Історія маленького бразильського клуба, який видав себе за "селесао" та обдурив диктаторську Північну Корею

Здається, кожен має дещо різну оцінку того, скільки людей було біля стадіону в той дивний листопадовий день. 

Поки автобус пробирався крізь натовп, бразильські футболісти, що були в ньому, дивилися з вікон на натовп. Місцеві жителі — за деякими даними — десятки тисяч — заполонили вулиці. Більшість зустрічала автобус невпевнено махаючи руками. Деякі бігли поруч, сподіваючись побачити когось, кого б і так не впізнали. 

Через годину ті самі футболісти пройшли довгим підземним тунелем, піднялися по сходах і вийшли на поле. Вони вишикувалися і заспівали гімн Бразилії. 

Матч, який розпочався через кілька хвилин після цього, відбувся у 2009 році, але ви ніколи не дізнаєтеся про це з фотографій. Зображення мають сувору, монохромну якість, і не лише тому, що вони були зняті на звичайну цифрову камеру. Немає рекламних щитів і інших гіперкапіталістичних атрибутів, які прикрашають сучасну гру. В результаті він дуже схожий на довоєнний футбол. 

На одному знімку, зробленому перед початком матчу, зображено застаріле електронне табло. Там написано "ПКР 0-0 БРА". Це Північна Корея проти Бразилії. 

Гра проходила в Пхеньяні, столиці Північної Кореї. Домашня команда представляла найбільш закриту націю у світі, військову диктатуру, яка десятиліттями була оповита таємницею. Виїзна команда? Ось де все стає ще складніше. 

Прийом Бразилії на стадіоні імені Кім Ір Сена був би великою геополітичною подією. 

Але сталося щось ще більш малоймовірне. 

Команда, названа Бразилією, насправді була крихітним клубом із міста-супутника за 80 кілометрів на північний захід від Сан-Паулу. Це була команда підмайстрів і сумісників, жоден з яких не міг повірити своїм очам, коли вони виходили з тунелю й дивилися на табло. 

"Було зрозуміло, що режим Північної Кореї хотів, щоб там з’явилося слово Бразилія", — каже один з організаторів матчу Вальдір Сіпріані. "Але ми були лише бразильською командою, яка носила жовтий колір". 

Преподобний 

П'ятнадцять років тому в Сорокабі було дві футбольні команди. Найбільш історичним був Сан-Бенту, чия найбільша претензія на славу була в 1/8 фіналу чемпіонату Бразилії в 1979 році. 

Їхні сусіди, Атлетіко Сорокаба, існували лише з початку 1990-х і ніколи не піднімалися вище третього національного дивізіону. Їхні матчі — в основному дрібниці в регіональних лігах — рідко збирали більше пари тисяч вболівальників. 

Якщо сама ідея про те, що бразильська клубна команда проведе виїзний матч проти Північної Кореї, здається дещо надуманою, то ідея про те, що цією командою буде Атлетіко Сорокаба.. ну, ми так далеко зайшли в царство абсурду, що знову потрібна карта, щоб звідти вийти. Однак це саме те, що сталося. 

Щоб зрозуміти, як і чому це відбулося, нам потрібно повернутися на початок 2000-х років, коли Атлетіко придбала південнокорейська інвестиційна група на чолі з Сан Мен Муном — або, для його друзів і послідовників, Преподобним Муном. 

Мун був засновником Церкви об’єднання, релігійного руху, який наголошував на важливості сім’ї та проголошував самого Муна другим пришестям Христа. Назвати церкву суперечливою означало б недооцінювати її, розділ "Критика" на його сторінці у Вікіпедії налічує 7000 слів. Мун, який помер у 2012 році, був визнаний винним у податковому шахрайстві федеральним великим журі Сполучених Штатів у 1982 році, провівши 13 місяців у в'язниці. 

Коли Церква об’єднання розширювалася, Сорокаба — приблизно в 100 км від Сан-Паулу з населенням близько мільйона — сприймалася як корисний плацдарм. Саме Сіпріані, відома фігура церковної структури Бразилії, рекомендував Муну купити Атлетіко. Згодом Сіпріані став віце-президентом клубу.

"Преподобний Мун інвестував у футбол, тому що у нього було бачення", — розповідає Сіпріані. Він вірив, що футбол є ліками від людської ненависті. Він казав, що забуваєш про ворога, коли біжиш за м'ячем. Ось чому він хотів це популяризувати. 

Особливо йому подобалися характеристики бразильського футболу — грайливість, любов до дриблінгу. Він вірив, що бразильський футбол йому допоможе. Він бачив це як силу миру". 

Якими б не були мотиви Муна, його не можна було звинуватити в дрібницях. Його щедрість дозволила Атлетіко відремонтувати свій тренувальний комплекс, і результат був настільки вражаючим, що Алжир пізніше вибрав його своєю базою для чемпіонату світу 2014 року в Бразилії. Протягом багатьох років Атлетіко проводив багато ігор у Південній Кореї, незважаючи на свою відносну неактуальність на внутрішній арені. 

А Північна Корея? Це був зовсім інший рівень. Жодна команда з-за меж Азійської конфедерації футболу ніколи не грала там. 

Атлетіко Сорокаба відкрив ці двері завдяки двом факторам. Першою стала кваліфікація Північної Кореї на чемпіонат світу 2010 року. Команда, у якої за 43 роки не було мотивації залишити цю бульбашку (їх попередній виступ на чемпіонаті світу відбувся в 1966 році), тепер потребувала прискореного курсу в глобальній грі. 

"Північна Корея була зацікавлена ​​в отриманні досвіду латиноамериканського футболу", — пояснює Сіпріані. "Був тиск з боку уряду, який хотів, щоб команда виступила добре на турнірі. Команда, яка виступала добре, була б хорошою для країни. 

Тоді був лише місяць до фінального розіграшу. Вони намагалися організувати товариські матчі, але яка б  інша країна збиралася поїхати до Північної Кореї, розібратися з усіма візами, щоб 90 хвилин зіграти у футбол?". 

Мун народився в 1920 році в Північній Кореї. Він був ув’язнений у північнокорейському трудовому таборі протягом двох років у 1948 році, переїхавши до Південної Кореї лише після того, як був звільнений військами ООН під час Корейської війни. У результаті свого досвіду Мун був рішуче проти комунізму — "особливо атеїстичного марксизму", — каже Сіпріані — "але все ще підтримував зв’язки з Кім Ір Сеном, верховним лідером Північної Кореї між 1948 і 1994 роками". 

"Я пізнав від нього суть християнства", — каже Сіпріані. "Люди багато говорять про любов до свого ворога, але ви повинні застосувати це на практиці. Його вчення полягало в тому, щоб любити свого ворога, але ненавидіти те, що робить його вашим ворогом — любити хворих, ненавидіти хворобу. Преподобний Мун був антикомуністом". 

Ці зв’язки принесли плоди у 2009 році на сприятливому дипломатичному фоні. 

"Бразилія була в період медового місяця з Північною Кореєю", — каже Сіпріані. "Лула да Сілва (тодішній президент Бразилії) відкрив там посольство на початку року, і послу сподобався соціалізм. Ми ніколи не обговорювали це, тому що він виявив до нас велику гостинність. Ми залишили поза увагою політику та ідеологію. Наші цілі були спортивні та дипломатичні. Ми були там, щоб будувати мости. Це була мета преподобного Муна". 

Неможливо знати, чи був опортунізм Муна справді на службі покращення відносин між Північною Кореєю та Південною Кореєю, чи лише частиною ширшої стратегії для нього самого та його церкви. Так чи інакше, це був час пригод для Атлетіко Сорокаба. Вони прямували до Пхеньяну. 

Чорно-біле місто 

"Я навіть не знав, що існують дві різні Кореї", — посміхаючись, каже Леандро Сілва. 

У 2009 році Сілві був 21 рік. Він був правим захисником Атлетіко Сорокаба, одним із небагатьох гравців, які пройшли молодіжні лави клубу. "Прості хлопці" — називає їх Сіпріані. 

Спочатку футболісти Атлетіко не знали, що їдуть до Північної Кореї. План полягав у тому, щоб зіграти ігри в Китаї та Південній Кореї, весела маленька прогулянка, яка допоможе їм підготуватися до сезону 2010 року. Звістка про те, що вони, можливо, їдуть об’їздом, прийшла пізно ввечері, вони вже були в Пекіні, коли їхні візи остаточно затвердили. 

"Чарівно, новинка", — так Сіпріані описує шанс поїхати до Пхеньяну, але не всі були настільки надихнуті перспективою. 

"Моєю першою реакцією були шок і страх", — згадує Сілва. Я намагався дізнатися трохи про Північну Корею, але бачив лише погані новини. Бідність, рабство, нестача їжі.. всі казали, що це країна у стані війни, озброєна до зубів. 

Я думав про те, що означатиме бути поруч, коли щось станеться. Я думав про свою сім'ю. Вони (офіційні особи клубу) пояснили все гравцям, але ми все одно хвилювалися". 

Поїздка до Пхеньяну не зовсім упорядкувала нерви. Ми вилетіли з Китаю на цьому потворному, пошарпаному літаку", — каже Сілва. "Ви не можете собі уявити, як це було погано. Позаду брязкали валізи, а інші були прив’язані до даху зовні. Літак весь шлях підстрибував і хитався". 

Сіпріані згадує, як Еду Марангон, тренер Атлетіко, був настільки наляканий, що ледве міг говорити. Масажист команди Сідней Граматіко підсумував ситуацію в інтерв’ю GloboEsporte: "Ви коли-небудь бачили літак, склеєний суперклеєм? Я так". 

В аеропорту на них чекав морозний прийом. "Всюди солдати.. було таке відчуття, ніби ти потрапляєш до концтабору", — сказав Марангон Record TV. "Це було так, ніби ми летіли космічним човником на іншу планету". 

Гравців і персонал попросили здати електронні пристрої. Мобільні телефони були вилучені та передані на зберігання в аеропорту, ноутбуки та фотоапарати оглядали як бомби. 

З аеропорту делегація сіла в автобус. Місце призначення: пагорб Мансу, де знаходиться 22-метрова статуя Кім Ір Сена. Це була перша з серії екскурсій до важливих культурних місць Північної Кореї, організованих диктатурою. "Наш маршрут туди був визначений до останнього міліметра", — каже Сіпріані. "Кожна частина поїздки була організована". 

Та перша поїздка через Пхеньян залишила відбиток на Сілві. "Це було схоже на фільм про минулі часи" — каже він. "Ви знаєте ті періоди драм на Netflix зі старовинними автомобілями? Таке було, чорно-біле місто. Там не було кольору. 

Там були чоловіки, які сиділи навпочіпки, курили сигарети. Там люди працювали на плантаціях, а діти не гралися. По обличчях людей було видно, що їхнє життя віддане праці. Це було дуже регламентовано і дуже похмуро. Те, що ми побачили, було справжньою диктатурою". 

Гравці поклали квіти до пам'ятника, трохи оглянули поле, на якому вони гратимуть через два дні, а потім пішли пообідати в посольство. Весь час їх супроводжували північнокорейські чиновники в довгих пальто. "Нас завжди супроводжували" — каже Сілва. "Ми нічого не могли зробити без супроводу. Якщо ви підете до туалету, хтось піде за вами і чекатиме за дверима". 

Увечері гравці розмістилися в готелі, який був не таким похмурим. "Це була найвища якість, п’ять зірок" — каже Сілва. "Нам готували особливі страви, майже банкети. Пробували робити щось із нашої кухні: рис, квасоля. Це було далеко від бразильської кухні, до якої ми звикли, але ми бачили, які зусилля вони доклали. Це було справді круто. 

Ми всі добре сміялися, жартували, як зазвичай. Персонал готелю не розумів нічого з наших слів, і ми також не розуміли їх. Сіпріані трохи розумів корейську, але для решти з нас це було смішно. У їдальні також був мікрофон, і ми співали бразильські пісні і трохи танцювали. Вони б сміялися над нашим стилем музики". 

Вночі в кімнатах грали в карти. Принаймні до 22:00, коли зникала електрика, занурюючи місто у темряву. 

Бразилія тут 

Другого дня Атлетіко провів двогодинне тренування на штучному полі стадіону імені Кім Ір Сена. Їх вивчали північнокорейські гравці та тренерський штаб, усі вони сиділи на трибунах. Наприкінці сесії настала черга тренуватися Північній Кореї. Атлетіко не допустили до перегляду. 

"У нас не було інформації про команду, з якою ми граємо", — каже Сіпріані. "Нуль". 

Наступного дня, після невеликої частини обов’язкового туризму (відвідування музею, присвяченого боротьбі Кім Ір Сена з японцями), гравці Атлетіко повернулися на стадіон. Там вони зіткнулися зі сценами, від яких перевів би дух навіть досвідчений футболіст. 

"Коли вони побачили стадіон із 80 000 людей усередині та ще 20 000 зовні.. ну, ви можете уявити їхню реакцію" — каже Сіпріані, і хоча більшість оцінок стверджує, що місткість стадіону імені Кім Ір Сена становить близько 50 000, це навряд чи зменшує анекдотичність ситуації. 

"Було дуже багато людей", — каже Сілва. "Для них це була новинка. Я думаю, це було відчуття: "Бразильці тут, Бразилія тут". Думаю, вони хотіли бачити інших людей — людей іншої раси, іншого кольору шкіри". 

Бразилія чи просто бразильці? Ця частина підлягає обговоренню. Дехто наполягає на тому, що гра була в певному сенсі "продана" народу Північної Кореї як історична зустріч з найуспішнішою нацією в історії чемпіонатів світу. 

"Я думаю, що це історія, яку вони розповіли людям там", – сказав воротар Клейтон Скуделер в інтерв’ю Radio Novelo. "Стадіон був переповнений з усіх боків. Думаю, люди думали, що ми — збірна Бразилії, і тому їх було так багато". 

Сіпріані погоджується. "Вони створили цю політичну пропаганду" – каже він. "Режим хотів, щоб люди побачили перемогу Північної Кореї над Бразилією перед чемпіонатом світу". 

Інші, як Сілва, більш скептичні. 

"Коли я побачив табло і подивився на нас, ми всі були одягнені в жовту форму.. це було круто, але я також відчув цю відповідальність", — каже Сілва. "Я відчував, що граю за "селесао". Це був емоційний досвід". 

"Те саме було з Марангоном. Ми повинні були показати виставу, яка віддала б честь нашій країні" — сказав він. "У тій ситуації ми були Бразилією". 

Для гравців це почуття патріотизму було пом’якшене прагматизмом. "Еду сказав грати жорстко, але ми жартували перед початком", — каже Сілва. "Ми сказали: "Якщо ми виграємо цю гру, ми можемо не вибратися звідси живими". Це був стадіон, повний солдатів! Ми думали, що нічия порадує всіх". 

Як виявилося, їм не потрібно було робити це. Північна Корея була кращою, ніж вони очікували. 

"Ми не очікували, що Північна Корея буде кращою в технічному плані, але вони були дуже хороші", — згадує Сілва. "Вони також були дуже швидкими. Очевидно, вони багато займалися фітнесом. Мабуть, тренувалися з військовими, бо фізично були дуже сильні. Вони грали у швидкий футбол, кожен гравець робив один або два дотики, завжди у напрямку воріт". 

Це був один з аспектів гри, який запам’ятався. Іншою була поведінка натовпу, який захоплено аплодував, коли Північна Корея володіла м’ячем, і був моторошно тихим, коли Атлетіко володів м’ячем. 

"Було враження, що вони були організовані чи контрольовані, ніби дотримувалися правил", — каже Сілва. "Це була не та енергія, яку ви отримуєте від фанатів в інших країнах, і це не було таке велике поєднання кольорів. Всі були військові, всі в темно-зеленій формі". 

Сіпріані погоджується. "Це явно була робота держави", – каже він. "У Північній Кореї ви клацаєте пальцями і заповнюєте стадіон. Якщо ви вирішите, що ця школа пришле 50 студентів, що ця профспілка пришле своїх працівників, що інші колективи та фабрики зроблять те саме.. це була державна директива — заповнити стадіон". 

Гра завершилася з рахунком 1:1. Через два дні під час святкової трапези в одній зі своїх резиденцій у Південній Кореї Мун подякував гравцям за їхні зусилля — і за результат. 

"Він сказав, що північнокорейці були б дуже розлючені, якби ми перемогли" — згадує Сіпріані. "Він був радий, що ми зіграли внічию". 

Розвідка та розпізнавання 

Через місяць після поїздки Атлетіко до Пхеньяну Бразилія потрапила в групу з Північною Кореєю на чемпіонаті світу. Історія, яка облетіла місцеву пресу, стала загальнонаціональною. 

Усі головні бразильські газети зв’язалися з Марангоном, Сіпріані та гравцями. Так само вчинив і тренер Бразилії Дунга та його технічний персонал. 

"Вони взагалі нічого не знали про команду Північної Кореї" — каже Сіпріані. "Інформації не було. Бразилія збиралася зіграти проти Північної Кореї, і Атлетіко Сорокаба знав більше, ніж вони". 

Сілва згадує той період з великою любов'ю. В мене дзвонив телефон — каже він, жартуючи. Люди хотіли знати про їхніх найкращих гравців, технічний рівень, тактику. Те, що ми туди поїхали, стало великою справою. 

Коли почався чемпіонат світу, я отримував стільки повідомлень від друзів і родини. "Ви грали в них, так?! Це так круто!" Я пам’ятаю, як дивився гру (Бразилія – Північна Корея) і сказав своїм друзям: "Я відмітив цього хлопця! У мене є його футболка". Це було справді приємно". 

У наступні роки Атлетіко здійснив ще три поїздки до Північної Кореї: старша команда побувала в 2010 і 2011 роках, а молодіжна команда брала участь у юнацькому турнірі в 2015 році. 

"Щоразу все було по-іншому" — каже Сіпріані. "Але під час (другого візиту) вони зрозуміли, що грають не зі збірною Бразилії, а лише з невеликим клубом із штату Сан-Паулу в жовтій виїзній формі". 

Сіпріані залишив клуб у 2014 році. Далі поступово Атлетіко Сорокаба зійшов з футбольної мапи світу. 

"У мене все ще є футболка Північної Кореї з тієї гри — другий номер, від правого захисника" — каже Сілва. "Мені пропонували багато грошей, але я її не продаю. Для мене це важливо, історично. 

Я буду берегти ці спогади вічно. Це були дуже особливі моменти в моїй кар'єрі. У світі так багато відомих гравців і команд, які ніколи не робили того, що робили ми. Я справді цим пишаюся". 

Приписка 

Бразильський журналіст Ренато Алвес відвідав Північну Корею у вересні 2017 року. Він був там, щоб написати свою третю книгу "Королівство відлюдника". Його взяли в 10-денний пропагандистський тур і всюди супроводжували три гіда. 

Однією з визначних пам’яток у його маршруті була Тріумфальна арка, величезна споруда, яка імітувала однойменну пам’ятку Парижа. Стоячи на вершині пам’ятника, одна із офіційних осіб, які супроводжували Алвеса, вказав на стадіон імені Кім Ір Сена, лише за два кроки. 

"На цьому стадіоні наш вічний президент виголосив свою першу промову після звільнення корейського народу від японських імперіалістів", — сказав він. 

"Також саме там Бразилія грала проти нашої національної футбольної збірної. Ви, мабуть, чули про той матч. Це було дуже добре. Я був там".