Мы больше не называем Путина "президентом". Объясняем, почему и какое это имеет значение

У Російській Федерації немає президента у традиційному значенні цього терміна.

Є "цар і бог", якого абсолютна більшість суспільства підтримує і молиться на нього, а решта – толерує.

Публічних опонентів режиму в Росії лишилася не просто меншість, а одиниці – кількість, що вкладається в межі статистичної похибки.

Це визнають навіть російські противники режиму.

У тому числі про те, як його називати в українських медіа.

"Аятола Владімір Путін" – влучно назвав його колишній (нині опальний) російський олігарх та член Ради федерації РФ Леонід Нєвзлін, проводячи аналогію з Іраном, де, попри формальну наявність світської влади чи проведення виборів, реальним керівником є Верховний лідер, аятола Хаменеї.

Незалежно від того, чи є головний аятола президентом у конкретний період часу, чи він дозволяє комусь іншому обійняти цю посаду – все одно керівником країни є саме він (в Ірані головний аятола незмінний вже майже 35 років, Кремль тут поки що відстає).

У повсякденному спілкуванні до Путіна застосовують іншу, дуже влучну термінологію з фанатської кричалки 2014 року.

Ця не дуже пристойна назва найкраще пасує Путіну, та в новинах її вживати все ж не годиться ;).

Поза тим, зміни назріли.

Ми у редакції переконані, що Путін вже втратив легітимність.

Він перестав бути міжнародно визнаним керівником Росії.

Відсьогодні група видань "Українська правда" не вживатиме слово "президент" щодо цієї людини.

Натомість ми публічно декларуємо, які терміни вважаємо прийнятними для опису цієї особи, пояснюємо, чому вважаємо інші неприйнятними.

А ще – анонсуємо зміни термінології, які очікуються у травні.

Ця зміна обґрунтована.

І – забігаючи наперед – вона важлива не лише з морального боку, а й для подальшого покарання російського правителя за міжнародні злочини, які він вчинив, перебуваючи на посаді, і які підтримала переважна більшість російських громадян.

Ця стаття детально пояснює наше рішення.

Досвід Лукашенка.

Українські медіа вже стикалися з подібним викликом у 2020 році, після чергових "виборів" Александра Лукашенка, що супроводжувалися небаченим навіть для Білорусі рівнем порушень під час підготовки до голосування та насильства після нього.

Тоді "Європейська правда" і "Українська правда" першими серед українських медіа задекларували спільну та детальну позицію стосовно зміни термінології щодо керівника білоруської держави.

Відразу після "виборів" та хвилі насильства з боку білоруських силовиків ми запровадили дещо громіздкий термін: до інавгурації називали Лукашенка "особою, що виконує обов'язки президента Білорусі".

А після інавгурації – тобто після того, як завершився його попередній термін, коли його легітимність визнавали і в Україні, і в інших державах світу, – Лукашенко став "самопроголошеним президентом", і досі ми називаємо його лише таким терміном.

Бо громадяни не обирали його на цю посаду.

І не тільки ми: цей підхід одразу підтримали чимало наших колег; згодом термінологію змінили багато політиків, у тому числі західних; а в Україні він став мейнстримом, і навіть МЗС вживає саме таке формулювання.

Та повернімося до виборів у Росії.

"Вибори" президента РФ мають низку подібностей до Білорусі 2020 року.

Вони також ставлять під сумнів подальшу легітимність Владіміра Путіна, і це не лише наша оцінка, подібні заяви вже звучать і на політичному рівні – від американського Сенату до урядів держав Балтії.

Чому Путін втратив легітимність.

Є низка обставин, які політично підважують легітимність Путіна.

Це, зокрема, те, що він не мав права висувати свою кандидатуру на третій поспіль президентський термін.

Ще раз він переобрався у 2018-му і відразу почав думати над своїм майбутнім у 2024 році.

Віддавати комусь посаду президента (як у 2008-му) Путін побоявся, тому провів юридично украй сумнівні поправки до конституції РФ, які встановлювали, що правило про два строки поспіль не будуть поширюватися на нього.

Тоді навіть за умов російської цензури лунали обурення юристів, які, утім, очікувано завершилися нічим.

Але зараз це дає світовій спільноті, і Україні зокрема, вагомий аргумент для рішення.

Це і шалені порушення під час виборів.

Опозицію у Росії (як і в Білорусі) "зачищали" дуже давно, не лишаючи альтернатив Путіну, окрім карикатурних та цілком підконтрольних Кремлю партій на кшталт комуністів, ЛДПР чи "Справедливої Росії".

Але зараз страх Путіна перед опонентами завів його ще далі та змусив викреслити з бюлетенів усіх непідконтрольних владі кандидатів.

Та й про вбивство Навального не варто забувати: хай яке (небезпідставно) ставлення до нього було в Україні, але його смерть стала ще одним каменем, що розбиває легітимність путінського режиму.

Правила голосування перед виборами змінили, додавши електронне та попереднє голосування, які в Росії вже вважали дискредитованими.

А журналістські розслідування за математичними моделями, які ідентифікують найбільш відверті "вкиди", свідчать, що від третини до половини голосів на "виборах Путіна", найімовірніше, були домальовані.

Це і масштабне проведення виборів на окупованих територіях.

Ця проблема не нова, Росія з 2014 року незаконно змушує голосувати на федеральних виборах мешканців окупованого Криму, та зараз додалися окуповані частини Луганської, Донецької, Запорізької, Херсонської областей, де українські громадяни живуть під постійною загрозою позасудових страт, довільних арештів, катувань тощо.

У цих регіонах окупаційна влада прозвітувала про масу бажаючих проголосувати та про близько 90% голосів за "переобрання" Путіна.

Це і втрата міжнародної легітимності Путіна, який для значної частини світу перетворився на міжнародного злочинця.

Звісно, до вироку суду немає юридичного права називати Путіна злочинцем, але політичних та суспільних підстав для такої характеристики більше ніж вдосталь.

Світ, зокрема, давно не має сумніву в тому, чи винний Путін у міжнародному злочині агресії – питання лише у тому, як його притягнути до відповідальності.

А ордер Міжнародного кримінального суду на арешт Путіна за більш ніж очевидною справою про викрадення українських дітей (що, до слова, є елементом однієї з форм геноциду!) додатково підважує володаря Кремля.

Цей список можна продовжувати.

Кожний його пункт, взятий окремо, напевно, не є достатньою причиною, щоб заявляти про втрату Путіним легітимності.

Але всі разом вони створюють достатні підстави для такого твердження.

А тим більше – для України, української влади та українських медіа.

Ба більше, для нас було б максимально дивним і неприродним продовжувати визнавати Путіна "президентом" після його "обрання" за таких умов, із голосуванням українців у окупації під дулом автоматів, та після того, як навіть низка західних партнерів заявили про втрату Путіним легітимності.

Найцікавішим прикладом тут є офіційна заява речника МЗС Німеччини, який оголосив, що Берлін вже перестав називати Путіна президентом.

А ким же тепер став Путін (крім того, що він є міжнародним злочинцем)? Це важливе запитання з неочевидною відповіддю.

Злочинний правитель злочинної держави та народу.

Утім, попри деяку подібність до 2020 року, скопіювати "білоруський" підхід на Росію та Путіна буде помилкою.

Є важлива відмінність між тодішніми "виборами Лукашенка" і цьогорічними "виборами Путіна".

"Вибори" у Білорусі та незаконне проголошення Лукашенка "президентом" супроводжувалися протестами неймовірних масштабів.

У пікові дні у мітингах одночасно брали участь понад мільйон виборців, які виходили на вулицю попри реальну небезпеку потрапляння до СІЗО (всього за час протестів було затримано 35 тисяч людей), кримінального переслідування та навіть смерті через побиття силовиками.

Суспільні настрої під час виборів та розвиток подій після них створюють значний обґрунтований сумнів у тому, що Лукашенко міг би розраховувати на переобрання у разі вільного голосування і чесного підрахунку голосів.

Те, як він зберіг владу, придушивши протести інструментами поліцейської держави, цементує за ним статус диктатора і тирана, якого можна і навіть необхідно відокремлювати від підвладного йому народу.

Це також підтверджує, що термін "самопроголошений президент" є щодо нього абсолютно виправданим.

Натомість щодо Путіна така термінологія є некоректною.

Відмінність у тому, що російський правитель, на відміну від Лукашенка, зберігає безперечний авторитет у більшості російських громадян.

Та й мільйонних протестів після виборів у Росії якось не спостерігалося – хоча РФ має удесятеро більшу кількість населення.

Навіть якщо припущення про вкинуті мільйони голосів за Путіна є коректними, все одно немає жодних сумнівів, що він би, у разі чесного підрахунку, переміг на виборах у Росії, та ще й у першому турі.

Просто не з космічними 87% підтримки, а з дещо меншим показником.

І з меншою явкою, бо нинішні 77% – це ненаукова фантастика.

Ну і кишенькові "опоненти" Путіна також отримали б менше, бо показники цих "аватарів", найімовірніше, також накачувалися за рахунок вкидів, щоби створити видимість конкуренції.

Але підтримка Путіна сама по собі не викликає заперечень ані у соціологів, ані у західних дипломатів чи тих незалежних журналістів, які досі лишаються в Росії.

Росіяни також підтримують розв’язану ним війну проти України, що має численні підтвердження.

Це – війна росіян проти нашої держави, а не "війна Путіна".

Тому будь-які терміни, що відокремлюють Путіна від його нації і покладають провину суто на нього, спотворюючи відповідальність пересічних росіян, є некоректними.

Саме тому ми навіть після нової інавгурації Путіна не будемо вживати щодо нього термін "самопроголошений президент".

Це було б некоректно.

Бо Путін втратив право бути обраним і втратив легітимність як президент РФ, але лишається лідером цієї держави.

Як ми будемо називати Путіна та російський уряд.

Щоби підкреслити, що ми відтепер не визнаємо легітимність Путіна, але не заперечуємо його лідерство у Росії, ми у "Європейській правді" та решті видань групи "Українська правда" узгодили термінологію, яку будемо вживати щодо Путіна.

Він є і лишатиметься:.

правителем РФ (або Росії, що є синонімом),.

керівником РФ або керівником Кремля,.

лідером РФ або кремлівським лідером,.

очільником РФ/Кремля,.

де-факто лідером РФ (останній варіант, можливо, заскладний, але він є найбільш відповідним західній термінології та підкреслює нелегітимність Путіна).

Це не вичерпний перелік.

Відповідно до контексту можуть вживатися й інші терміни.

Але президентом РФ Владімір Путін більше не є.

Після нової інавгурації Путіна, яка запланована на 7 травня 2024 року, термінологія щодо нього лишиться незмінною, однак певні зміни все ж відбудуться, адже цього дня подасть у відставку уряд РФ, після чого нелегітимний "президент" Путін має визначити кандидатуру нового прем’єра, віцепрем’єрів та ключових міністрів.

А це означає, що новий "уряд" Росії також втрачає легітимність, а міністри не будуть законно призначеними.

Тож у новинах їх буде доречніше називати термінами на кшталт "де-факто уряд", "нелегітимний уряд", "нелегітимний міністр" тощо, або ж описувати функції міністрів (як-от "очільник російської дипломатії").

Так, це менш зручно, але точніше відбиває реальність.

До того ж це справді має значення.

Місце Путіна – в Гаазі, а не в Кремлі.

Хай як називати керівництво держави-агресора, у нас та у багатьох західних лідерів немає сумнівів у тому, що найкращим варіантом для людства буде не інавгурація, а його арешт та міжнародний судовий процес.

І це стосується не лише особисто кремлівського лідера, а й інших ключових осіб російської держави.

"Легітимне місце Путіна – бути в Гаазі в якості воєнного злочинця.

Порушення міжнародного права із проведенням так званих "виборів" на окупованих територіях, примушування людей до участі у так званих "виборах"..

це фарс", – заявив після завершення так званих "виборів" у РФ міністр закордонних справ Естонії Маргус Тсахкна.

Однак, попри наявне розслідування Міжнародного кримінального суду, є серйозна перепона для притягнення до відповідальності низки російських посадовців.

У міжнародному праві навіть є спеціальний термін "тройка" (troika), що включає осіб, які мають імунітет від кримінального переслідування під час законного виконання ними повноважень.

До "тройки" входять президент, прем’єр та міністр закордонних справ; також іноді до її складу зараховують інших топпосадовців.

А ще існує концепція "функціонального імунітету", яка передбачає захист від переслідування посадовців, які легітимно обіймають посади і виконують вказівки керівництва.

Ці імунітети не є абсолютними, але подолати їх непросто.

Зокрема, саме у це наразі впираються переговори щодо створення спецтрибуналу щодо злочину агресії проти України (який відомий також як "трибунал проти Путіна").

Усім відомо, хто має бути на лаві підсудних, але низка держав виступає проти прецеденту притягнення представників "тройки" до відповідальності.

Тому чинний глава МЗС Росії Сергєй Лавров, який є Геббельсом рашизму, спокійно їздить світом і не стережеться арешту.

У разі, якщо вдасться переконати світ у втраті легітимності Путіним і його урядом, то й імунітети зникнуть.

Так, це непросто, але хто, як не Україна, має публічно розпочати цей процес? Тому ми розраховуємо, що визнання нелегітимності Путіна та його команди (якщо не зараз, то після 7 травня) стане позицією не лише групи "УП", а й усіх українських медіа та української держави.

Навіть в офіційних заявах президента та МЗС.

І, нарешті, ще одним, не менш важливим наслідком цього кроку стане можливість для України чітко та офіційно позначити, що будь-які переговори з Путіним – з особою, метою якої є знищення української держави та української нації, – позбавлені сенсу.

Ми не можемо домовлятися про наступні дії РФ і підписувати будь-які домовленості з людиною, легітимність якої Україна прямо заперечує.

Зважаючи на те, що у майбутньому спроби підштовхнути Україну до таких переговорів дуже і дуже не виключені, кроки для створення таких запобіжників варто зробити вже зараз.

Причин та підстав для цього більш ніж достатньо.

Автор: Сергій Сидоренко, "Євро.

Стаття відображає спільну позицію редколегії групи видань "Українська правда".