рідним і свідкам.

Ще один важливий аспект — не повідомляти про смерті, поранення до того, як ви переконалися, що про них уже повідомили близьким. Рідні не повинні дізнаватися про трагедії з медіа чи соцмереж, для екологічного сповіщення існують спеціально навчені люди. Пам'ятаєте відео розстрілу українського полоненого бійця за слова «Слава Україні»? Це якраз про це. Обов'язок — навіть якщо ви вже знаєте про смерть чи поранення — не сповіщати про це доти, доки не повідомлять про це близьким. Тут теж принцип «не нашкодь» переважає задачу інформування, оперативність і всю решту завдань медійника.

Те саме стосується різноманітних коментарів, інтерв'ю. Краще не смикати рідних і близьких нескінченними бліцами, дзвінками, камерами й запитаннями, а домовитися між редакціями, що хтось один візьме комент і поділиться з іншими, якщо той комент узагалі потрібен. Є хороший метод оцінки етичності вашого матеріалу й вашої поведінки: уявляємо, що це ми — постраждала сторона, близький чи родич загиблого чи пораненого. Якщо нам боляче й складно було б говорити, розказувати-показувати щось — не робимо, не смикаємо людину в біді.

Окрема історія — тиражування світлин чи відео про поранення чи загибель у різних матеріалах. Я забиваю в гугл прізвище розстріляного за слова «Слава Україні» бійця — і знову й знову натрапляю на стопкадри останніх секунд його життя, на зображення розстрілу, фотографії тіла. Погодьтеся, так не має бути, це неправильно й боляче — і буде боляче роками, бо в гугла немає алгоритмів поваги до смерті й етичного її висвітлення. Краще для ілюстрування матеріалів використовувати не ці фото, а надані рідними чи близькими прижиттєві, якими б вони хотіли увічнити пам'ять людини. Або хоча б нейтральні. Так, це складніше, потребує часу, але це дуже екологічно до близьких. Теж сприймаємо на себе: хотіли б ми, щоб за нашим прізвищем гугл роками видавав би фото загибелі, поранення чи страждань когось із наших близьких?

Отже, щоб не збільшувати й без того кількість шок-контенту, не завдавати додаткового болю рідним, близьким і вразливим стороннім свідкам — треба блюрити шок-контент. Потрібно не смикати зайвий раз рідних. Не повідомляти страшні новини, навіть якщо ви їх знаєте, раніше, ніж про це сповістили близьких. Використовувати прижиттєві «хороші» фото й не смакувати подробиці, перевіряючи етичність «на собі». Тобто інформувати, повідомляти, привертати увагу — але етично й максимально без додаткової травматизації. Треба нам берегти один одного в такі складні воєнні часи.