Хто вони — фермери, які можуть «продавити» владні інституції ЄС, розсипаючи українське зерно та закидаючи яйцями штаб-квартиру в Брюсселі

Будете здивовані, але фермери в Євросоюзі сповідують ту ж філософію, що й українські хлібороби. Мріють про достойні ціни на вирощену продукцію, стабільність, впевненість у завтра, збільшення фінансування від ЄС і додаткові преференції національного уряду.

Протести як світогляд

Для будь-якого фермера в Європі протест як форма заперечення чи незгоди з політикою ЄС є нормою. Війна в Україні зруйнувала напрацьовані роками торговельні ланцюги. Додаємо сюди реформування спільної аграрної політики (САР), невдоволення якою наростало в останні роки. В результаті світ отримав нагоду спостерігати то тут, то там у Європі яскраві спалахи фермерського гніву. З колонами тракторів, гучними заявами, спалюванням сіна, киданням яєць. Історію з блокуванням україно-польського кордону додавати в загальний котел не варто, оскільки там трохи інший сценарій.

Для України протести європейських фермерів — це як інший світ. Свого часу вітчизняним аграріям, на відміну від фермерів ЄС, забракло духу виливати молоко на дорогу, коли не було ціни. Відсутня у наших і практика поливати гноєм урядові квартали. Протести ж фермерів у Європі — завжди ретельно сплановане шоу.

Ще раз повторимо: аграрні претензії на адресу Єврокомісії — річ звична. Особливо напередодні виборів. За протестами прослідковуються інтереси окремих публічних осіб, адже в ЄС фермери — це потужна сила.

Портрет європейського фермера

На теренах 27 країн — членів ЄС працює 9,1 млн ферм. Мапа вельми строката. Всі господарства діляться на три групи. Перша — маленькі. Таких третина, мають мінімальні обсяги виробництва — менш як 2000 євро на рік і покривають 1% загального виробництва продукції сільського господарства Євросоюзу. Це свого роду аналогія нашим індивідуалам, які мають городи коло хати. Приблизно дві третини таких малих ферм самі споживають понад половину вирощеної ними продукції.

Друга група — малі та середні ферми, яких більш як 2,5 млн. Зазвичай це бізнес сімейного типу, економічний результат варіюється від 2 до 8 тис. євро на рік.

Третя категорія — ферми з річним обсягом виробництва продукції близько 250 тис. євро на рік, або 56,4% загального сільськогосподарського виробництва ЄС. Таких господарств майже 300 тис.

Задає тон у сільському господарстві Європейського Союзу так звана аграрна четвірка — Німеччина, Франція, Італія, Іспанія. Понад половину товарної аграрної продукції видають на-гора фермери згаданих країн.

Якщо загальна вартість виробленої аграрної продукції в країнах ЄС сягає 400 млрд євро та більше, то за результатами 2019 року частка Франції — 77 млрд євро, Німеччини — 58,2 млрд, Італії — 57,8 млрд, Іспанії — 51,7 млрд євро. Ще одна група: Нідерланди — 29,1 млрд євро, Польща — 26,4 млрд, Румунія — 19 млрд євро.

Нероби чи трударі?

Сільськогосподарський сектор в ЄС залишається сильно фрагментованим: середній розмір ферми становить 17,4 га. Порівняно з українськими просторами, де працюють компанії із земельним банком по кількасот тисяч гектарів, виглядає непереконливо.

Загальна площа сільськогосподарських земель ЄС без урахування Великої Британії становить 157,4 млн га. Активно вирощують сільськогосподарську продукцію та використовують землі французи — 27,4 млн га, іспанці — 23,9 млн, німці — 16,6 млн, поляки — 14,8 млн, румуни — 12,8 млн та італійці — 12,5 млн га.

Менш як 4% фермерів від загальної кількості мають в обробітку понад 100 га на одне господарство та в цілому займають 52% агроземель. Останніми роками є тренд на збільшення площ у межах одного господарства, хоча до українських мірок Європі далеко.

Безперечно, фермери в ЄС хотіли б отримувати більші врожаї, більше заробляти, але для тих, із ким довелося спілкуватися, не гроші визначають смисл. Німці, данці, французи перше, що відзначають, це українські чорноземи, де росте практично все. А потім з ентузіазмом і захопленням розповідають про власний бізнес, діляться секретами та досягненнями.

Чи можна вважати фермерів ЄС неробами, що звикли існувати виключно за рахунок дотацій? Ні. Однак постійна підтримка щедрого загальноєвропейського гаманця таки трохи розхолодила виробників продовольства в Європі.

Хто вигадав тезу про те, що європейські сусіди не вміють господарювати, невідомо, але вона є. Причому активно розганяється в Україні. Наші європейські сусіди живуть і думають, яку землю залишать тим, хто прийде після них. Це українці сіють кукурудзу по кукурудзі, складаючи грошики на рахунок десь за межами країни.

Європейський фермер інший. Він дотримується правил САР. Жартома ми називаємо це поміж себе плановою економікою. Бо в обмін на дотації він має планове виробництво.

Європейці шукають і додаткові можливості. Наприклад, відкривають власні магазини, де продають готові продукти харчування: сири, паштети, джеми. Фермери зізнаються, що сільське господарство не приносить таких доходів, як магазин чи власний ресторан поруч із фермою. Це вже інший рівень бізнесу.

Часто-густо фермери в ЄС не мають відпусток, бо фермерство — це спосіб життя, а не тільки виростити та продати. Промовистіші за слова фермера його руки. І трактором керують, і корову можуть доїти. Пасовищ не розорюють, узбіч тихенько — аж під саму кромку асфальту — не засівають. Словом, не такі кмітливі, як окремі українські підприємці.

Зверніть увагу: це ми, українці, від моменту відкриття кордонів з ЄС активно їздимо до них, у Європу, збирати врожай (томати, спаржу, полуницю), а не навпаки.

Сільське господарство ЄС забезпечує робочі місця для 55% населення всіх 27 країн. Багато людей, для кого сільське господарство не є основним видом діяльності, можуть працювати на фермах у статусі тимчасово зайнятих. Таких набирається до 17 мільйонів осіб.

Режим сприяння

Те, що офіційний Брюссель піде назустріч фермерам, було зрозуміло від початку протестів, які сколихнули Європу. Ймовірно, Брюссель має на те свої причини. (У червні 2024 року вибори до Європарламенту.)

Далі. Європа в кулуарах змушена констатувати, що жодна з країн спільноти не може виконати всі нормативи, передбачені Зеленим курсом ЄС (Green Deal).

Ще один аргумент. Брюссель опинився між двох вогнів: Україні допомагати треба, тут сумнівів у політиків не виникає. Однак і свій величезний ринок, зшитий широкими стібками компромісів, домовленостей і чітких правил, ламати не хочеться. Тому Брюссель стримано реагував на протести, напрацьовуючи пропозиції та максимальний режим сприяння для фермерів.

Разом із тим Брюссель обіцяє Україні ще на рік ліберальний режим торгівлі, хоча й не все так просто з цим проєктом.

Чи бояться українського продовольства?

Увірувавши в свою незамінність на глобальному ринку продовольства, Україна теж майже повірила в те, що європейські фермери — це люди на старих зношених тракторцях, які живуть за рахунок субсидій із бюджету ЄС і страшенно бояться можливої навали українського продовольства.

Насправді фермери в ЄС далекі від української проблематики. Так, вони знають про війну в Україні, допомагають чим можуть, але живуть власним життям.

Це українським аграріям треба визначатися. Якщо ми йдемо в ЄС, то, можливо, замість критики на адресу фермерів ЄС слід починати розбиратися в тонкощах спільної аграрної політики. Між іншим європейці вже думають про пріоритети САР на 2028–2035 роки.

Україні варто заявити власні позиції та бачення щодо політики ЄС. При цьому комунікації потрібно вибудовувати за принципом: український аграрний сектор — партнер, що посилить сільське господарство ЄС як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Бо за будь-яких умов ЄС вибере своїх фермерів, хоч би які хороші були українці.