Почали менше розкрадати бюджет: Антон Нікулін — про кандидатуру на пост міністра, проєкт "Пліч-о-пліч" та зустріч із Зеленським

У лютому 2024 року стартували Всеукраїнські шкільні змагання "Пліч-о-пліч всеукраїнські шкільні ліги". Проєкт проходить під патронатом Президента України Володимира Зеленського. За інформацію Чемпіона, курує проєкт скандальновідомий Юрій Голик.

Змагання у п'яти видах спорту (футзал, баскетбол, волейбол, черлідинг і спортивне орієнтування) проходитимуть у п'ять етапів: шкільний, територіальний, районний у містах, районний та міський в обласних центрах, обласний і всеукраїнський.

Антоні Нікулін 10 років очолював збірну України з карате, яка здобула дві медалі, на Олімпійських іграх у Токіо-2020, а зараз став головним менеджером проєкту "Пліч-о-пліч".

Соломія Романчук зустрілася з Антоном Нікуліним, щоб з'ясувати деталі, дізнатися, яка участь у проєкті президента, чи правильно політику долучати до дитячих змагань, хто фінансує змагання, й чи дійсно він міг очолити Міністерство молоді та спорту. Однак розпочалася розмова з того, як все починалося.

— Наскільки відомо, Ви народилися у Латвії, як довго там пробули?

— До 5 років, напевно. Мій батько — військовослужбовець, ми згодом переїхали в Івано-Франківськ, потім у Мукачево, де я був до 5 класу, після цього переїхали у Львів. У мене була дуже специфічна українська мова, коли я приїхав із Закарпаття, навіть трохи мадярські слова вживав. У Львові я навчався у 35-й школі, де була вчителька з української мови, яка навіть просила, щоб я залишався після уроків та з нею розмовляв, бо вона без посмішки не могла мене слухати. 

— Спорт Вас зацікавив у ранньому віці чи вже з часом зрозуміли, що це Ваше?

— У мене досить спортивна родина, дідусь — майстер спорту міжнародного класу СРСР з боротьби. Тому я завжди був при спорті. Якщо однолітки, коли приїжджали на літні канікули, могли собі дозволити довше поспати, то я прокидався о 7 ранку, біг з дідусем крос та перепливав озеро. У мене все було дуже жорстко.

— Також у Вашій біографії є такий пункт, як "працівник Збройних сил України". Розкажіть детальніше про цей досвід, чим займаєтеся?

— Я працюю з 2007 року на навчально-спортивній базі літніх видів спорту Міністерства оборони, працюю інструктором з видів спорту. Навчав хлопців самооборони, зараз займаюся фактично зі спортсменами, є група вищої спортивної майстерності. Підготував дуже багато майстрів спорту, більше 50-ти, майстрів спорту міжнародного класу, більше 10-ти, заслужених майстрів спорту.

— У 2021-му році Ви їздили на Олімпіаду в Токіо, як головний тренер збірної України з карате. Тоді було срібло в Анжеліки Терлюги та бронза у Станіслава Горуни. Це одні із зірок нашого спорту, як Вам працювалося з ними?

— Ну і що? Вони що, не люди?

— Можливо, були якісь цікаві ситуації, пов’язані з ними?

— Та ні, я протягом 10-ти років був головним тренером збірної України з карате, починав з нуля, коли команда не могла рівно нічого. Потім ми доросли до того, що вдалося відібратися на Олімпійські ігри, Терлюзі та Горуні пощастило, що вони успішно виступили та завоювали медалі. Одна — це комплексна робота всієї федерації, суддівства і так далі. У мене була мрія потрапити на Олімпійські ігри, просто я у правильний час потрапив у правильне місце, приклав зусиль і ми виграли ці дві медалі, історичні, адже карате уже немає у програмі ОІ. На наступний день після завершення Олімпіади я написав заяву на звільнення.

— Чому?

— Я закрив гештальт. Паралельно я працював начальником управління спорту Львівської міської ради й Андрій Іванович (Садовий - мер Львова. - прим. ред.) мене постійно напружував тим, що я трохи відсутній. Я йому пообіцяв, що після Олімпійських ігор нарешті завершу свої подорожі навколо світу зі збірною України. Для мене вже й не цікаво це було. Не йшлося про гроші, мене лише тримало те, що я хотів побачити Олімпійські ігри, як відбувається цей процес, хотів зрозуміти, чи можемо ми, довів. Ну і дідусь, який фактично займався моїм вихованням, завжди говорив мені: "Виходити з процесів потрібно на піку". Тому я так і зробив, краще, ніж ОІ, нічого немає. Потім сконцентрувався на роботі для громади міста.

— Наскільки, на Вашу думку, змінився спорт, якщо порівнювати зараз і той час, коли Ви розпочинали кар’єру?

— Більше уваги почали приділяти спорту, багато хто зрозумів, що це дуже хороший інструмент, в тому числі й політичний. Багато хто зрозумів, що тут є гроші, тому безліч цікавих людей зараз у цих процесах. Спорт така річ, яка дає справжні емоції, за це люди люблять спорт, бо він різноманітний. Тут від поразки до перемоги дуже близенько, тому люди всі від того кайфують, від неочікуваних емоцій. Спорт змінився, але, я не скажу, що став більш професійний підхід до тих процесів, просто, напевно, більше уваги і, можливо, у деяких моментах, на місцевих рівнях, почали менше красти грошей і більше вкладати.

— Ви запустили багато програм та проєктів для розвитку спорту в регіоні, зокрема, "Пліч-о-пліч". Як виникла ідея щодо цього масштабного проєкту?

— Ви американські фільми колись дивилися? Саме там є ці шкільні команди, ця двіжуха. Мені завжди подобалось це. Я взагалі сприймаю спорт не так, як рухову активність чи вид діяльності, я вважаю, що це виховний процес просто засобами спорту. Передусім це освіта і, власне, Олімпійський рух П’єром де Кубертеном був придуманий на початку 19 століття, тоді були модні різні течії і тд. Хотіли по-різному виховувати, щоб не лише, до прикладу, церква контролювала соціум, а й інші речі. Засобами спорту хотіли дати ще один варіант для реалізації людської  особистості. Я вважаю, спорт є всім важливий і ми, власне, дуже багато проєктів реалізовували. А "Пліч-о-пліч" - це ідея, яка у мене виникла, потім я зустрів потрібних людей з Харкова, зокрема Віталія Коваленка, з яким ми й рухаємося пліч-о-пліч у цьому процесі.

Ми набрали команду, почали реалізовувати її на міському рівні, Андрій Іванович нам повірив і сказав, що це крута ідея. У нас вийшло у Львові запустити це, але філософія цього проєкту не стільки про спорт, як про залученість дітей до фізичного виховання та неформальної освіти. Ми багато вкладаємо різних речей і хочемо, щоб діти не лише, наприклад, грали в команді, а й були журналістами, вели TikTok, були операторами, менеджерами цієї команди. Це більше про глобальні речі, ми почали це впроваджувати. Потім у мене відбулася зустріч в Офісі президента з Олексієм Кулебою (заступник Керівника Офісу Президента України. - прим. ред.), він зацікавився цим проєктом і каже: "А виклик для вас запустити це на всю Україну?"  Ми погодилися, набрали команду, у якій є люди з різних регіонів країни.

— Діти самі просяться на турніри чи це як наказ?

— Ні. Ми наразі перебуваємо у процесі повної цифровізації, фактично, ти можеш зареєструвати свій профіль, команду. Це може зробити будь-хто, але зараз це вчителі з фізичної культури. Потім команда потрапляє на перший етап — загальношкільний, потім уже територіальний, районний, обласний та всеукраїнський, який відбудеться у столиці. Нам вдалося зацікавити усіх губернаторів, вони приходять, відкривають ці змагання, відвідують тренування, підтримують спортсменів. Є багато уваги, а я вважаю, що коли є така кількість уваги — все буде добре. Бо для мене завжди тригером був вчитель фізичної культури, адже, коли дитина навчається у школі, він повинен бути прикладом. Для мене виклик підняти авторитет вчителя фізкультури у школах, тим паче в умовах війни, коли нам потрібно бути розумними та фізично сильними.

— Це суто шкільні змагання, однак діти все одно потребуть підтримки. Як будувати систему, якщо в школах немає місць для вболівальників?

- Ми відштовхуємося насправді від тієї інфраструктури, яка існує, але треті етапи ми проводимо вже не у школах, а у тих спортивних залах, де є трибуни. Ми не винні, що у радянські часи будували такі спортзали, але виходимо з того, що є. Впевнений, коли закінчиться війна нашою перемогою, то ми почнемо працювати і з інфраструктурними об’єктами, будувати зали біля шкіл.

— Як так вийшло, що черлідинг потрапив у програму "Пліч-о-пліч", а, наприклад, шахи ні? Чому вибір зупинили на цих 5 видах спорту?

— Спочатку ми взагалі хотіли стартувати з трьох видів спорту: футбол, баскетбол і волейбол. Потім нам потрібно було зацікавити мамів та дівчат, бо ми ж за гендерну рівність. А черлідинг - це такий суто жіночий вид спорту і для того, щоб додати яскравості, зацікавленості з їхнього боку, обрали саме його. На цьому й наполягав Олексій Кулеба, бо він у минулому був баскетболістом, хоча й на аматорському рівні, а це одна із культур цього виду спорту. Я думаю, що кожна школа повинна мати таку команду підтримки. Чим прикольніший черлідинг, ніж гімнастика чи щось інше? Тим, що там не важливо, якої ти статури. Це мені дуже подобається, бо так воно б і мало бути. А не так, що ти займаєшся художньою гімнастикою, значить повинна бути худою. Ну, якщо ти конституційно інша, то чому ні? Це взагалі повна дурня, неправильний булінг. 

А щодо шахів, ми за командні види спорту. Чому саме командні? Бо у нас є своя філософія, яка стосується взаємопідтримки, братерства, пліч-о-пліч, ми стараємося таким чином діяти, щоб індивідуальні види спорту в цю програму не включати. Ми ж не працюємо зі спортом нижчих досягнень, а працюємо з тим, щоб якомога більше людей залучити до спорту. Тому обрали ті види спорту, які є найпопулярнішими. Чому взагалі потрапило спортивне орієнтування? Тому що це вимога часу, це патріотичний вид спорту. Ми розуміли, що це робота на місцевості, з картами, це зараз дуже потрібно, як для хлопців, так і для дівчат. На завершення реєстрації я обіцяв Офісу Президента, що буде 25 тисяч команд, а у нас зареєструвалося 29 055. Зараз залучено близько 300 тисяч учнів, але ми взяли лише середню школу і це пробний проєкт. На наступний рік ми заохотимо молодшу, середню і дорослу, і це буде понад 1,5 мільйони.

— Ви також говорили, що хотіли б розширити проєкт і на університети. Однак чи не вважаєте Ви, що буде залучено мало студентів, адже чимало вже паралельно працюють?

— А чому ні? Дивіться, у вечірній час багато хто ходить у фітнес-зали, слідкують за своєю фігурою, тож, чому цей механізм не міг би працювати в універі у плані футболу, волейболу, баскетболу і того ж черлідингу? Просто коли ти в залі з тренером — це індивідуальна робота. А коли в тебе є взаємопідтримка, емоції, то це по-іншому сприймається. Студентські ліги ж якось існують, і в США, і в інших країнах. Якусь певну кількість людей ми все одно зацікавимо цими процесами. З університетами - це точно не на наступний рік, адже це такий ємний процес і робота, і в нас ще не дуже готова законодавча база. Ми зараз, по-перше, працюємо над тим, щоб бюджет кожної школи виділяв 10 відсотків на спорт. По-друге, ми хочемо придумати для вчителів фізичної культури мотиваційну промову, бо є ідея, щоб вони у позаурочний час ставали тренерами, проходили тренінги від національних федерацій і на певній основі надавали послуги. Або ж робили це безоплатно, а федерація компенсувала б. В університетах, щоб зацікавити людей і підняти рівень спорту, нам потрібно впровадити спортивну степендію, як це працює в інших країнах. 

— Щодо фінансування, як воно проходить та звідки беруться кошти на проєкт?

— А ми не витрачаємо особливо коштів, тому що, по-перше, Військові адміністрації використовують гроші лише на нагородження, у нас досить недорогі медалі, в районі 60-70 гривень, це не є щось надзвичайне. По-друге, команди грають у шкільких спортзалах. Єдине, що фінальна частина буде потребувати якісь кошти, але мова не йде про захмарні суми. Величезних коштів, хочу всіх розчарувати, немає. Ніхто не пиляє страшні бюджети, бо цього не існує. Ми забезпечуємо лише ті речі, які потрібні, але ті кошти, які витрачаються, йдуть для дітей. Я завжди говорю: "Для того, щоб дитина серйозно ставилась до будь-якого процесу, до нього має серйозно ставитись дорослий". Це надзвичайно важливо.

— Чому багато закупок "Пліч-о-пліч" Львова іде через Харківські компанії?

— Не знаю. Мабуть, тому що у нас в команді є Віталій Коваленко, який з Харкова і, очевидно, вони почали співпрацювати. Нам підходить якість харківської компанії, можна, звісно, замовити у Києві, Запоріжжі медалі чи нагороди, дешевше, а більше на ринку немає особливого вибору. Решта нагород у нас не авторські, а штамповки, ми ж не можемо дітям дарувати різне "Г". Ми хочемо, щоб це був нормальний продукт, все одно всі процедури проходять через тендер. До нас не може бути якихось певних запитань, бо це тендерна процедура. Зрештою, регіональні команди замовляють у різних місцях, ми надали їм перелік, де б можна було, а вибір за ними.

— Чи не перетинається програма "Пліч-о-пліч" з "Активними парками"?

— Перетинається, навіть щільно. Я завжди говорив, що не хочу, аби мене асоціювали з цим проєктом, я є частиною команди. Перш за все, це програма Президента, як і "Активні парки". Це проєкти про залучення дітей та дорослих до масового спорту. Акцент Володимира Зеленського є на тому, що нам потрібно збільшувати кількість людей, які займаються фізичною культурою та спортом. У нас наразі це 15 відсотків, у розвинених країнах 30-40, цього хочемо і ми. Ми співпрацюємо з "Активними парками", у нас є Меморандум, дещо один одному підказуємо, підтримуємо.

— Чи не вважаєте Ви, що спортивний продукт не повинен бути під патронатом Президента?

— Вважаю, що повинен бути. Це програми, які несуть у собі хорошу філософію, правильні речі, чому ні?

— У Володимира Зеленського зараз вистачає проблемних питань.

— Це його проблемні питання, не ваші з нами. Його особисте життя, це його особисте життя. Я точно знаю, що ця програма працює на плюс, якщо б була інша ситуація і я розумів, що щось не так, я б не підписувався на це. Я розумію, що він дійсно щиро хоче, щоб нація була здоровою, фізично сильною. З багатьох його інтерв’ю ми можемо побачити, як він говорить про спорт, що це не гра, не розваги, що це життєво необхідні моменти. Я вам скажу більше, у сучасному світі, коли ми отримуємо за день стільки інформації, скільки людина 30 років тому отримувала за тиждень, у нас дуже багато страждають через панічні атаки, психічні розлади. І якщо ви підете до психолога, він вам найперше порадить займатися спортом. Все дуже просто: якщо головний мозок працює багато, а тіло мало, то в один прекрасний момент вони роз’єднюються між собою і це стає проблемою.

— Ви зустрічалися з президентом?

— Так.

— Поділитеся деталями чи це суто робочі питання були?

— Дивіться, людина з нереальною внутрішнью енергією та бажанням щось зробити для цієї держави. Це те, що я відчув під час спілкування з ним, більше я нічого сказати не можу. А робочі питання ми обговорюємо з іншими людьми, у президента ми погоджуємо.

— Ви бачите "Пліч-о-пліч" без себе?

— Якщо чесно, у мене є один момент такий, але все залежить від подій, які навколо. Я б дуже хотів допомагати хлопцям на фронті, хочу цей продукт запустити, щоб він автономно працював, і я пішов займатися іншими процесами. Зараз нам потрібно його запустити, бо є люди, які трохи заважають. Але, хочу зауважити, що ми не змагаємося проти когось, ми хочемо зі всіма "Пліч-о-пліч" зробити спільну перемогу. У плані того, щоб цей продукт був зреалізований. А щодо себе, я не хочу, щоб цей проєкт асоціювався зі мною, він повинен асоціюватися з нами усіма. Тому в мене немає абсолютно якихось амбіцій, я самодостатня людина, у мене все окей.

— Чому голови ВЦА (Військово-цивільні адміністрації. - прим. ред.) просувають цей продукт?

— Напевно, їм цікаво. Вони розуміють ту кількість зацікавлених осіб, які є у процесі, це й учні, і батьки, й дідусі, бабусі. Тому і є така підтримка. До того ж, Офіс Президента — це така інституція, вони безпосередньо йому підпорядовані і мають працювати однією командою, що наочно доведено. Це круто.

— Яку позицію в проєкті займає Юрій Голик (у 2019—2020 роках працював радником прем'єр-міністра України Олексія Гончарука. Курував напрямок будівництва та ремонту доріг, інфраструктурних проектів - прим. ред)? Й чи це не нове "Велике Будівництво"?

— Та ні, я не знаю. Він що, займає якусь позицію? Я спілкуюся з Олексієм Кулебою. Не буду брехати, Юрія Голика я знаю, але він не займає якусь роль у проєкті. Всі рішення та пропозиції йдуть від команди, їх або підтримують, або ні. Юрій Юрійович просто мій товариш, ми можемо випити кави, але щоб говорити про глобальні речі, то я не настільки з ним знайомий.

За інформацією Чемпіона з власних джерел, Юрій Голик курує проєкт.

—Загалом, у Вас були різні амбасадори, серед яких і Михайло Мудрик, і Анатолій Трубін. Чи доцільно зараз їх робити амбасадорами, адже вони покинули країну через Шлях в такий важкий час? Чи це не закладає модель неправильного сприйняття дітьми дійсності?

— Вони працюють із професійними клубами. У нас питання із виїздом спортсменів за кордон - взагалі неврегульований процес. Там фактично про всіх можна сказати, що хтось вчинив правильно, хтось неправильно. Але Мудрик та Трубін - це люди, які грають у професійних клубах, вони, як на мене, мають дуже класну громадянську позицію, на них рівняється молодь і вони є амбасадорами проєкту. Вони спонукають людей, типу: "Чуваки, займайтеся спортом, розвивайтеся і колись ви станете такими успішними, як ми". Вони захищають честь нашої країни на спортивній арені, класно грають.

— Ви уже давно у спорті, хто Вас найбільше розчарував з українських спортсменів з початку повномасштабного вторгнення Росії?

— На жаль, їх є багато. Є львівські, на жаль. Не хочу робити нікому якусь додаткову рекламу, це моя суб’єктивна думка, можливо, я не правий в якійсь ситуації. Але є такі люди, однак є й ті, якими я дуже пишаюся. Я вважаю, що сказана фраза "прибити тебе політично", необережно сказана. А ось, наприклад, жест Ольги Харлан (українська фехтувальниця. - прим. ред.), коли вона на витягнуту руку тримає росіянку, підкреслює чітке відношення, яке має бути у нас до всіх представників цієї недокраїни, варварів. Які у 21 столітті можуть просто заїхати на танках в іншу країну, і щось розказувати. У мене це на початку повномасштабного вторгнення навіть в голову не вкладалося. Але у нас все одно вирішує все сила, тому потрібно бути сильними, а як у нас люди будуть сильними, якщо не займатимуться спортом? Все дуже просто.

— За моєю інформацією, Ви розглядалися на пост Міністра молоді та спорту - можете це підтвердити чи спростувати?

— Я про це читав лише в Телеграм-каналах, і мені було приємно, що люди писали схвальні відгуки. Я просто скажу свою позицію, на цей момент - ця пропозиція для мене є нецікава. По одній простій причині: із законом України, який в нас зараз є про фізичну культуру і спорт, з ним неможливо нічого зробити, як і нічого реформувати у спорті в принципі. Тому, що він несе в собі радянські наративи, які вже не поза часом, а поза здоровим глуздом. І, якщо вже заходити на таку позицію з чітким розумінням того, що потім політично тобі дадуть змогу змінити цей закон, і почати працювати за новими правилами, тоді так. У мене немає такого бажання, щоб у моїй трудовій книжці був запис "Міністр". Я хочу щось зробити для цієї країни, тому займаюся тим проєктом, який набагато більше користі принесе, ніж я, умовно кажучи, на посаді Міністра молоді та спорту. Тому що я б міг зробити тільки косметичні ремонти, а я хочу побудувати будинок від фундаменту, є в мене таке бажання. Здоровий глузд присутній у моїх діях.

Я насправді непогану позицію займаю у Львові, якщо говорити про посади, я в команді, вважаю, з найкращим мером країни. І я роблю максимально все для громади міста, це щиро, відверто. Я думаю, що і авторитет у мене є в цьому плані, і люди підтримують, тому поки буду працювати для громади міста, а там час покаже.

Соломія Романчук, Чемпіон