/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2F4f115c4f5638bae3fd1f37b47f530d3f.jpg)
"Від цього залежить моє життя": вражаюча історія британського добровольця
Вересень 2022 року. Вибух. За ним десятки, сотні інших. Обстріл продовжується годинами. Українські військові утримують позицію на Бахмутському напрямку. Снаряд влучає біля самого окопу. Один з військовослужбовців кличе на допомогу. Відгукується британець Пол Огілві, що з початку повномасштабного вторгнення приєднався до лав Збройних сил. Він робить крок, його нога провалюється. Попри це відчуття болю немає. Якийсь час військовий думає, що залишився без ноги. Чоловіка вдасться евакуювати через кілька годин. Під час порятунку він отримає ще одне поранення. ZAXID.NET розповідає історію Пола Огілві, який приїхав допомогти українцям на війні та попри важкі поранення готується повернутися на фронт.
"Ти вже без милиць!"
Гучний ліфт тернопільської лікарні зупиняється на другому поверсі. З коридору лунає гучний сміх. На дивані навпроти дверей ліфта сидять двоє військових у цивільному – 28-річний Микола з Івано-Франківська, який приїхав на консультацію перед операцією, та 54-річний Пол з Лондона.
Сьогодні Пол приїхав до лікарні з волонтером Ярославом Колодієм, який привіз допомогу для лікарні: увесь коридор заставлений коробками та колісними кріслами. Ним швидко крокує лікар-ортопед Сергій Гаріян, який робить операції українським бійцям.
"Сергію, можна тебе на хвилинку? Ми привезли допомогу з Австрії, треба фото для звіту", – говорить Ярослав і кличе військових ставати до фото.
"Пол, ти візьмеш таксі додому?", – запитує Ярослав і поспішає у справах. Пол крокує лікарняним коридором. У палатах лежать втомлені поранені військові з різних куточків України. Раптом з однієї з палат лунає вигук.
"Пол! Оце Голлівуд! Красень! Ти вже без милиць! Як моя нога? Ха-ха! Все добре, ловить Wi-Fi. 5G!", – говорить поранений військовий й показує металеву конструкцію у своїй нозі.
"О, так! Я маю дуже багато друзів в лікарні", – усміхається Пол і йде не до ліфта, а до сходів, щоб спуститися на перший поверх. Дорогою до виходу до чоловіка підійдуть ще кілька лікарів, щоб запитати про його самопочуття.
"Товариш сказав, що обов'язково витягне мене"
Пол відкриває двері великого й просторого будинку сім'ї Ярослава, де живе понад п'ять місяців. З-за дверей визирає грайливий далматинець Дойче. Собака радіє людям, треться об пальто й залишає на ньому пляму з білої шерсті.
Військовий сідає за кухонний стіл, на якому лежать його конспекти з української мови. Нога Пола втомилася. Позаду чоловіка під стіною стоять червоні милиці. Пол не користувався ними вже два тижні й навіть зміг без них пройти півтора кілометра. Він розповідає, що має проблеми з кровообігом через незручне взуття, але через кілька днів матиме нові черевики.
З 2022 року Пол в Україні й деколи сумує за рідним Лондоном. Мама Пола – медсестра, а тато – сантехнік. Вони переїхали до Англії з Ямайки. Пол був на Ямайці лише раз, в 11-річному віці. Він не пам'ятає, про які професії мріяв в дитинстві, а військову форму вперше одягнув у 16.
Коли мені було 18, то я поїхав до Хорватії й воював там п'ять років. Після цього працював у двох охоронних компаніях, але це не було так цікаво. Я поїхав до Хорватії, бо шукав пригод і хотів чинити правильно. У Хорватії була війна, їм бракувало людей. Я був на тренуванні й познайомився з трьома британськими солдатами, вони попросили стати добровольцем. Я погодився, хоч якраз отримав хорошу роботу. Війна для мене ніколи не була пов'язана з грошима, я ніколи не заробляв на війні багато. Взагалі я навіть не думав, що мені будуть платити, коли приїхав в Україну?
– розповідає Пол.
Він йде до своєї кімнати. Через кілька хвилин приносить товсту книгу про спецоперації в Хорватії, яку йому подарував знайомий генерал. Серед старих фото тут є і його світлина.
"Під час війни в Хорватії ми багато працювали в тилу ворога. Було багато поранених і вбитих. Нам доводилося залишати загиблих. Від цього дуже страждали їхні сім'ї, тому я перестав ходити на похорони. Родичі питали: "А де мій син?". Я не міг відповісти, що ваш син отримав кулю в голову й нам довелося лишити його за 20 миль від фронту", – пригадує доброволець.
Пол Огілві під час війни у Хорватії / Фото ZAXID.NET
Військовий знав про російсько-українську війну з самого початку, з 2014 року. Його друзі, з якими він воював у Хорватії, приїжджали тренувати українських солдатів. Пол говорить, що його постійно хтось намагався затягнути в Україну. Однак він відмовлявся приїжджати, бо хотів спокійного життя. Він не думав, що 2022 року розпочнеться повномасштабна війна.
У 2022 році шість моїх друзів вирішили їхати в Україну. Я не поїхав з ними через смішну причину – мені треба було лікувати зуби. Мої друзі потрапили на полігон у Яворові, який невдовзі розбомбили. Мені пощастило, що я приїхав пізніше. Але вже коли мої друзі збиралися, то я знав, що точно поїду в Україну,
– розповів Пол.
Його родичі не злились через такий вибір. Спочатку Пол воював у лавах Інтернаціонального легіону, проте згодом перевівся до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".
"Можливо, моя сім'я сердилася лише через те, що пішов з легіону й добрих пів року ні з ким не спілкувався. Я пішов в український підрозділ, який не сходив з нуля. Рідні хотіли знати чому. Мені було дуже важко все пояснювати", – каже військовий.
Пол говорить, що він у війську майстер на всі руки: його завдання пов'язані з розвідкою та штурмом, використанням різної зброї. Поранення, через які ледве не втратив ногу, він отримав у вересні 2022 року поблизу Соледара на Донеччині. Пригадує, що росіяни штурмували позиції, які утримували українські військові, й атакували танками, артилерією та дронами.
"Ми пробули там дві ночі. Російська артилерія починала працювати о 8 ранку й закінчувала о 8 вечора. Тоді вони не могли захопити нас. Якось я почув вибух. Військовий Тарас попросив допомогти йому, бо він отримав поранення. Я зрозумів, що не можу обернутися. Спробував встати – і моя нога наче провалилася вниз. Я попросив ще одного військового накласти мені джгут. Він дивився на мою ногу й сказав: "О, ні…". Я подумав, що мою ногу просто відірвало. Джгут мені таки наклали. Нас бачили російські дрони, ми не могли евакуюватися. Проте товариш сказав, що обов'язково витягне мене звідси. Я просив чекати, щоб росіяни не звертали на нас увагу. Я переконував, що з моєю ногою все гаразд і вона просто зламана", – говорить Пол.
Попри обстріли військові з його взводу приїхали проводити евакуацію. Один з них під час цього втратив ногу, коли наступив на міну-пастку. Вони кілька разів намагалися витягти Пола, але росіяни атакували дронами й скидали гранати.
Хлопці були поранені й намагалися витягти мене. Коли вони вчергове скинули мене, то довелося заповзти в окоп. Я зміг стабілізувати ногу. У мене не було ніякого болю, просто нога була під дуже дивним кутом. Крім цього, я розумів, що в ній дірка, але не усвідомлював, наскільки це погано. Ми годинами не могли поїхати звідти. Через деякий час хлопці мене витягли, обстріл продовжувався, мене знову поранили, але мені просто пощастило вижити,
– пригадує військовий і додає, що це все не було таким вражаючим, як всі звикли бачити в бойовиках.
Після цього він з численними пораненнями та переломами потрапив до лікарні у Добропіллі, а згодом у Вараш на Рівненщині.
"Мої рідні зраділи, бо я не на війні й мені не ампутували ногу. Це зробило мене нещасним на кілька днів. Мої сестри й брат хотіли приїхати, але я сказав, що не потрібно. У них багато роботи, а ми можемо спокійно спілкуватися через Zoom і соцмережі, мої племінники завжди пишуть мені вранці. Я отримую сотні повідомлень: "Як ти? Чим займаєшся? Що їси?", – говорить Пол.
"Я дуже хочу бігати"
Потрапити до Тернополя та познайомитися із Ярославом Колодієм Полу допоміг британський волонтер Шон Гопкінс, який допомагає Україні з початку повномасштабного вторгнення. У Тернополі хірургам вдалося зберегти Полу ногу завдяки остеосинтезу. Спеціальні імпланти Шон Гопкінс зміг знайти в Австралії, оскільки в Україні їх не було. На пошуки та доставку знадобилося півроку. У Тернополі Полу торік зробили дві операції, після чого Ярослав запросив його мешкати у своєму домі.
"Ярослав допомагав, приносив багато речей, дуже багато перекладав. Так ми стали дуже хорошими друзями. Мені дуже пощастило, що він запропонував у нього пожити. Я планував винаймати квартиру, тому що життя в лікарні просто зводить з розуму. Мені подобається сім'я Ярослава, але зізнаюсь, що я вдома майже постійно сам. Я інтроверт, тому мені не складно. Крім того, я одужую і стаю все менш залежним від інших", – розповідає військовий.
Пол дивиться на ногу. Каже, що вона постійно болить, але з кожним днем йому стає краще. Він лікується і не любить драматизувати. Кожен його ранок розпочинається о 8:00. За допомогою спеціального пристрою він нагріває коліно, згодом робить спеціальні вправи.
Нещодавно вранці Пол вже зміг зробити розтяжку й доторкнутися до ніг. Загалом йому потрібно для тренувань 4-5 годин на день. Якщо він старанно все виконуватиме, то зможе бігати у серпні чи у вересні. Лікарі обіцяють, що повного відновлення можна досягти через рік.
Наступного тижня я збираюся йти до спортзалу. Я дуже хочу почати бігати. Для цього мені також потрібно скинути вагу. Ви, мабуть, помітили, що в лікарні після операцій всі військові набирають вагу. Мені потрібно займатися дві години вранці й дві години ввечері – й тоді моє тіло ставатиме все сильнішим. У Хорватії я зламав коліно, і знадобився рік, щоб знову ходити та бігати. Після цього ще рік страждав від болю й був в абсолютній агонії. Коли я виїхав з Хорватії, пройшло півроку, мені довелося ходити на спеціальні масажі. А потім одного дня я прокинувся і не відчув жодного болю,
– говорить Пол.
Він пересувається по місту переважно на таксі і зауважує, що Тернопіль не дуже пристосований для людей з інвалідністю.
"Я ледь не вбив свого друга, бо недостатньо розумів хорватську"
Крім фізичних тренувань, Пол тренує і свою українську. Він може порозумітися на побутовому рівні. Проте говорить, що наступного року вчитиме більше, щоб продовжити службу.
"Я вільно розмовляю хорватською. У Хорватії було небагато людей, які розмовляли англійською, тому доводилося вчити місцеву мову, інтернету не було. Я ледь не вбив свого друга, бо недостатньо розумів хорватську. Це урок, про який я всім розповідаю. Іноземці можуть створити проблеми для підрозділу, де всі говорять українською. Тому мені потрібно вивчити українську, бо від цього залежить моє життя. А ще дуже неввічливо приїжджати в чужу країну і не розмовляти її мовою. Я вважаю це дуже образливим", – пояснює Пол.
Він бере свої конспекти й читає слова та фрази українською. Пол показує додатки для вивчення мови, які має на телефоні. Один із застосунків оплачує для нього сестра.
Найперше, що я навчився писати українською – це ім'я та прізвище. Бо раніше, коли лікарям потрібно було заповнити якісь документи, то вони просто панікували, але коли я писав самостійно ім'я, прізвище, дату народження – всі були щасливі,
– усміхається Пол.
"Цей рік не буде успішним"
Пол говорить, що для нього війна ще не закінчилася. Він планує повертатися й за власні гроші купує собі спорядження: два бронежилети й бронепластини, аптечку, окуляри тощо. Невдовзі він отримає нічні приціли й планує придбати тепловізор. І це лише половина з необхідного.
Я дуже вірю в перемогу України. Ми перемагаємо, просто люди не розуміють, як виглядає перемога. Завжди є багато відчаю і сліз. Цей рік не буде дуже успішним, бо є Америка, яка поводиться, як засранець, є Європа, яка занадто довго ухвалює рішення. Є люди, які не розуміють важливість війни. Якось я сів в таксі, і мені водій сказав, що не хоче їхати на фронт, бо не хоче померти. Якби війна була в Англії і хтось з англійців таке сказав, то я б страшенно розлютився. Це несправедливо щодо моїх друзів, які місяцями воюють і не бачать своїх дружин та дітей,
– каже військовий.
Він впевнений, що українці – хороші солдати, але новобранцям потрібно більше підготовки, щоб краще використовувати зброю та відчувати згуртованість. Він готовий допомагати та продовжувати боротися.
"Росії зійшло з рук те, що вона зробила у 2014 році. Я повернусь, бо у мене є відчуття незавершеної справи. Коли я потрапив в український підрозділ, то почав працювати й завойовувати довіру. Потрібно себе проявити, щоб до тебе звикли, щоб тебе зрозуміли. Тут все залежить від довіри, бо тобі тоді дають більше місій. Часом місії дуже складні, але коли ти їх виконуєш, то приходить досвід. Тобі більше довіряють, але завдання стають небезпечнішими", – говорить Пол.