Володимир Кохан, проєкт «Хащі»: «Нам потрібна не лише декомунізація, а ще й дерагулізація»

Проєкт «Хащі» станом на березень 2024 року має понад 400 тис. підписників на YouTube. Востаннє «Детектор медіа» спілкувався з«Хащами»2021 року— коли цей проєкт ще був «широко відомим у вузьких колах». Під слоганом «Україна — без косметики та прикрас» «Хащі» показували зруйновані пам’ятки архітектури, до яких зазвичай не доїздять туристичні автобуси, та сумну автентику сіл, що вимирають. З початком великої війни «Хащі» почали висвітлювати життя прифронтових регіонів і відвідувати місця бойових дій.

В інтерв’ю «Детектору медіа» ведучий проєкту Володимир Кохан розповів про роботу на сході та півдні країни, своє ставлення до пропаганди, «червоні лінії», яких дотримується команда проєкту, розвиток свого каналу й атаки на нього російських ботів, а також про те, чого не вистачає державній культурній політиці в Україні.

— У ваших останніх випусках багато сюжетів з прифронтових територій чи навіть зони бойових дій. Це ваш вибір чи запит аудиторії?

— Тут дві відповіді. По-перше, будь-яку нормальну людину зараз гризе відчуття провини, якщо вона не зі зброєю в руках. Ходити просто в походи нині трохи соромно, хоча це набагато приємніше, ніж знімати про війну. Тому ці наші поїздки туди — це певна крапля в море того, що роблять всі українці.

По-друге, на цей рік ми виграли грант від американського уряду. Нашого грантодавця цікавлять у першу чергу фільми про гуманітарну ситуацію на територіях поблизу зони бойових дій і на прикордонні з Росією. Як живуть люди, чого вони потребують та чого хочуть, як працює місцева влада тощо. До літа у нас прописаний графік роботи — і це саме прифронтові території, або такі території як, наприклад, Одещина, яка, хоч і не є в прямому сенсі прифронтовою, але є регіоном, на який зазіхає Росія.

— У одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що вам важко працювати на «задані теми» й ви хотіли б лишалися «вільним художником». Чи ця співпраця з грантодавцем не викликає дискомфорту саме в цьому контексті?

— Трохи є. Але прекрасність нашого жанру, документалістики в тому, що ми не можемо прописати сценарій до дрібниць, як в ігровому кіно. У нас є лише поверхневий синопсис. Наприклад, ми знімаємо західні регіони Донецької області та маємо показати їхню автентичність і приналежність до українського контексту, їхні культурні надбання. Цей синопсис може бути розписаний на один листочок А4. Адже ми пояснили донору, що не можемо прописати в сценарії, кого ми зустрінемо, що буде відбуватися в кадрі, особливо зважаючи на динамічну ситуацію на фронті, чи навіть конкретні населені пункти, де будемо знімати. Грант писали пів року тому й ми написали там, приміром, Авдіївку, до якої зараз у нас немає доступу. Тому можливість маневру і свободи дій у нас лишається доволі великою. Хоча є певні обмеження, яких ми раніше ніколи не робили у своїх випусках. Умовно — нецензурну лексику ми перекриваємо на відео собачим гавкотом чи піканням. Тож «відводимо душу» в інших випусках, коли їдемо «відпочити» і раз на три місяці познімати не в рамках цієї грантової співпраці. Там уже жодної «цензури»: можемо зустрічати дядьків у селі та пити з ними самогон. З іншого боку, ми можемо вважати досягненням, що торік наші відео публікувало у себе на офіційних сторінках Консульство Великої Британії. Тому, звичайно, для таких відео мають бути дотримані певні стандарти журналістики. Хоча журналістами ми себе не вважаємо: ми певний гібрид журналістики та блогерства.

— Де ви вперше знімали поблизу зони бойових дій? Як швидко змогли звикнути до роботи в цих умовах?

— Уперше — коли Харків був у напівоточенні. Ми приїхали на Салтівку і на горизонті за кілька кілометрів від нас уже було видно лінію зіткнення. Ще ближче ми поїхали потім — у Руську Лозову і Питомник, де тримав оборону «Кракен». Спочатку, коли отримали акредитацію від ЗСУ, то наївно думали знімати ледь не в окопах. Але потім зрозуміли, що існує доволі багато стандартних бюрократичних процедур, які важко обійти. Тут, як і всюди, важливі особисті зв’язки. Днями побачив роботу журналістів Bihus.info в Роботиному. А ми, наприклад, добивалися три місяці, щоб туди потрапити, і нам цього так і не вдалося. Все ж більшість військових пресофіцерів і тих військових, хто працює з медіа, часто не хоче ризикувати життям журналістів. Або не хочуть створювати собі проблем. З якого боку на це подивитися.

Ми були на Сумщині нещодавно і нас приємно вразило, що пресофіцер погодився з нами їхати знімати прямо на українсько-російський кордон. Бо офіційно перед цим нам давали дозволи знімати лише в п’ятикілометровій зоні від кордону. Але який фільм про прикордонні села з цього вийшов би? А ми показали: отут ми, а, умовно, наступний будинок — це вже Росія.

Найбільша жерсть, в яку ми потрапили — це Бахмут, коли він фактично вже перебував у оточенні. Буквально за 500 метрів від нас були стрілецькі бої — і там ми вільно пересувалися без пресофіцера. Там вмикається якийсь адреналін, а не страх. Страх можеш відчувати перед виїздом. За два дні, коли ти не можеш заснути й думаєш: чого ми їдемо туди, якщо у всіх новинах світу кажуть, що це пекло на землі? І дійсно — їдемо в автівці, а біля нас у полі лягають снаряди. Але буквально пів години — і адаптуєшся. Особисто мене може «накривати» потім — коли вже перебуваєш у Хмельницькому чи Києві без обстрілів. А у зоні бойових дій — як під час футбольного матчу: швидше б’ється серце, азарт, розширені очі.

— Росія роками веде інформаційну війну проти України, обробляє своєю пропагандою не лише власну аудиторію, а й українців, весь світ. Чи відчуваєте ви за собою обов’язок вести контрпропаганду? Чи є актуальною для вас самоцензура?

— З одного боку, мені ніколи не подобалася відверта пряма пропаганда, навіть якщо вона наша. Ще з древності маємо вираз «війна — це мистецтво брехні». З іншого боку, у наших руках є потужний інформаційний ресурс, адже кожен наш випуск переглядають близько 800 тисяч людей. Хочемо ми того чи ні, це теж є певною інформаційною зброєю.

Пропаганда може мені не подобатися, але я розумію, що їхня пропаганда знищує нас. Тому деякі речі, мабуть, ми маємо право недоговорювати: адекватні люди все зрозуміють, а ті, хто потребують міфу — отримають міф.

Я прекрасно розумію, що якби Україна вела інформаційну війну протягом усіх років своєї незалежності, то, власне, і цієї реальної війни, яку ми маємо зараз, можливо, і не було б. Тому ми почасти вимушені включатися в цей процес. Вимушені думати над подачею інформації, її редагуванням, черговістю певних подій у кадрі, аби все це склалося в правильний посил для глядача. Щоб це відео принесло користь, а не шкоду.

Але за такими самообмеженнями не можна створювати фіктивне уявлення про війну для власних людей! Бо буде як із цими «чмобіками»: в українців на певному етапі склалося враження, що ми воюємо тільки з якимись деградантами, а на війні горить лише російська техніка і збивають лише російські літаки. На жаль, це не так.

На війні ми поставлені перед жахливим вибором, адже ціна кожного кілометра повернутої території вимірюється життями наших найкращих людей. Втрата територій — дуже великий удар для кожної нації. Але чи є меншим ударом втрата людей?

На початку повномасштабної війни ми з хлопцями з «Хащів» пішли записуватися в добровольчий батальйон «Свободи». Нас упізнав командир і каже: а може, краще йдіть знімайте? І я часом жалкував про цей вибір, а часом — ні. Дуже мотивує отримувати позитивні відгуки та якісь невеликі сувеніри від військових, адже серед наших підписників — тисячі військовослужбовців. І найбільший одноразовий донат в історії проєкту теж був від військового. Багато хто каже: «Я був аморфний і аполітичний, але коли почав дивитися ваші відео, то зрозумів, що таке Україна, її історія, і, надихаючись вашими відео, пішов воювати». Вже були десятки таких історій. У такі моменти думаєш, що ми теж робимо щось корисне.

— Ви відчуваєте під час війни зміни у ставленні людей? Особливо до якоїсь групи незрозумілих чоловіків, які ходять по їхньому селу та щось знімають? Чи збільшився рівень ворожості й недовіри?

— Буває по-різному й не завжди з негативної точки зору: багато хто щиро запрошує в дім, дуже відкрито вступає в діалог. Але хтось може вискакувати з двору з сокирою — в буквальному сенсі. Під час останньої поїздки на Донеччину чоловік вискочив на нас просто з якимись тваринними криками, коли ми знімали місцеву церкву. Часом люди не розуміють, що якби я був якимось ворожим шпигуном, то ніколи не ходив би з таким величезним об’єктивом і не привертав би до себе зайвої уваги, а зняв би щось тихенько на телефон. На жаль, часом бачимо неосвіченість, невміння спілкуватися, ворожість. Кажуть: ви тут знімаєте — а по мені завтра прилетить, у мене двоє дітей. У людей сформувалося така прив’язка: якщо хтось щось знімає — це ризик. Хоча у нас, як ви розумієте, відео з тих подій, які ми знімаємо, зазвичай виходить через один-два місяці від дати зйомок. За такий час в умовах війни вже може статися що завгодно. Все це через невміння аналізувати ситуацію та йде від недостатнього рівня освіченості. Але я цих людей не засуджую.

Одна з найбільш розумних думок, які я чув у житті, прозвучала від електрика, з яким я працював на будівництві. Він сказав, що всі реформи, які відбуваються у нас у державі, потрібно починати з педагогічного університету. Це установа номер один, яку потрібно змінити! Професія вчителя неперспективна для людей із розумом через невисокий рівень оплати праці. Не завжди у вчителювання йдуть люди, які мають хист, розуміння, бачення змін. Хтось учиться за хабарі. А педагог, на мою думку, має випускатися за фаховістю на рівні якогось військового пілота. Бо у його руках найцінніше, майбутнє цієї держави — діти.

— Ваш ютуб-канал має велику аудиторію, але чи стоїть завдання — мати ще більшу? Як команда «Хащів» ставиться до маркетингової частини своєї роботи?

— У нас усе йшло самопливом, так відбувається і досі. Приріст каналу винятково природній. До нас звертається багато різноманітних піар-агенцій, аби, з одного боку, заробити на нас, а з іншого, дати й нам змогу заробляти більше. Але штука в тому, що ми цей проєкт ніколи не розглядали як комерційний. У нас не було мети заробляння грошей. У цьому, напевне, і наше щастя. Я перетинався з багатьма українськими ютуберами, адже є багато різних тусовок, які запрошують нас на подібні заходи. І десь рік тому я зрозумів, що на фоні іншого ютубу ми взагалі нічого не заробляємо, живемо як аскети. Зараз ми виграли гранти й це багато що змінило, а до цього було й таке, що люди накидували нам коштів на бензин чи на квитки в плацкарт.

Інколи у нас у команді виникають суперечності щодо цього. Звучить позиція, що ми теж повинні мати свою маркетингову стратегію. Але мій стиль — це «фристайл». Можливо, це і неправильно. Але поки воно працює, і це щиро, я від цього отримую задоволення. А коли ми почнемо продумувати концепції та маркетингові кроки, то перетворимося на штучний проєкт.

— Як готуєтеся до своїх програм, де шукаєте інформацію?

— На 90% — це інформація з інтернету, інколи купую якісь книжки. Перед виїздом на Донеччину, наприклад, прочитав книжку Олександра Михеда «Я змішаю твою кров із вугіллям». Відштовхнувся від неї, тож купив ще й книжку Володимира Залізняка про його діда, фотографа Марка Залізняка — «З ангелом-охоронцем і фото по життю».

Адже Марко Залізняк чи то з власної волі, чи з волі випадку став фотофіксатором усіх буремних подій на Донеччині — розкуркулення, колективізації, Голодомору, тобто свідомого знищення питомого українського села. Це знищення української Донеччини відбувалося цілеспрямовано, щоб створити своєрідний «плавильний котел» для всіх націй і таку собі «інтернаціональну людину». На жаль, багато в чому їм це вдалося. Бо навіть коли ми зустрічалися з родичами цього Залізняка, то вся розмова з ними теж кружляла навколо певної ностальгії за радянськими часами. Вони — прекрасні добрі люди, але нічого з цим не вдієш.

— Люди тебе знають як обличчя цього проєкту, але чого вони про тебе не знають? Що займає твій час, окрім «Хащів» і якоїсь повсякденної рутини?

— Зараз намагаюся хоча б один-два дні на тиждень, переважно вихідні, провести з дружиною та друзями. Ще я пишу поезію, різноманітні прозові замальовки. Від юності дуже захоплююся футболом. Останнім часом перестав у нього грати, але дивлюся та веду статистику. Є зошити й блокноти, які веду від 10- чи 12-річного віку. У них — уся статистика першої ліги та прем’єр-ліги, хто скільки голів забиває, таке інше.

На Подолі є закинутий і майже нікому не відомий футбольний майданчик, який заріс бур’янами та деревцями. Тож у мене було хобі — фізично попрацювати, розчистити й відновити його, я до цього залучав своїх друзів. Тепер разом із хлопцями виходимо туди побити м’яча.

Ще у нас із дружиною та друзями було таке хобі: хоча б раз на місяць прийти на залізничний вокзал, без мети сісти в першу-ліпшу електричку та вийти в якомусь випадковому селі. Погуляти там, переночувати десь у лісі з наметом.

— Скільки людей зараз складають постійну команду проєкту «Хащі»?

— До випуску нашого матеріалу зазвичай мають стосунок чотири людини. Ведучий, сценарист, автор ідеї — це я. Я думаю, про що ми будемо знімати й говорити, інші троє хлопців — відеомейкери. Кожен із них знімає та кожен із них може монтувати. Серед них мій брат, який має досвід монтажу та може це робити фахово. Я теж монтую, але це обмежується тільки своєрідною «рибою» та підбором саундтреків. Наприклад, із Сумщини ми привезли вісім годин матеріалу. Десь тиждень чи більше, годин 70-100 чорнового монтажу потрібні мені на «рибу». І десь 200 годин чистового монтажу ще потрібно хлопцям, аби випустити програму. Це якщо десь не «полетів» звук, не переплутали якісь файли й формати, не втрутився якийсь людський фактор. Якщо порівняти це з будівництвом, то я виганяю коробку і ставлю дах. А чистовими роботами займаються хлопці.

— Як у вас як у лідера й ініціатора проєкту з делегуванням повноважень?

— Саме кадр я повністю довіряю хлопцям, адже художнє бачення кадрів — це їхнє. У нас усі творчі люди зі своїм характером, які можуть сказати: та відстань нахрін від мене, я сам бачу, що знімати. Моя частина роботи — про що буде відео. Я про зміст, про музику, а картинка залежить від них, вони «наводять красу».

Делегування — це одна з найбільших проблем проєкту. У нас через це були конфлікти з братом. Я не вмів делегувати й донедавна навіть сам торгував мерчем і сам підписував до нього кожну листівку. Я вигорав, сидів над роботою по 16 годин на день. Адже я сам писав, вів документацію і звітував по всіх грантах. І це було суцільне божевілля.

Цього року в нас нарешті з’явився проєктний менеджер — і мені це звільнило щодня по п’ять годин. Я нарешті можу інколи почитати книжку. Але я не можу нікому делегувати, про що буде відео, і збір інформації. Комунікація з військовими — теж на мені.

— Доволі часто ви заходите в чиїсь залишені будинки, особливо в селах, що вимирають чи вже вимерли. Коли ви бачите якийсь артефакт у будинку — фото, посуд, вазу, ще щось, ви думали над тим, чи етично це брати? Чи є якісь «червоні лінії» щодо цього?

— В Україні близько 28 тисяч сіл, і з них, за моїми оцінками, 10-12 тисяч уже перебувають на грані вимирання або йдуть до цього. Нам не вистачить і тисячі років життя, щоб усе це показати. Наш канал з’явився у 2020 році, а перші примітивні відео були у нас із 2019-го. Мандруємо ж ми, напевне, з 2008 року. І у нас ще відтоді поставлені певні принципи. Багато підписників пише: чого ви це не заберете, воно ж там пропадає. Ми про це думали, дискутували, але з низки причин вирішили, що нічого не будемо брати. Можливо, це якісь метафізичні причини. Я мало в що вірю, але це, мабуть, відчуття, наче ти щось несеш із кладовища.

Хоча свого часу історики й археологи розкопували кургани та знаходили умовну скіфську пектораль. Тому, якби вони діяли за принципом такого «невтручання», вона б і досі лишалася в землі. Якщо ми забирали б якісь фотографії, то могли б їх передати в музей. З цих фотографій можна було б організувати феноменальну виставку в Києві — «Села в Україні, що зникають». Можливо, вона б мала успіх. Може, справді найбільш цінні експонати краще було б забирати, але ми не можемо.

Тут і чисто практичні пояснення: коли ми ходимо по будинках, то це зазвичай піші походи. Ми йдемо 40-50 км, і якщо фотографії ми могли б забрати, то щось важке — навряд чи. Складно уявляю, що ми могли б носити в цих походах якийсь посуд, фарфор чи глиняні глечики. Понад те, нас багато критикують, що ми в принципі заходимо в покинуті людські оселі. Пишуть: я на вас у суд подам, це хата моєї прабабки! Хоч вона і стоїть десятки років заросла, але коли хтось її бачить на відео, то у людей часом з’являється оцей негатив.

Хоча є винятки. За всю історію каналу ми тричі взяли з собою якісь чужі речі. На Хмельниччині на горищі знайшли книгу «Пилсудский купил Петлюру» 1926 року. Це була агітаційна книжка з карикатурами на петлюрівську армію. Мабуть, тоді петлюрівщина ще витала в повітрі, тож Совєтам було актуально видати цю книжку. Її забрав мій товариш, це було ще до того, як ми знімали відео з походів.

Другий раз — це феноменальна історія. Ми знімали відео про німецькі колонії на Житомирщині. Зайшли в хату під соломою, яка вже була розграбована. Коли ці «металісти» заходять у хату, то зазвичай ламають піч, забирають звідти якісь металеві елементи. І в печі був схований у якісь шпарини щоденник жінки, яка жила у цій хаті. Вона писала дуже автентичною поліською говіркою. Кадр, як я читаю цей щоденник, потрапив у відео.

Через тижні два-три після публікації відео мені в інстаграмі пишуть: «Терміново зателефонуйте» — і лишають номер телефону. Я подзвонив і співрозмовник розказав, що є нашим постійним глядачем, а це хата його прабабусі. Він проводив там завжди свої літні канікули. І вони з цієї хати, яка є дуже давньою і побудованою німецькими колоністами у XIX столітті, забрали всі фотографії та речі. Бо це була та сім’я, яка дбає про це. Вони знали, що ця прабабуся веде щоденник, але не могли його знайти. Чоловік після цього сказав, що ніч не міг спати, що це доля. Він скинув свої дані, а ми йому поштою відправили цей щоденник.

І торік на Полтавщині ми знайшли на якомусь складі таку класичну полив’яну полтавську кераміку. Ми знали, що багато людей це колекціонують, тож відкрили збір на армію і вирішили подарувати цей артефакт тому, хто найбільше задонатить. Хтось задонатив за цей виріб, якщо я не помиляюся, 20 тисяч грн. Це був якийсь закинутий колгоспний склад, де все це валялося. Але в коментарях частина людей теж написала якісь не дуже гарні речі про такі наші дії.

— А що робите з цими хейтерами — баните, ігноруєте? Особливо якщо це коментатори «з-за порєбріка»?

— Ми абсолютно нікого не банимо на каналі, це наша колективна фішка, яку ми поступово вивели. Щодо коментарів з Росії, то це є проблемою. Від них багато скарг і на багатьох відео якраз через це відключена монетизація. Ми вже простежили тенденцію: виклали відео, кілька днів воно успішно набирає перегляди, а потім в російських колах «ботоводів» приходить рознарядка — «у хохлов вышло новое видео!». І кидають відео цим ботам у чаті з командою «работаем!». І у нас починають одномоментно сипатися коментарі: «Да это все вранье», «Да Сумщина — это русский регион», і цих коментарів просто сотні. З одного боку, вони, відповідно до алгоритму, піднімають відео. Але вони також кидають скарги, тому відключається монетизація. На темі війни завжди можна поскаржитися на «оманливий зміст», «спекулятивну тему» чи «насилля в кадрі». Не кажучи вже про те, що, на жаль, якщо я не помиляюся, офіс, який керує українським ютубом, досі перебуває в Москві. Тобто у нас спільний офіс Москва — Білорусь — Україна. І коли я спілкувався з менеджером, то це була умовна Наталія, яка сидить у Москві. І хоч вона має бути нейтральною, ми чітко розуміємо, що вона прийме російський бік у цьому спорі.

— На скільки відсотків у вас саме українська аудиторія? Чи є інтерес до каналу з якихось інших країн, але не від українців?

— Середня динаміка нашого приросту — це додаткові 10-15 тисяч нових підписників на місяць. 70% — це українці. Але під кожне відео ми зараз робимо польські та англійські субтитри. Дуже зросла кількість польських переглядів, до 5% переглядів — це саме поляки. І я зараз кажу саме про поляків, бо взагалі з Польщі нас можуть дивитися і до 15% відсотків аудиторії. Але ми розуміємо, що це українці, які виїхали під час війни.

Ну і парадоксально, але Росія у нас іде на другому місці за переглядами. Я не знаю, чи звідти нас дивляться люди з українським корінням, які там досі живуть, чи просто їм цікаво, що ми тут назнімали. Четверте місце за переглядами — це Сполучені Штати.

— За час Незалежності в Україні існувала безліч державних і місцевих програм, направлених на розвиток внутрішнього туризму. Водночас важко побачити їхні результати. Чого не вистачає державній політиці у цьому секторі?

— Це брак якісних кадрів на місцях по всій Україні. Інколи складається враження, що робота державних і місцевих органів — це суцільна фікція. Це «потьомкінська дєрєвня» в межах усієї країни — все робиться винятково на показуху. Я не бачив на місцях у якихось відділах культури людей, які б дійсно горіли змінами, чимось цікавилися. Якщо бувають такі люди — це 1 зі 100. Цим людям чхати на замки та якісь зруйновані будинки, вони складають пасьянс на своєму робочому комп’ютері та займаються створенням видимості роботи. Це, на жаль, стосується абсолютної більшості владних органів, не лише зі сфери культури.

Багато хто став публічним, веде у фейсбуці свої сторінки. Але тут якраз дуже багато тієї самої показухи. У моєму рідному селі на Хмельниччині є бібліотека, але я знаю: туди, на жаль, ніхто не ходить. Попри це, там влаштовують якісь показові «дні читання» і виставляють ці фото на фейсбук. Ці заходи мають робити не для показухи! У нас у країні має відбутися не тільки декомунізація, а в першу чергу — дерагулізація! Бо та показуха, яка робилася при комунізмі, зараз робиться так само, але під патріотичними барвами. Точно ті самі свята, точно ті самі зганяння на мітинги. У нас ще незріле громадянське суспільство, як би нам не хотілося вірити в протилежне. Українці дуже розумні індивідуально, але взаємодія — поки дуже на низькому рівні. Оця хімічна реакція взаємодії — ще дуже слабка.

Таке враження, що зараз, під час війни, дуже легко стало всі гріхи нашого суспільства перекладати й проєктувати на Росію. Або Росія у всьому винна, або у неї все ще гірше. У нас стоїть перекособочена автобусна зупинка, де лежить купа лайна і валяється бульбулятор — але балончиком написано «Слава Україні!» й «Путін ху…о!» А ми — вже Європа? Та нам ще треба дуже багато працювати, а не кивати на Росію.

А ще помічаю, що зараз найбільше «патріотів», які борються з усім російським, серед тих, які раніше носили георгіївські стрічки. Мене у 2012 році ще на Хмельниччині міліція забирала за червоно-чорний прапор і крики «Слава Україні!». І казали нам «фашисти ви кончені!». А тепер всі вони самі їздять із червоно-чорними прапорцями в машинах. Але, на жаль, вони не усвідомлювали ситуацію ні тоді, ні зараз.

Фото надані авторами проєкту «Хащі»