Уроки історії. Як українські повстанці захищали від більшовиків Крим у 1920 році

Ця дивна, яскрава й багато в чому повчальна історія ще не знайшла свого відображення на сторінках українських книжок. Ідеться про військову співпрацю представників Української Народної Республіки й «хороших рускіх» зразка 1920 року — вранґелівців. Ця співпраця відбувалася як на території, яку контролювала Армія УНР, так і серед білогвардійських військ генерала Петра Вранґеля, пише видання “Тиждень“.

На його боці вимушено, через різні воєнно-політичні обставини, опинилася низка українських старшин і підрозділів, які погодилися тимчасово воювати пліч-о-пліч із білогвардійцями, але під блакитно-жовтими прапорами. Найбільш видатним із цих підрозділів був партизанський загін отамана Чорної Хмари, про діяльність якого збереглися не лише документи й спогади, а й малюнки 1920 року, які зробив один із юнаків-білогвардійців, що воював разом з українцями.

Антон Гребенник – отаман Чорна Хмара

У листопаді 1923 року отаман Чорна Хмара подав на ім’я головного отамана УНР Симона Петлюри доповідь про свою діяльність за понад п’ять років, з якої ми й дізнаємося його реальне ім’я й біографію.

Отже, невловним ватажком партизанів був Антон Якович Гребенник (Гребінюк). Він народився 15 січня 1890 року в селі Велика Михайлівка (нині Великомихайлівка Раївської сільської громади Синельниківського району Дніпровської області). Закінчив ремісниче училище, якийсь час навчався на сільськогосподарських курсах, під час Першої світової війни став офіцером (поручником), у січні 1918-го повернувся додому.

Село Велика Михайлівка, батьківщина отамана, була безпосередньо пов’язана з іншим повстанським діячем — всесвітньо відомим Нестором Махном. Зі слів Антона Гребенника, після того як Махно склав іспит на сільського вчителя, він тривалий час працював саме у Великій Михайлівці. Коли Гребенник повернувся до рідного села, то одразу почав агітувати за українську владу — він був палким прихильником Центральної Ради. Але Махнові, союзникові більшовиків, це не сподобалося. Він наказав заарештувати Гребенника. Сім діб поручник просидів під вартою, а на восьму вночі підпоїв охорону й в самій лишень сорочці утік. Пізніше Гребенник зустрів іще чотирьох молодших офіцерів, симпатиків української влади, з якими сформував власний загін, до якого влилися місцеві селяни. Отож на противагу отаманам-анархістам Нестору Махну, Марусі Нікіфоровій й іншим у тому районі Катеринославщини було створено суто українській загін.

Упродовж 1919 року український повстанський рух на території сучасної Дніпровщини, Запоріжжя й Херсонщини весь час конкурував з анархістськими загонами Нестора Махна. Останній, щоб дурити селян щодо своїх справжніх цілей і намірів, офіційно називав свої загони «Українською партизансько-повстанською армією». Отже, селяни вважали її також союзницею УНР, а відтак масово вступали до махновських загонів. Саме тому справжнім українським загонам доводилося часто йти пліч-о-пліч з махновськими. Представником УНР у цих загонах був доктор Галієв — серб або македонець за походженням, легендарна постать того часу, чию біографію досі не досліджено (цей повстанський лідер пізніше загинув у бою із чекістами, і документів про нього не збереглося).

Коли влітку 1919 року на територію Подніпров’я прийшли білогвардійці, усі місцеві селяни повстали на боротьбу з ними. Генерал Антон Дєнікін був непримиренним ворогом усього українського: він видав декрет, за яким мали закрити українські гімназії, університети, театри, академії тощо. Прийшовши до Києва, білогвардійці одразу знищили пам’ятник Тарасові Шевченку. Його наступник, генерал Петро Вранґель, який у 1918 році відвідував гетьмана Павла Скоропадського й на власні очі бачив Українську Державу, мав більш помірковані погляди. Крім того, він чудово розумів, що без допомоги Армії УНР і широких верств українського селянства білогвардійцям не вдасться здолати червоних.

Українське життя в Криму в 1920 році

Приєднання загону Чорної Хмари до білогвардійських військ відбулося 2 (15) серпня 1920 року неподалік міста Олександрівська, як писав один із мемуаристів, «на Великих Лугах» — у місцях, де колись перебували запорізькі козаки. Серед повстанців був і політичний комісар УНР, доктор Гелієв — відомий український діяч того часу, який пізніше загинув у боротьбі з більшовиками на Катеринославщині. Доктор Гелієв зустрічався на станції Джанкой і пізніше в Севастополі з генералом Петром Вранґелем, де вони домовилися про те, що українські повстанські загони перебуватимуть у військовому союзі з білогвардійцями.

Тим часом у Криму була велика група генералів, старшин і простих громадян УНР, які восени 1919 року захворіли на тиф, у непритомному стані опинилися на територіях, захоплених білогвардійцями, і потім із ними мали їхати на Південь під тиском червоних. Найбільш активна частина цих українців на чолі з генералом Петром Єрошевичем вирішила негайно виїхати з Криму, щоб через Болгарію та Румунію дістатися України та влитися в Армію УНР.

Перед від’їздом група побувала в генерала Петра Вранґеля, який заявив, що хоче використати цю подію для зближення з Армією УНР. Новий білогвардійський вождь запевняв, що не хоче йти шляхом Антона Дєнікіна і не заперечує створення національних держав, щоби з ними єдиним фронтом виступати проти більшовиків.

Після від’їзду групи Петра Єрошевича в Криму залишилася низка українських організацій, які гуртувалися навколо Української гімназії імені Тараса Шевченка в Севастополі, а також кондитерської Вітінського (відомого прихильника УНР) на Нахімовському бульварі. Упродовж 1920 року ці організації організували два Українські з’їзди в Криму, і з ними генерал Петро Вранґель і його уряд мали рахуватися. У той час білогвардійські війська вийшли за межі Криму та вели війну на території Херсонської губернії. Вони були зацікавлені в підтримці місцевого населення — українських селян і німців-колоністів — зокрема, щодо добровільного вступу селян до білогвардійських формувань. Але українське селянство було налаштоване вороже до білих. Саме тому Петро Вранґель шукав порозуміння з прихильниками УНР і навіть дозволив формування Української стрілецької дивізії. План її створення розробляв генерал Григорій Янушевський — воєначальник, який уже служив в Армії УНР і через тиф опинився в Криму.

Там уже перебували цілі групи озброєних бійців, які вважали себе українцями й не бажали долучатися до білогвардійців, зокрема:

• а) київські робітники на чолі з інженером М.Ф. Кірстою;
• б) партизани з Полтавщини, так званий козацький полк, створений братами Сахнами-Устимовичами (один з яких раніше був ад’ютантом гетьмана Павла Скоропадського);
• в) партизансько-повстанська група отамана Чорної Хмари з Херсонщини;
• г) українські групи в Болгарії, Грузії й на Принцевих островах (де був розташований великий табір біженців з Одеси).

Однак з різних причин, передусім через небажання генерала Петра Вранґеля, Українську дивізію створити не вдалося.

Оскільки білогвардійцям була потрібна нагальна допомога на фронті, зі старшин Армії УНР, які через хвороби чи поранення опинилися в Криму, було сформовано Український батальйон, який очолив полковник Федір Грудина — у минулому командир 4 Сірожупанної дивізії. Планувалося, що цей батальйон згодом буде перекинуто через Дніпро, він розгорнеться в дивізію й буде виступати назустріч Армії УНР.

Партизанський загін Олександра Сахно-Устимовича мав діяти в напрямку Олександрівська (нині Запоріжжя). Сахно-Устимович мав амбітні плани відродження запорозького козацтва.

Формально всі українські загони, які діяли в складі білогвардійських військ, підпорядковувалися генералу Григорію Янушевському.

У серпні 1920 року до Севастополя прибула українська військова делегація на чолі з полковниками Іваном Литвиненком і Михайлом Кратом. Вона зупинилась у готелі «Бристоль» на Нахімовському проспекті в Севастополі. Делегація бачилась і з помічниками Петра Вранґеля, і з самим командувачем білогвардійської армії. Останні хотіли військового союзу з Армією УНР, але старанно оминали питання незалежності України та її кордонів. Урешті-решт, було укладено військову конвенцію між УНР і білогвардійською Росією. На її підставі в Криму діяли українські збройні формування, а на території Польщі для спільного наступу з Армією УНР мала бути сформована так звана 3 російська армія. Делегація відбула із Севастополя вранці 1 вересня 1920 року на американському міноносці.

На тлі всіх цих домовленостей між представниками УНР і генералом Вранґелем загін отамана Чорної Хмари гідно тримався на полі бою серед білогвардійських військ.

Українські повстанці — союзники білогвардійців

У ніч із 23 на 24 вересня 1920 року білі мали переправитися через річку Конку, а далі — через Дніпро біля села Верхній Рогачик (нині в Херсонській області). Переправа здійснювалася саме завдяки допомозі повстанців Чорної Хмари. Один з учасників цієї переправи згадував, що на березі їх зустріли українські повстанці на чолі з отаманом Бурлаком — «високим, представницьким хлопцем у синій бекеші». Отаман і його люди добре знали всі переправи й мали йти першими. Вони пригнали три довбанки й один за одним переправили на острів Підпільний, що між Конкою та Дніпром, цілий батальйон піхотинців. Потім таким самим способом, за допомогою звичайних сільських довбанок, українські партизани переправили білогвардійську піхоту на інший бік Дніпра.

Спочатку наступ білих на правому березі розвивався досить успішно. Чимало червоноармійців, нещодавно мобілізованих українських хлопців, здавалися в полон і приставали до повстанців. Але білогвардійське командування почало майже одразу чинити перешкоди в цьому: вийшов наказ, щоб усіх військовополонених відправляли в тил.

Рядові білогвардійці не дуже зналися на тому, що повстанці воюють пліч-о-пліч з ними, а тому бійців отамана Чорної Хмари називали «махновцями». Зрештою, частково це правда: чимало повстанців раніше й справді були махновцями.

Один із білогвардійців залишив цікавий спогад про наступ українських повстанців на червоних 25 вересня 1920 року:

«Создалась паника. Люди шарахнулись в кусты и поползли по земле. Мы бросили катушку и тоже шарахнулись вправо<…>

Приказано не шуметь и по возможности осторожно двигаться вперед. Пошли. Вдруг сзади крики и шум. Что такое? Оглядываемся. К нам на помощь идут махновцы.

— Тише, тише! — кричим им.

Не хотят слушать. Шумят, галдят, форменная банда. Каждый в босяцком пальто (так білогвардієць називав козацькі жупани — Я.Т.), у каждого по 2–3 бомбы, и разные винтовки. Шумя и галдя, они обогнали нас. Их было человек 25.

Спереди застучал пулемет.

— Ура! — гаркнули махновцы и бегом кинулись на него.

Стрельба утихла. Захватили максим на мостике. Красные разбежались. Ободренные махновцами, наши пошли смелее, дабы не ударить лицом в грязь перед ними. Впереди плотина. Оттуда строчит пулемет. Махновцы, без выстрела, кинулись к ней… Но отхлынули. Наши пошли вдоль через какое-то болото, камыши и кинулись на пулемет с флангу. И этот пулемет наш. О махновцах все отзываются с восторгом<…>

Проходим дальше, стоит отбитая у красных махновцами телефонная двуколка, груженая вещевыми сумками с вещами.

Пор. Лебедев, увидав двуколку да еще телефонную, сразу подскочил.

— Отдайте нам! — сказал он махновцу. — Зачем она вам?
— Как же, — резонно ответил махновец, — мы думаем ведь разворачиваться!».

Але незабаром білим довелося відступити з правого берега Дніпра, а потім узагалі почати відступ до Криму.

Більша частина загону Чорної Хмари не захотіла покидати рідні місця й залишилася партизанити проти більшовиків (деякі з повстанців перебували в збройному підпіллі аж до 1923 року). Але сам він на чолі досить великої групи пішов до Криму як розвідувальний загін одного з білогвардійських полків. Цікаво, що загін Чорної Хмари серед білих військ був у привілейованому становищі. Один із білогвардійців згадував:

«Сегодня прибыли в наш полк махновцы — 20 человек, те, которые были с нами за Днепром. До сего дня они там «партизанили». Они составляют команду наших разведчиков. Старший команды их атаман, а начальником нашей разведки числится наш офицер. В общем, двоевластие. Что получится и кто будет командовать? Неизвестно. Они не носят погон. На занятия не ходят. Чести офицерам не отдают. Банда бандой. Но наши стараются с ними быть корректными. «Союзники» все-таки. Даже им делаются привилегии. Наши делают переходы пешком, а махновцы едут на тачанках. Наших ставят по 10–12 человек в одну хату, а их по 2 по 3».

Незабаром стратегічна ситуація для білогвардійців змінилась ще на гірше: червоні увірвалися до Криму, і українські «союзники», які воювали з ними на фронті проти більшовиків пліч-о-пліч, опинились у дуже складній ситуації. Посланець від повстанців прибув до Севастополя, де в українській громаді розповів про скрутну ситуацію. Ось що згадував про це генерал Григорій Янушевський:

«Надісланий від повстанського загону Чорна Хмара український старшина молив негайно ж просити самого генерала Врангеля про якомога швидку допомогу кільком сотням босих, обірваних та голодних повстанців цього загону та розповідав досить сумну, але добре відому багатьом з присутніх долю цього загону, який мав необережність іще 15 серпня приєднатись до російських військ на Великих Лугах під Олександрівськом та багато разів брати участь у боях з червоними військами. 25 серпня начальник штабу полковник Т. запропонував цьому загону разом з частинами дивізії переправитись на правий берег Дніпра.

За домовленістю, повстанці 26 серпня на довбанках переправились, але за ними ніхто не пішов. З 3 години ранку й до 8 години вечора вони самі мали вести нерівний бій з червоними курсантами біля с. Біленька й вночі рятуватися вплав знов на лівий берег Дніпра. Війська їм нічого не хотіли давати й їх годували місцеві мешканці. Одежа та взуття у повстанців зносились остаточно. Настали дощі та мряка. У плавні йти вже не можна. Люди ледь не помирають з голоду, оскільки ніхто з російських начальників не визнає їх своїми та не хоче їм допомагати. Відмовляють навіть у хлібі».

Отаман Чорна Хмара був увесь час зі своїм загоном. Спочатку йому наказали вирушити на Джанкой разом із юнкерами прикривати відступ білогвардійської армії. Отаман зв’язався з генералом Янушевським й отримав від нього наказ іти на Севастополь. Але туди загін уже не міг пробитися й вирушив на Феодосію. Там царював хаос: кубанці не пускали на кораблі жодні частини, крім козаків. Чимало білогвардійських формувань залишилось у порту й пізніше потрапило в полон червоних. Але Чорна Хмара в цій ситуації не розгубився й врятував свій загін. Пізніше він доповідав Симону Петлюрі про це так:

«Я з відділом прибув до Феодосії увечері 29 жовтня, вистроїв відділ і приготувався до евакуації. Але пристань була оточена проволокою, ми її порубали шаблюками і прибули на пристань. Шлики поховали, а тимчасом 4 чоловіки кинулося до пароплаву і з палуби кинули мені шнури, я виліз по шнуру до перегруженого пароплаву. Козаки тимчасом лишалися на березі. Потім вони одіпхнули кубанців, захопили в свої руки пароплав і туди перенеслися.

Вже в одкритому морі був даний наказ всім командирам частин явитися до командира пароплаву ген. Хоткевича. Пішов і я туди. Тут уже зібралися самі полковники та генерали. І я собі близче протиснувся. Всі підходили і записували скільки вони мають людей щоб одержати харчі. Я тоді і собі підійшов і заявив, що я є командир партизанського отряду. Тоді ген. Хотькевич почав кричати і допитуватися яким чином я попав на пароплав. Я заявив що таким правом як і всі: в откритім морі я нічого не боявся, бо мене не могли викинути. В дорозі харчі давали».

З кубанцями українські партизанські відділи Чорної Хмари, а також Олександра Сахна-Устимовича прибули спочатку до Константинополя, а потім на острів Лемнос. Звідси з багатьма пригодами партизани виїхали до Румунії або до Польщі, де розташовувалися українські війська. Антон Гребенник опинився в Польщі, де в листопаді 1921 року з десятьма партизанами долучився до Подільської групи Армії УНР, яка брала участь у Другому зимовому поході. Цій групі поталанило більше, ніж головній, Юрка Тютюнника, і після походу вона знов прорвалася на територію Польщі. Станом на листопад 1923 року отаман Чорна Хмара перебував у Польщі, у місті Тарнів. Відомостей про подальшу його долю встановити поки що не вдалося.

Автор малюнків — Олександр Судоплатов. У 1920 р. пліч-о-пліч у складі білогвардійських військ воював з українськими повстанцями. Це його замальовки з натури.

Автор:  ЯРОСЛАВ ТИНЧЕНКО, історик і журналіст, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України

Джерело: “Тиждень“