«Хороша» культура «хороших росіян»: чому російські література та мистецтво не можуть вважатися «великими»

Передмова: генії та злодійства

«Хороші російські» ліберали й «хороша» російська культура — це два стовпи, на яких тримається віра цивілізованого світу в те, що Росія може змінитися. Втім, ні те, ні інше, ніколи не заважали цій державі вести нескінченні колоніальні війни.

У часи Російського царства та імперії це і підкорення Сибіру, де у гонитві за хутром місцеві племена знищували вщент. Це Кавказька війна, де відбувся геноцид черкесів. Це різанина в Туркменістані, де було знищено тисячі місцевих жителів, і багато інших війн.

Не менш агресивною країною був Радянський Союз. Згадаємо воєнні кампанії у Китаї, Єгипті, Ефіопії, Афганістані, Лаосі та ще купу великих і малих війн.

Колоніальні війни веде і сучасна Росія. Грузія, Молдова, Сирія, Чечня, Україна — ось далеко не повний перелік країн, які стали жертвами агресії Росії.

Для того, щоб виправдовувати воєнні злочини, в будь-які часи потрібна потужна пропагандистська машина. Адже треба замилювати очі світові, створюючи легенди, нібито Росія — не держава-хижак, а «визволителька».

І в минулому, і зараз у перших рядах пропагандистів — культурна спільнота. Саме тому вшановувана у всьому світові «велика російська культура» — це насамперед спадщина оспівувачів злочинної влади. Йдеться і про письменників, і про музикантів, і про художників та інших представників творчих професій.

Спробуємо довести, чому «велика російська культура», по-перше, не зовсім російська (більшість митців «украдені» у поневолених народів). По-друге — взагалі не така «гуманістична», як здається на перший погляд тим, хто погано обізнаний з історією та сьогоденням «матушки-Росії».

«Велика російська література» на службі у режимів

Російська література зародилася як «придворна». Її родоначальники (Ломоносов, Сумароков, Тредіаковський) здобули славу завдяки пишним одам государям-загарбникам. Ось, до прикладу уривок з «Оди государині імператриці Єкатерині ІІ на взяття Хотина й упокорення Молдавії» Олександра Сумарокова, — йдеться про події російсько-турецької війни (1735-1739):

«Великого земель округа,

которым пышен весь Восток,

брега с Египтом жарка Юга

и струй Евфратовых поток

Мечем российским сокрушатся,

Селенья их опустошатся».

Але найбільш шановані у світі представники російської літератури — це Олександр Пушкін, Лев Толстой, Федір Достоєвський.

«Сонце російської поезії» Олександр Пушкін був, як би сказали сьогодні, «піарником» монарха Миколи І.

Якщо в його вірші «Друзям» замінити слово «цар» на «президент», можна подумати, що це написав хтось із Z-поетів (сучасні російські віршотворці, що прославляють війну Росії проти України).

«Нет, я не льстец, когда царю

Хвалу свободную слагаю:

Я смело чувства выражаю,

Языком сердца говорю.

Его я просто полюбил:

Он бодро, честно правит нами;

Россию вдруг он оживил

Войной, надеждами, трудами».

«Оживив» Росію Микола І, на думку Пушкіна, війною з Персією 1826–1828 років.

Під час польського антиросійського повстання 1863–1864 років у листах до друзів Пушкін вимагає «задушити» поляків, чекає, що ця «війна буде війною на винищення». І навіть умовно «воює з НАТО», стверджуючи, що «повстання  поляків підготовлено у Парижі».

Щось підказує: якби Пушкін жив у наші часи, міг би скласти конкуренцію російському пропагандисту Володимиру Соловйову.

Зірки російської літератури Михайло Лермонтов і Лев Толстой були військовими в складі окупаційних військ на Кавказі. Що стосується Лева Миколайовича, який із роками здобув репутацію пацифіста, в молодості він мало чим відрізнявся від сьогоднішніх Z-воєнкорів (російські воєнні «журналісти», які вихваляють «подвиги» сучасних окупантів). У своєму щоденнику він писав:

«Постійна привабливість небезпеки, спостереження над солдатами, з якими живу, моряками й самим чином війни такі приємні, що мені не хочеться йти звідси, тим більше, що хотілося б бути при штурмі, якщо він буде» (запис від 13 квітня 1855 р.).

Про ці «штурми» як раз і читаємо в його оповіданні «Набег»:

«За хвилину драгуни, козаки, піхотинці з видимою радістю розсипалися по кривих провулках, і порожній аул миттєво пожвавішав. Там руйнується покрівля, стукає сокира по міцному дереву, і виламують дощаті двері; тут спалахують стіг сіна, паркан, сакля, і густий дим стовпом підіймається ясним повітрям. Ось козак тягне куль борошна та килим; солдат із радісним обличчям виносить із саклі бляшаний таз і якусь ганчірку; другий, розставивши руки, намагається зловити двох курей, які з кудахканням б’ються біля паркану; третій знайшов десь величезний кумган із молоком, п’є з нього і з гучним реготом кидає потім на землю».

Приблизно тим самим займаються сьогодні російські окупанти в Україні, яких місцеві жителі неодноразово звинувачували в мародерстві.

Побував Толстой і на Кримській війні, яку Росія програвала. Саме тому «воєнкор» нашвидкуруч почав створювати пропагандистські оповідання, де російські солдати були героями.

Письменник Федір Достоєвський просував ідеї «богообраності» росіян — «ядра» імперії. Сьогодні його часто порівнюють із сучасним ідеологом «русского міра», ідеологом путінізму Олександром Дугіним. Адже в роботах обох мислителів лежить фашистська ідея винятковості російського народу.

Про ставлення Достоєвського до інших національностей можна дізнатися у його друзів:

«Нетерпимість у суперечці ще більше виявилася в Достоєвського, коли мова якось ненароком торкнулася національностей: він уважає, що серб, малорос тощо, який співчуває рідній мові, рідній літературі, — рішучо шкідливий член суспільства. Він гальмує справу загальної освіти, загальної великоруської літератури, у якій — увесь порятунок, уся надія. Він гальмує поступ цивілізації, яку створив сам великоруський народ, що створив найбільшу державу», — переказує свою розмову з письменником Христина Алчевська.

«Хіба можна жити з прізвищем Фердищенко?», — жаліється несимпатичний персонаж, українець Фердищенко росіянину Мишкіну в романі «Ідіот».

Процес насильної русифікації українських прізвищ відбувався і в Радянському Союзі.

Достоєвський має послідовників і сьогодні: є свідчення, що на окупованих Росією українських землях загарбники змушують українців змінювати свої прізвища на «нормальні».

У Радянському Союзі навіть ті з письменників, хто зміг виїхати з «імперії зла», не позбулися вірусу імперськості. Відомим аАнтикомуністам Йосипу Бродському, Олександру Солженіцину, як відомо, багато що не подобалося в СРСР. Втім, не сам концепт імперії.

Сьогодні імперську «хворобу» спостерігаємо й у сучасних письменників-«опозиціонерів». Борис Акунін (чий герой Фандорін вірно служить государеві) розповідає, що він вірний підданий не тільки у своїх романах: «Можливо, я вас злякаю, але я також (як Путін) російський імперіаліст. Просто я уявляю імперію інакше, ніж Володимир Путін».

Письменник Дмитро Биков, засуджуючи агресію Кремля, не приховує, що сумує за імперію радянською. (Подробиці про рефлексії цього «опозиціонера» можна дізнатися тут). На жаль, навіть таких противників режиму серед російських літераторів — одиниці. Усі інші дружно співають дифірамби Путіну.

Особливо на цій ниві відзначилася зірка російської літератури Захар Прилєпін, який воював на сході України у складі російської терористичної організації. Письменник розповідає, що його підлеглі вбили багато людей і чинили «галімий бєспрєдел» в Україні.

Музиканти, артисти, актори й художники на службі у режимів

Багато хто у світі намагається відокремлювати російську класичну музику, балет, художників від диктаторів. Мовляв, ці шедеври, ці імена «поза політикою». А чи дійсно ці митці не заплямували себе співпрацею зі злочинною владою?

Згадаємо балет «Лебедине озеро» Петра Чайковського. Вже після того, як партитура була повністю готова, Чайковський за вказівкою згори втискає в неї «Російський танець». Якраз тоді почалася чергова російсько-турецька війна — і це була своєрідна данина кривавому «патріотизму». Російська пропаганда стверджувала, що мета чергової воєнної кампанії — звільнити Балкани від османського гніту. Насправді ж обидві імперії змагалися за вплив над країнами Дунайського басейну та Балканського півострова.

Радянський композитор Сергій Прокоф’єв регулярно виконував ідеологічні замовлення. Він створив кантату до 20-річчя «Великого Жовтня» на слова Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна, а також «Здравицю» на честь 60-річчя Сталіна.

Композитор Дмитро Шостакович написав сюїту під час загарбницької радянсько-фінської війни. Твір на основі народних фінських мелодій замовив Сталін. Він мав стати гімном майбутньої соціалістичної Фінляндії після її підкорення.

Сучасні культурні еліти Росії теж вірно служать владі. Так, зірки російської сцени — директор Великого театру, диригент Валерій Гергієв, прем’єр Великого театру Микола Цискарідзе, оперна співачка Любов Казарновська, суперзірка радянського і російського балету Ілзе Лієпа, оперний співак Сергій Москальков відкрито підтримують війну. Миколу Цискарідзе нещодавно Путін навіть нагородив орденом «За заслуги перед вітчизною» 4 ступеня.

Балет і сьогодні залишається потужним засобом російської пропаганди. За словами солістки балету Львівської опери Вікторії Зварич, австрійські медіа нещодавно робили дослідження про те, як російські можновладці проплачували вистави Чайковського після початку повномасштабного вторгнення в Україні.

«Це робиться для того, аби весь світ нібито захопився їхньою культурою та щоб коли ви дивитеся балет “Лебедине озеро” і бачите лебедів, ви думали: ну невже цей лебідь може бути з країни-терористки? Тобто це змінює думку про країну загалом. Так вони робили все життя, вони не просто показували цей балет, а вкладали кошти, щоб зробити його своєю пропагандою», — говорить Зварич.

Зазначимо, що є серед творчого середовища люди, що не підтримують агресію. Втім, їх доволі важко віднести до представників справжньої опозиції. До прикладу, російський актор Кирило Серебреніков на знак протесту емігрував з Росії та отримав можливість працювати за кордоном. Але цей «хороший русскій» не стільки бореться зі злочинним режимом, скільки намагається виправдати його поплічників. На світових майданчиках він закликає скасувати кенселінг російської культури. Говорить про те, що потрібно співчувати й допомагати росіянам, адже вони втрачають годувальників на війні.

Утім, навіть таких, як Серебреніков, небагато. Про ставлення акторського середовища до війни можна судити за літерою Z, що з’явилася на фасаді будівлі Московського театру імені Олега Табакова. Художній керівник закладу Володимир Машков із гордістю повідомив журналістам, що це його ідея.

Директор музею «Ермітаж» Михайло Піотровський також говорить, що нема чого соромитися війни.

«З одного боку, війна — це кров і вбивство, з іншого — самоствердження нації. Кожна людина хоче самоствердитись. І у своїй позиції стосовно війни безперечно самостверджується. Ну і ми всі виховані все-таки в імперській традиції, а імперія поєднує безліч народів, поєднує людей, знаходячи якісь спільні та важливі для всіх речі».

Нещодавно Піотровський організував безплатне відвідування «Ермітажу» «родинам учасників СВО». Здається, це все, що варто знати про «велику російську культуру».

Звідки взялася «велич» російської культури

Втім, заперечувати внесок Росії у світову культуру — безглуздо. Але як створювалося ця велич?

По-перше, шляхом привласнення талантів з-поміж поневолених народів, які були змушені працювати «во славу імперії». До прикладу, «російські» письменники Микола Гоголь, Антон Чехов, Володимир Немирович-Данченко, Іван Бунін, Ілля Ільф і Євген Петров мають українське походження. Українське коріння по батькові мав і письменник Федір Достоєвський.

Художники, яких Росія «вкрала» в України, — це Ілля Рєпін, Іван Айвазовський, Давид Бурлюк, Архип Куїнджі, Микола Гє, Марія Раєвська-Іванова, Володимир Боровиковський, Казимир Малевич.

Українські композитори, що принесли славу імперії — Семен Гулак-Артемовський, Дмитро Бортнянський, Максим Березовський.

Навіть гордість російської культури Петро Чайковський по батьківській лінії походив із козацького роду Чайок.

Привласнення культурної спадщини інших народів відбувається і в наші часи. Так, нещодавно росіяни видали легендарний український фільм «Тіні забутих предків» за російський. Вони включили його до фестивалю російського кіно у Франції, який проходив у березні 2024 року. Стрічку демонстрували під назвою «Вогненні коні». Посольство України змушене було звертатися до «компетентних владних інституцій Франції».

Ще один випадок: після перемоги на Оскарі українського фільму «20 днів у Маріуполі» у номінації «Найкращий документальний повнометражний фільм» на російській сторінці Вікіпедії громадянство українського режисера Мстислава Чернова було позначене, як… російське.

Фото NV

По-друге — шляхом ліквідації конкурентів. Ті митці, що вперто продовжували займатися розвитком національної культури, або знищувалися фізично, або не мали можливостей для праці. Так, у 1863 році міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв своїм указом заборонив видання та використання літератури українською мовою. У 1876 році імператор Олександр II видав Емський указ, що був спрямований на витіснення української мови з культурної сфери.

Автора «Щедрика», яку у всьому світові знають як різдвяну пісню Carol of the Bells, убив агент ЧК.

У цьому контексті важливо згадати й «Розстріляне відродження», коли у 20-30-х роках XX століття було закатоване й знищене ціле покоління українських митців. Ці люди створювали високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру.

У 1985 році у таборі заморили поета Василя Стуса.

І це далеко не повний список жертв злочинних режимів. Знищення українських митців Росія продовжує і сьогодні.

Жертви війни Росії проти України

На початку російсько-української війни загарбниками був убитий український оперний співак Василь Сліпак.

Поліг у бою соліст балету Одеської опери Ростислава Янчишен.

Загинув як герой заслужений артист України, танцівник Олександр Шаповал.

Склав голову у боротьбі з окупантами артист Київського національного академічного театру оперети Вадим Хлуп’янець.

Загинув від російських обстрілів артист балету Національної опери України Артем Дацишин.

Поліг у бою заслужений артист України, артист ансамблю імені Вірського Сергій Шкварченко.

Росія вбила українського поета Максима Кривцова.

Також росіяни забрали життя кінорежисера Олега Бобала й багатьох інших представників сучасної української культури.

Руйнують окупанти й культурні заклади. Про Маріупольський театр, на який була скинута авіаційна бомба, і де у цей час переховувалися цивільні, в основному діти, повинен знати весь світ. Також було зруйновано Музей українських старожитностей на Чернігівщині, музей Григорія Сковороди на Харківщині, Херсонський художній музей, Спасо-Преображенський собор в Одесі та багато інших історичних споруд.

Загалом нині пошкоджено близько 2000 об’єктів культурної спадщини України. Натомість на руїнах окупанти встановлюють пропагандистські білборди. З Пушкіним.

Післямова: настав час відмовлятися від мітів

Один із пропагандистських наративів сучасної Росії, що «поганий» Захід хоче заборонити «хорошу» російську культуру. Настав час розвінчувати всі ці міти й наративи. Як бачимо, ця культура не зовсім російська. І геть не така «хороша» і гуманістична, як заведено вважати. Саме тому вже давно пора переосмислити ставлення до культурної спадщини, що народжувалася на крові інших народів.

На наше переконання, має бути проведена деколонізація всієї російської культури. Треба ретельно досліджувати та пояснювати, за яких умов, за чиєю вказівкою створювалися певні твори російських митців. Особливо важливо пояснювати це на Заході, використовуючи різні інструменти й платформи. Адже російська культура ніколи не була відокремлена від вбивчої політики цієї держави.

І доки міт про «величність» буде існувати, доти росіяни будуть спекулювати на ньому та замилювати очі світові, вдаючи з себе «пацифістів», «гуманістів» і «визволителів». До наступної «спецоперації».

(Матеріал створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у рамках проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції).

Ірина Авраменко, медіаекспертка Інституту демократії ім. Пилипа Орлика