Як показати перемоги, говорячи про поразки

Новий, п’ятий за ліком документальний фільм журналіста Артема Шевченка «Війна за море: від Дніпра до Криму», прем’єра якого відбулася 10 березня в ефірі національного телемарафону «Єдині новини», може збентежити постійних глядачів. Не лише тих, хто стежить за циклом «Воєнна розвідка України», який, до речі, автор раніше представив на Берлінале та на основі якої вже створена книжка. А й загалом тих, кому небайдужий перебіг війни Росії з нами. Бо байдужі є, вони називають себе втомленими від війни, не маючи для цієї втоми жодних видимих підстав. І, до речі, саме такі співгромадяни можуть і будуть трактувати показане й побачене як своєрідне визнання поганої спроможності України та українців вести успішні переможні бойові дії та провадити вдалі розвідувальні операції.

Чи дає годинний фільм «Війна за море: від Дніпра до Криму» підстави для цього? На перший погляд — так. Якщо взагалі розглядати його в загальному контексті торішнього контрнаступу. Довго й широко анонсована тим-таки «Єдиним марафоном» не інакше, як новий голлівудський  блокбастер на кшталт «Годзилла проти Конга», найочікуваніша військова операція зрештою не лише розчарувала своєю нібито «повільністю», а й породила чимало фейків. Зрештою остаточно заплутала навіть людей із критичним мисленням, котрі досі намагаються домовитися між собою та з самими собою, вдалим був контрнаступ, провальним та чи був він узагалі. А фільм Артема Шевченка, зміст якого частково перегукується з контрнаступом, лише підтверджує втрачені ілюзії та надію не лише на швидку, а й узагалі — на перемогу. Принаймні на фоні попередніх чотирьох стрічок — так точно.

Хоча і з ними не все так просто. Згадаю перший фільм трилогії про спецоперації ГУР МО — «Небо». До його виходу в соцмережах панувала думка про те, що захисників «Азовсталі» кинули напризволяще. Натомість фільм детально розповідає — звісно, все, що можна розповідати, — про операцію з доставлення на блоковану росіянами «Азовсталь» зброї, медикаментів і часткової евакуації поранених. Отже, воєнна розвідка успішно працює. Другий і третій фільми, «Море» і «Земля» відповідно, взагалі не створюють негативних прецедентів і ні в чому скептиків не переконують. Адже звільнення острова Зміїний, знищення крейсера «Москва» та деокупація Харківщини — вже хрестоматійні успішні українські операції в історії цієї найбільшої війни в Європі третього тисячоліття.

Те саме можна й треба сказати про зміст четвертого фільму, «Збиті льотчики Росії», який розповідає про успіхи української воєнної розвідки на ниві вербування ворога й переманювання на наш бік. І хоча звістка про вбивство перевербованого російського льотчика Кузьмінова засмутила, це все одно зовсім інша історія з зовсім іншими фігурантами й інакшим контекстом. Адже загалом у всіх чотирьох стрічках — перемога.

Початок «Війни за море…» приємно напружує навіть тих, хто стежить за новинами щодня й знає про успіхи й поразки. Йдеться про зухвалу спробу спецпризначенців звільнити захоплену російськими окупантами Запорізьку АЕС. Причому в моїй персональній уяві десь так і малювалися картини: наші супергерої десантуються на станцію, тихо вбивають ворогів одного за одним і без зайвого галасу зачищають ЗАЕС від русні. Чудово розуміючи, що так, як у кіно, не буде, а також чудово знаючи, що станцію досі окуповано, все одно дивився й слухав насторожено — раптом операція вдалася, просто нам нічого не кажуть. Проте дива не сталося: звільнити ЗАЕС, як визнає автор, не вдалося.

Далі — знову невдача. Десантування в Енергодарі так само не принесло бажаних результатів, тож наші бійці відступили. Потому росіяни скоїли злочин, який ніхто на той час не зміг би зупинити: підірвали Каховську ГЕС. Усе це дуже засмучує й навіть ладне деморалізувати навіть найбільших реалістів. Котрі розуміють: війна — не кіно, у неї нема сценарію, сьогодні ти, завтра — тебе. Бо хочеться ж, аби щодня ти…

Проте десь на двадцятій хвилині фільму відчуття тотальної поразки й всепропальства поволі зникає. Тому що непомітно міняється й тон оповіді. Виявляється, відбулися неочевидні, але логічні речі: кожна така операція незалежно від результату давала досвід. Що дозволяло вдосконалювати майстерність, пропонувати, шукати та знаходити креативні рішення й що далі, то частіше завдавати ворогу непоправних втрат. Як іміджевих, так і матеріальних. До перших належить повернення контролю над так званими «вишками Бойка» та створення плацдарму на лівому березі Дніпра на Херсонщині. До других — знищення російських кораблів морськими дронами та рейди в Криму.

Завершується фільм, як належить справжньому блокбастеру — ураженням штабу Чорноморського флоту Росії в Севастополі. «Ракети ввійшли в нього, як ніж у масло», — суто книжкова, літературна метафора, навіть десь штамп, так звана «літературщина». Але мовний зворот тут виправданий. Адже історію, яка почалася з визнання поразок і прорахунків, завершилася на переможній, і від того — пафосній ноті.

До всього, в результаті маємо не лише військову, а економічну, політичну й навіть геополітичну перемогу: контроль над Чорним морем і створення морського коридору для експорту української продукції, до того неможливого через агресивні дії Росії. У підсумку фільм «Війна за море: від Дніпра до Криму» показує війну в її динаміці. І прямо пояснює: до перемоги далеко, та вона можлива й реальна, якщо думати й діяти на випередження. Та приємно для нас і неприємно для ворога дивувати.