"У мене немає ненависті до ворога". Актор і боєць ЗСУ Павло Алдошин про російську мову на фронті, "ракову пухлину" України та зрадників із рідного Генічеська

Відомий актор Павло Алдошин ("Снайпер. Білий ворон", "Моя справжня мама", "Ігри дітей старшого віку", "Беренштейн", "Папаньки") з початку повномасштабного вторгнення вступив до Збройних сил України. При цьому він не ненавидить ворога, як мільйони українців.

В інтерв'ю для OBOZ.UA артист розповів про свою мотивацію, назвав фільми, які його надихають, і звернувся до мешканців нині окупованого росіянами рідного Генічеська Херсонської області. Алдошин також відверто висловився щодо Держкіно, називаючи його раковою пухлиною, пояснив загрозу культу війни та дав поради, як українцям не уподібнитися росіянам.

– Ви справляєте враження дуже сміливої людини не тільки через вступ до ЗСУ, а й через різкі висловлювання щодо Держкіно. Ви не боялися, що після того, як назвали його раковою пухлиною, а керівництво – паразитами й корупціонерами, які живуть за державні кошти, для вас можуть зачинити двері до української кіноіндустрії?

– У мене немає можливості відстежувати, сміливий я чи не дуже. Я просто відчуваю систему: коли вона починає тягнути ковдру на себе, там немає місця для мене. У Держкіно дуже поганий командир. Для мене прикладом є Олександр Кобзар (заслужений артист України, актор і режисер. – Ред.). У час Cancel culture [Культури скасування], коли вистава пройшла – лайно, кіно хтось зняв – фігня, alyona alyona заспівала з Jerry Heil – просто шлак, Кобзар бере і робить. Для мене це вчинок, це любов до кіно. І треба навчитися і мати сміливість відділяти політику від любові до кіно.

Політика мені не цікава взагалі. Це брудна енергія. Тож говорячи про Держкіно, можу сказати, що його можна перемогти не реформами чи законами, а просто Іриною Цілик, Олександром Кобзарем, Марисею Нікітюк, Дмитром Сухолитким-Собчуком. От такими людьми можна заткнути пельку Держкіно.

Те саме можу сказати про фільм 2019 року, де я був залучений – "Беренштейн", режисер якого Роман Шумунов давно живе в Ізраїлі. Він зняв фільм про Беренштейна, військового діяча, про якого мало писали, але це така потужна постать! Це український єврей, який робив усе, щоб звільнити Житомирщину від німецьких загарбників. Я про нього нічого не знав, як і більшість українців. Так от, навіть коли про нього дізналися, Держкіно виділило на цей проєкт нуль своєї зацікавленості й фінансування. Але все ж фільм зняли, провезли по всьому світу, зібрали нагороди, де Держкіно там не згадано жодного разу. І я їх розумію.

– Ваша нещодавня цитата: "Якщо ми і далі будемо так знімати кіно, то нам не вижити. Наша кіноіндустрія просто здохне з погляду якості". Невже все насправді так погано?

– Скажімо так: не те, що там усе погано. У нас зараз з'являється багато гарного кіно, але поряд із тим є кіно дуже погане. І є велика ймовірність того, що за наявності поганих картин буде все ж таки багато поганих професіоналів і надалі. І вони будуть затребувані. І ось це найжахливіше.

Я вважаю, що не попит породжує пропозицію, а все ж ми, люди, які продукують це кіно. Ми несемо відповідальність за якість, за меседжі, якими ми наповнюємо – не люблю це слово, але зараз воно доречне – контент. От чим ми його наповнюємо? Це важливо. Бо ми є трансляторами. І важливо зрозуміти, що ми транслюємо – усвідомлення теперішнього та планів на майбутнє. Тобто усвідомлення теперішнього і майбутнього, а не постійний відкат назад.

Це те, що зараз відбувається у кіноіндустрії, на відміну від театру, який активно рухається в бік чогось новаторського, чогось незрозумілого, але дуже цікавого. Театр – це база завжди. Це тут і зараз. Для мене мистецтво не може бути буквальним через те, що воно не несе практичної цінності, воно не зобов'язується бути буквальним.

– Спостерігаючи за португальським кінематографом, який в основному зосереджений на свого, португальського, глядача і не є популярним в Європі, США і так далі, виникло запитання: на вашу думку, українське кіно також програє іноземному? Якщо так, то чи, можливо, це пов'язане з тим, що і воно розраховане більше на українського глядача?

– Дійсно, немає доцільності знімати кіно лише для українського глядача, але воно чомусь знімається. Насправді не так багато хороших повнометражних фільмів, а показувати що попало – це стидоба. Тому що до кіно це не має жодного стосунку. І так, знімається все для внутрішнього споживача. Це ще й слово таке – споживач... Тобто це не людина, яка думає, аналізує, має критичне мислення... А що ввімкнули, те він і поглинає. Відповідно, такі маємо сценарії, режисерів. Таких же вони набирають собі й акторів.

– Які актуальні теми потрібно порушувати українському кінематографу?

– Я думаю, як би це не звучало, але нам потрібно відшукувати теми глибоких стосунків між людьми на тлі ситуації, в якій перебуває наша країна. Тому що ще 20-30-50 років наша картинка буде вибудовуватися навколо війни та руйнацій. Зрештою, це переросте в культ війни, на якому ми будемо будувати свою культуру. Ми будемо цей культ війни прописувати у свій етнічний код, що вже в принципі відбувається. І це дуже погано, тому що війна – це деструкція в будь-якому випадку. Особисто я б не створював цей культ.

Якщо ми будуватимемо теми, яка українська нація сильна, потужна і так далі, це хитне нас в абсолютно дзеркальний бік – туди, з чим ми боремося. На цьому побудована ворожа культура. Вона ґрунтується не на ненависті, а на перевагах нас як нації.

Ті кричать: "Ми своїх на полі не кидаємо!", а ми: "Ми з полоненими так не поводимося!" Постійне протиставлення! Як на мене, абсолютно беззмістовна емоційна підключка. Ми протиставляємо себе їм! Вважаю, що це є залученням cебе до цього процесу, а я його виключив для себе у квітні 2022 року. Для мене не існує ненависті до ворога.

– А що ви відчуваєте до ворога? В одному з інтерв'ю Андрій Хливнюк зізнався, що коли перебував на фронті, то також не відчував до них ненависті, а лише жаль.

– Нічого не відчуваю. Я навіть жалю до них не хочу відчувати, бо це також залучення себе до процесу. Знаєте, коли я буду відчувати до них жаль? Коли працюватиму над роллю, де буде потрібно виправдати вчинки мого прототипа. Зараз мені як людині, яка на фронті робить те, що вона робить, мені це просто заважає.

– Чому до повномасштабного вторгнення український актор відчував меншовартість у своїй країні?

– З погляду "бабок" я розумію, чому так відбувалось. Щоб ця низькопробна фігня була популярна там, куди її везли, то там мало бути медійне обличчя, їхнє обличчя. Тому це логічно і паралельно виховувало любов до кацапських акторів у нашому суспільстві. Такий дуже приємний побічний ефект.

– Які фільми вас надихають?

– До прикладу, польський фільм "Знахар". Я люблю кіно як таке. Не важливо, жанрове воно чи документальне, головне для мене – це коли я дивлюся фільм і розумію, що тим, ким я був до початку перегляду, я більше не буду. Тоді для мене це кіно сталося. Щось має відбутися в людині, якась має відбутися робота душі. Ось таке кіно я схвалюю. Воно може коштувати мільйони доларів, а може вартувати лише тисячі гривень.

З українського кіно для мене безперечний лідер – це "Памфір". Це дуже сильно, це дуже просто і це чіпляє. Там усе працює – сценарій, актори. І другий фільм, знятий українським актором Олександром Кобзарем, "Батько", взагалі без допомоги держави. І знаєте, може він буде комусь не дуже доречним, когось це може навіть тригерити або хтось думатиме, що могли б щось цікавіше зняти. Але враховуючи фактори того, що це зробила людина, яка кропітко ставиться до своєї професії, і для нього важливо, це видно, що це кіно... Не те, яке створюють штучно, а яке народжують. Так, воно не ідеальне, за нього не дадуть "Оскар", але суть не в цьому, суть у меседжі, суть у поклику, в бажанні надихати й своїх колег зокрема.

– Чи можна сказати, що роль снайпера у фільмі Мар'яна Бушана "Снайпер. Білий ворон" допомогла вам ухвалити рішення вступити до Збройних сил України? Було усвідомлення, що реальність буде кардинально відрізнятися від знімального майданчика?

– Думаю, рішення боронити свою країну я ухвалив значно раніше, ніж відбулися зйомки фільму. Я живу так, що те, що мені цікаво, – я вже вмію, куди мені цікаво було б потрапити – я вже там був... Тобто фантазія – це мій основний професійний інструмент.

– Чи залишається час на творчість, враховуючи умови, в яких перебуваєте?

– Чесно кажучи, не маю відповіді на це запитання, тому що робота, яку виконую зараз, не передбачає наявності глибокого самоаналізу, який мені необхідний для творчості. Періодично мене це тригерить. Я все чую, я все бачу, але не можу собі дозволити якусь рефлексію, бо наразі це життєвонебезпечно. Колись, коли я не буду військовослужбовцем, коли закінчиться війна, я знову займатимуся музикою, кіно. Мені є що сказати, і про це треба говорити. А щоб про це говорити, потрібен час, якого в мене зараз нема. Він належить війні.

Нещодавно я був на лікарняному і заїжджав на декілька днів до Києва. Там ми зняли з художниками дуже крутий фільм. Мені сподобалася ідея, меседж, який хочуть донести світові: де межа реальності – актор на війні. Спочатку він грав військового, потім він став військовим. Що таке реальність, а що таке кіно. Коли виставляю фото в Instаgram зі зйомок і пишу: "Кіно?" і опитування – так/ні. То 90% пишуть: ні. Через місяць виставляю фото, де щось горіло, і біля стінки красиво відбивалося світло. Знову запитую: "Кіно?", всі пишуть: так! А це ми якраз у Кремінній на позиціях. Це дуже доречне запитання. Ось такими речами має займатися кінематограф.

– Ваша дружина з дітьми перебувають в Україні?

– У мене другий шлюб, тож моя дружина тут, в Україні, а колишня виїхала з дітьми у березні 2022 року.

– У майже кожному інтерв'ю я запитую в гостя, в який момент перейшли на українську мову? Адже мовна тема і конфлікти довкола неї не втрачають своєї актуальності. Пригадую, як ви різко засудили Ірину Фаріон, яка негативно висловлювалась щодо російськомовних військовослужбовців.

– Я б хотів ще раз наголосити, що робити зауваження військовому щодо мови може тільки військовий. Повірте, на фронті також є правила та існує мовне питання. І ми обговорюємо це. Але все залежить від ситуації. До прикладу, висуваємося ми на позиції, а там кацапська мова, і більшість бійців нею розмовляє, а ми йдемо з ними (кацапами) на зустріч, то можна загинути через те, що розмовляєш російською. Тому що вночі дуже погано розібрати в тепловізор або нічник, це українець чи це кацап. Але якщо він розмовляє українською і так, як ми маємо це чути, то ми розуміємо. Якщо ж кацапською, то тут питання – 50/50. А перехід на українську мову відбувся, коли я почав роботу над роллю снайпера у фільмі "Снайпер. Білий ворон".

Фраза режисера, що єдине завдання актора – бути в кадрі переконливим, мене змотивувала. Щоб моя мова в кадрі не була кострубатою і щоб як актор я також мав професійний вигляд. Я ніколи не цурався мови, починав розмовляти через якісь приколи, різні діалекти наших регіонів. Мене це захоплювало, і поступово вимальовувалося у власну говірку (сміється), якщо можна так сказати.

– Але виходить, що саме мій земляк, режисер фільму, Мар'ян Бушан (уродженець міста Івано-Франківськ) вас стимулював?

– Так точно (усміхається).

– Яким запам'яталося вам дитинство на нині окупованій росіянами території – в селі Семихатки біля Генічеська?

– О, я колись буду цілу книгу писати про ці спогади! (сміється). Я вам так скажу: дитинство у мене було. І воно складає 95% мого емоційного багажу. Я за це вдячний усім: Богу, матері, всім друзям, ну буквально всім. Навіть коровам, кроликам, голубам, велосипедам, комбайнам і озеру Сиваш, моєму місцю сили й донині, до якого я не маю доступу вже два роки, і це для мене критично. Бо я пам'ятаю: щонайдовше був відсутній на тому місці дев'ять місяців, і емоційно це місце має дуже важливе значення для мене.

Це моє місце. Місце моїх предків. Я його дуже ціную. Я мрію, щоб мої діти колись туди потрапили. Зроблю все для того, щоб це їм забезпечити. Це моя мотивація.

– Ви дуже чуттєво відгукуєтеся про свій край. Досі я не зустрічала людину, яка б називала свою землю святою та місцем сили. Якби у вас була можливість звернутися до її мешканців, які перебувають під окупацією Росії, що б ви їм сказали?

– Мені ніколи не говорили, що таке любов. От що це таке? Ми хибно, якось однобоко сприймаємо це поняття. Це любов, це нелюбов. От чоловік і жінка – це любов. Я вважаю, що виховувати дитину треба в любові до себе і до своєї землі. Треба було мені, дитині, усвідомити, що "я" іде від цієї основної точки, бо іншої в мене нема. Це там, де ти народився, де твої батьки, друзі, де твої кози, стовпи електричні, паркан, поля, Сиваш.

Те, що ти бачиш, – це і є "ти". Це невіддільний процес усвідомлення себе в просторі. І коли ти налагодиш оцей зв'язок – це і є першоусвідомлення любові. От із цього треба починати. Тому що любов матері до дитини й дитини до матері – перманентна, її не треба пояснювати. Її пояснювати треба трохи пізніше, залежно від віку дитини, від відстані.

Я зараз спілкуюся на ці теми зі своїм сином, із донькою рідше, бо вона молодша, але в майбутньому буду також і з нею. Так ось, я пояснюю йому все про Україну, хочу, щоб він у свої шість років був свідомою дитиною. При цьому не відбираю у нього дитинства: він не припиняє читати дитячі книжки, цікавитися Marvel i Starwars. Я це тільки заохочую.

Я колись казав: якби Гітлер дійсно любив творчість Вагнера, він би не коїв те, що він коїв. Тобто мій улюблений композитор – є любов до його музики. Я люблю бувати в Україні – це не любов до України. Це полюбляння. А от любов – це одночасно стан, це рух, це вчинок, це жага, це все. Досконале усвідомлення, до чого всім треба спрямовувати все: свою освіту, свої вчинки, свої надбання, свій досвід. Тільки це, на мою особисту думку, має значення. Все решта – "бабки", територіальні претензії, система, влада – порівняно з тим колом, яке я кострубато обмалював, – ніщо.

Знаєте, це як стара фарба від дерева лущиться: ти її нігтем колупнеш – і вона просто відвалюється. Це є все те, що не є любов'ю. Тому любов є дуже потужним агрегатом, до якого, якщо ти підключишся, в тебе немає шансів не бути щасливим. Я через це коло підійшов до звернення до моїх земляків. Як людина, яка виїхала звідти і може подивитись на ситуацію ззовні.

Я чув багато історій про те, як озеро Сиваш було червоним від крові бійців – як українських, так і німецьких – у роки Другої світової війни. Я думаю, що битва за цю землю ще попереду. Але навіть якщо там нічого не залишиться, маю на увазі моєї хати, в якій живуть зараз кацапи, в мене ніхто не забере цієї землі. Це моя точка, яка нікуди не зникне. А там така земля потужна, самобутня і самодостатня, в ній скільки енергії... І якщо ти приходиш до неї з любов'ю – а в моєму випадку це саме так, – то мені нічого не буде вартувати відновити хату, побудувати там вітряк, курник, насаджати помідорів... От бачите, що насправді людині треба? (Усміхається).

Якби кожен усвідомив себе частиною цієї землі, частиною цієї любові, яку вона йому дала, у нас узагалі б не було питань перенасичення міст, збідованості сіл. Мені не треба пояснювати, чому я маю жити в селі. І своїм землякам я б хотів побажати, поки ми до них йдемо, усвідомити цей важливий фактор – любов до своєї землі. Бо вони мислять категоріями "щоб не було війни", тобто вони готові жити з іншим паспортом. Хибна думка, думка раба, який не те що не усвідомлює своєї державності, свого громадянства, своєї належності до якоїсь нації... Це для них дикі речі. Він не усвідомлює найголовнішого – хто я тут?

– Павле, дуже дякую вам, що знайшли час для нашої розмови.

– Я вам також вдячний. Ще хотів би сказати, повертаючись до запитання, які актуальні теми потрібно зачіпати українському кінематографу, проживати разом зі своїм глядачем. Я хочу, щоб зняли кіно про репортерів, про журналістів, про фотографів, які зробили те, що вони зробили, які воювали на рівні тих самих титанів. Для того, щоб пояснювати людям, що робота журналіста – це не лише картинки та красномовні заголовки. На третьому році війни люди досі не розуміють, що камера – це такий самий автомат. Просто у них різні напрями. Але коли танки гатять по твоєму селі, там уже гітарою не відмажешся. А взагалі в мирний час це такий самий "калаш" (автомат Калашникова. – Ред.).

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю зі ще одним воїном ЗСУ: "Так пахнуть не наші ноги, так пахне життя". Військовий "Дід Вуж" – про страшну ніч 24 лютого, українську мову і два запитання, які дратують воїнів

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!