Перевізниця, війна та криза маскулінності

«У соцмережах його активно обговорюють, дискутують і переважно висловлюються щонайменше позитивно, а щонайбільше — захоплено», — фіксує Лєна Чиченіна реакцію глядачів на новий серіал Євгена Туніка (співрежисер Аркадій Непиталюк) «Перевізниця». Це копродукційний продукт, а отже 25 лютого відбулася не лише українська, а й міжнародна прем’єра відразу в дев’яти країнах, включно з Японією. Згадайте, коли вироблений в Україні серіал показували в Японії. Та отож, і я про це.

У своєму огляді Лєна Чиченіна дуже щедра на похвалу «Перевізниці», і визнаю — похвала заслужена. Справді, далі цитата, «“Перевізниця” різко та якісно відрізняється від багатьох інших наших серіалів (та й від кіно теж) тим, що часто ставить питання і не дає відповідей. Глядачам не підказують, що саме вони мусять відчувати в цей момент». Але якщо перечитати згаданий вище огляд і задуматися вже над його змістом, може несподівано осяяти: авторці дуже сподобалася «Перевізниця», бо давно, впевнено і справедливо не подобаються серіали Оксани Байрак та інший трешачок для невибагливих.

Таким чином, «Перевізницю» мимоволі пропонується розглядати не як окремий продукт, а на фоні тих, що викликають праведний і цілком виправданий гнів. І він якісний уже тим, що відповідає смакам оглядачів і певної категорії глядачів. Відгукуватися на потреби звичної до якісного продукту аудиторії — це добре, це вітається. Проте далі пропоную розібратися, чому «Перевізниця» спрацювала саме так, а не інакше. Адже захоплена оцінка часто-густо замилює очі та конфліктує з критичним мисленням. Бо як це так, критично оцінювати щось, що зняла не Оксана Байрак або те, що не «Юрик»…

Почну з головного. «Перевізниця» — жіночий серіал. Ні, не ота рожева мелодрама в стилі «сюсі-пусі». Коли попелюшка з вигаданого села стає бізнеследі, але поруч нема гідного мужчини, проте ним виявляється односелець, якого головна героїня раніше не помічала. Жіноче кіно буває — і є! — дуже різним. Згадуються одночасно «Щедрик» Олесі Моргунець-Ісаєнко та «Бачення метелика» Максима Наконечного. Приклади взяті, аби показати: питомо жіноче кіно рівною мірою та з рівним успіхом можуть робити й роблять як чоловіки, так і жінки. Проте коли йдеться про українські серіали, жіночий сегмент має вже не два, а три полюси.

Перший — найбільш численний, це аудиторія не раз згаданої всує Оксани Байрак, оті самі «домогосподарки антоніни». Другий — для більш вибагливих, більш освічених, але не настільки вимогливих, не естеток. Сюди ризикну занести «Кріпосну» та «Каву з кардамоном». Третій — естетки, декларують снобізм і називають цю рису вимогливістю й наявністю гарного смаку, але разом із тим пишаються, що милостиво визнають право на існування масової культури. Постійно наголошують: якісної масової культури. Проте чим вимірювати якість — не кажуть. З чого витікає: якісний маскульт — це лише той, який сприймають вони та їхні однодумці. В їхній системі координат поняття «жіноче кіно» табуйоване і лежить десь нижче плінтуса. Бо гендерне визначення цільової аудиторії, на їхнє переконання, знецінює кінцевий продукт. Отже, «Перевізниця» є серіалом «для всіх», тільки на порядок якіснішим.

Поза тим, на думку вашого автора, успіх «Перевізниці» (однозначно позитивні відгуки в соцмережах і на момент написання тексту — 613 тисяч переглядів першого епізоду на YouTube) визначається точним вирахуванням цільової аудиторії та її потреб. Котрі, своєю чергою, визначає практично порожня ніша українського кіно- й телепродукту для розумних і про розумних жінок, самодостатніх жительок великих міст. Є поняття «влучання в персонажі», а є поняття «влучання в тему». Як сценарист і в ширшому розумінні шоуранер, Євген Тунік до «Перевізниці» зробив це двічі. Причому вчинив те, що вважає неможливим народна мудрість — ввійшов двічі в одну й ту саму річку.

Мова про підліткові серіали «Перші ластівки» і «Перші ластівки. Залежні», де автор, за його словами, порушив теми, які на той час ще не були висвітлені на українському телебаченні. І до певного часу були табуйованими у суспільстві. «На телебаченні не заведено говорити про інклюзивних людей, про представників ЛГБТ-спільнот, про серйозні проблеми в школі, зокрема, підліткові самогубства», — казав пан Тунік чотири роки тому. Ну, сьогодні прийнято, і це зіграло з «Перевізницею» не дуже добрий жарт. Бо втретє зайти в річку табуйованих тем не зовсім вийшло — там, де раніше море було по коліно, вода раптом піднялася.

Та спершу хороша новина: у «Перевізниці» справді вперше і дуже вдало прозвучала жіноча тема. А реалії, в яких відбувається дія, показали її безальтернативність. Адже — це випробувано на собі! — коли дія відбувається під час масштабної війни у твоїй країні, надзвичайно важко придумати героя-чоловіка, який не був би якимось чином приналежний  до ЗСУ. Розробка головного героя відразу починається з пошуків логічного пояснення, чому він не на фронті. І вже катастрофа: не знаходиться іншого варіанту, крім як поранений у бою воїн, котрий комісований або на реабілітації. Тоді як жінці нічого вигадувати не треба. Вона вивозить усе на собі. Героїня «Перевізниці» та її випадкові попутниці — в буквальному розумінні цього слова.

Тут Євген Тунік знову влучив у «десятку», обираючи головній героїні Лідії (Анастасія Карпенко) професію. Вона має фах психолога, і це, на секундочку, сталий тренд. Від початку російського вторгнення в Україну десять років тому психологи стали затребувані так, як колись «комп’ютерники» (загальна назва системних адміністраторів та інших приборкувачів офісної техніки й мережі). Ба більше: особисто знаю зо два десятки жінок, котрі за цей час не лише перенавчилися на психолога, здобувши повноцінну другу чи навіть третю вищу освіту, а й успішно ведуть власні блоги та влоги. Таким чином, Лідія не лише вивозить людей у безпечні місця далі від російських бомб і ракет, а й проводить із ними сеанси психотерапії. З пасажирами — а отже й із глядачами, що є суголосною часу потребою та зачіпає потрібні струни.

Ще один плюс у карму творців «Перевізниці» — хронометраж, структура та наповненість кожного епізоду. Сьогодні глядачам комфортно переглядати серії тяглістю 25–30 хвилин, і тут уже ризикнув канал СТБ. Адже загальна вимога до хронометражу в 45–52 хвилини все одно домінує, як і потреба в довгих серіалах, створених за «короткі» бюджети. Починається кожен епізод теж не надто популярно для «антонін»: із фіналу другого акту, де герої опиняються в точці неповернення й наступні хвилини вирішать, як розвернеться історія. Потім іде повноцінний початок, і значну частину забирає флешбек, який знайомить Лідію і глядачів із передісторією кожного наступного пасажира. Це дозволяє трошки приглушити напружену воєнну реальність, адже це екскурс у минуле. Нарешті, у фіналі волею авторів кожен наступний пасажир Лідії знаходить втраченого колись себе.

Звідси повертаюся до проблеми, яку «Перевізниця» мимоволі створила сама собі. Цілком зрозуміло, що всесвіт серіалу — жіночий. І хоча його ставлять поруч зі «Спіймати Кайдаша» за якістю, включно з прописаними персонажами, у цьому порівнянні помилка. У «Кайдашах» чоловічі й жіночі персонажі різні, але рівні за статусом. У «Перевізниці» жінки або сильні, або ті, які не відчувають своєї сили чи не знають, у чому вона, і Лідія їм у пошуках допомагає. Натомість чоловіки — негідники й слабкодухі, як ось колишній чоловік героїні Дмитро (Ігор Колтовський), задля автентичної ницості він чи не єдиний, хто постійно говорить російською. Або наречений Віки, молодшої сестри Ольги (Христина Федорак), який займався з нею сексом просто на власному весіллі, від чого батька схопив інфаркт. Чи боксер Микита (Михайло Дзюба), який за хабаря робить собі довідку про непридатність до служби в армії. Чи Тарас (Олександр Яцентюк), якого гризе провина через роботу оператором на пропагандистському телебаченні. Або ось Анатолій (Віктор Жданов), котрий постійно зривається то на собаці, то на своєму хворому онукові.

Словом, усі чоловіки тут постійно в чомусь винні, за щось виправдовуються й шукають нагоду спокутувати кожен свою провину. Виглядає, випробування реальною війною вони не витримують. І в кожного по-своєму проявляється криза маскулінності. А ця тема ну дуже популярна серед глядачок серйозного жіночого кіно. Тож і тут ще одне влучання в «яблучко».

Єдині персонажі, в кого такої кризи нема — Павло і Мирослав з епізоду «Хлопець-скрипка». Так, це про цю серію пише Лєна Чиченіна: «Порушується, зокрема, й тема ЛГБТК+, тому представники нашої квір-спільноти вже мусять цим панам дати якусь премію». Але направду згадану тему порушили в досить дивний спосіб. За сюжетом, консервативна бабуся-одеситка Тетяна (Олена Галл-Савальська) працює прибиральницею в гей-клубі та бачить, як у туалеті її онук Павло пристрасно цілується з хлопцем Максимом. Ясно, що вони посварилися. А коли Павло пішов у ЗСУ, бабуся купила йому… автомат. І тепер везе, аби він міг захищати себе від нападок побратимів. Хоча в реаліях масових проявів гомофобії в ЗСУ нема, про це багато говорять і пишуть. До всього, бабусю обдурили: автомат виявився іграшковим. Одеська бабуся не перевірила, за що платить грубі гроші? З усією повагою, але даруйте — не вірю.

Фінал — скелети в шафі самої Лідії, — розчаровує вирішенням. Виявляється, вона сама має задавнений конфлікт із донькою Дашею. Не готова була прийняти її сексуальну орієнтацію. Виявляється, ось до чого все зводилося. Чомусь іншого конфлікту між мамою та донькою вирішили не шукати.

Що мимоволі виводить усю горизонталь «Перевізниці» — драми з елементами детективу, — зовсім на інший рівень. Зрозуміти себе та прийняти інших з усіма їхніми позитивними якостями та недоліками, бачити в незнайомих людях інакших за себе, проте не завжди ворогів, і проявити все це в екстремальних,  нових для кожного умовах війни — задум «Перевізниці» на початку виглядав, як на мене, саме таким. Амбітне бажання не просто робити на порядок якісніше, а й максимально вшити в оповідь заборонене й табуйоване, дало під фінал справді дивний результат. Хоча повторюся: без не завжди помітних недоліків не було б і очевидних чеснот.

Фото: Starlight Media