Трішки контексту: у грудні 2023 року закрився проєкт «Вікімедіа.ру», який займався підтримкою та розвитком російськомовної «Вікіпедії». Причина проста як божий день — російський Мін'юст хотів оголосити директора «Вікімедіа.ру» Станіслава Козловського іноагентом. Закрити «Вікімедіа.ру» було благородним рішенням: це зробили, щоб убезпечити інших працівників від тяжкої долі, тобто аби їх не оголосили теж іноагентами. Бо це у Росії страшніше за саджання в автозак.
Але хоч «Вікімедіа.ру» і закрилась, у лютому 2024 року все ж Козловського оголосили іноагантом. Він цього взагалі не зрозумів: ну він же зробив усе, про що його просили (закрив свій проєкт), і тому тепер хоче оскаржувати рішення Мін'юсту. План був надійний, як швейцарський годинник, але не спрацював.
До речі, Роскомнадзор неодноразово штрафував і некомерційну організацію Wikimedia Foundation Inc., яка підтримує низку проєктів, насамперед і саму «Вікіпедію». Наприклад, 19 березня 2024 року він вирішив стягнути 3 млн рублів «за відмову видалити заборонену інформацію», проте яку саме — не вказали.
Але підозрюю, що заборонена інформація, яку має на увазі Роскомнадзор, — про війну, яку Росія розв'язала в Україні. Адже ще у квітні 2023 року російське відомство заявляло, що «Вікіпедія» відмовилась видалити 137 статей про хід війни в Україні, яку в Росії називають «спецоперацією», російську армію, «матеріали, які містять виправдання екстремістської та терористичної діяльності, інформацію про способи вживання наркотиків, а також суїцидальний та інший заборонений контент».
Отож у липні 2023 року почалось бета-тестування нової російської енциклопедії «Рувікі». Це ніби «Вікіпедія», але як пишуть західні медіа, дружня до Путіна версія. Там багато російської цензури. Володимир Медейко, творець «Рувікі», заявив, що сайт дотримуватиметься законів Росії, але нібито не залежатиме від російської влади. І ось цей сайт запустили 29 березня.
Я пішла перевірити на сайті «Рувікі» кілька статей. Почала з інформації про Володимира Зеленського. Перше, що мені впало в око — «термін президентських повноважень — 5 років (закінчується навесні 2024)». Але як каже нам стаття 19 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" В умовах воєнного стану забороняються вибори Президента України. І не тільки його.
Далі йде розділ «Біографія» про те, де народився Володимир Зеленський, про його батьків. І цитата його бабусі про те, що наш майбутній президент у дитинстві, повернувшися з садочка, любив гратися м'ясорубкою. Мабуть, цей факт якось доповнює образ Володимира Олександровича, і без цієї цитати стаття не була б такою вичерпною і повною.
Додали, звісно, російських класиків (бо куди ж без них). У статті є речення: «Брав участь у шкільній самодіяльності: грав у театральних виставах за творами Чехова, Фонвізіна, Достоєвського, був гітаристом у шкільному ансамблі». І стоїть посилання на статтю про ексучасника «Кварталу 95» Дениса Манжосова. От тільки в тій статті я не побачила згадок про Чехова, Достоєвського і Фонвізіна.
Пишуть також і про те, що у 2014 році Зеленський підтримав «агресивні дії української армії на Донбасі» та разом з учасниками «95 кварталу» передав їм 1 млн гривень. І потім у своїх виступах почав висміювати Росію, так звані ЛНР і ДНР, через що в нього виникли проблеми у Росії. Так і пишуть.
У цій статті, до речі, згадують і Дмитра Гордона, бо Володимир Зеленський давав йому інтерв'ю. Гордона там називають «українським журналістом, пропагандистом». І перше, і друге, чесно кажучи, викликає сумніви.
Найбільше у цій статті мені подобається розділ «Роль у возвеличенні неонацизму в Україні», де згадується, що у 2021 році Зеленський звернувся до жителів Донбасу, і тим, хто вважає себе росіянином, «порадив їм заради дітей та онуків покинути рідну землю, "шукати собі місце в Росії, тому що без України на цій території цивілізації не буде"». Ну і в чому він неправий?
Далі тут ще згадують, що Путін відмічав, що за підтримки вищого керівництва у нас тут в Україні прославляли Гітлера, «присвоїли центральному проспекту в Києві ім'я гітлерівського пособника Бандери, звеличували неонацизм і відроджували його на російських історичних територіях». Словом, чергова поплава Путіна — діда, який забув випити таблетки.
Потім я пішла дивитися статтю про Гордона. Не могла оминути таку можливість. І тут одразу дві плашки з червоними кружечками і хрестиками, які нам натякають, що це щось небезпечне: чи то стаття, чи то Гордон. І так, дійсно, нас попереджають, що «Це стаття про персону, визнану в Росії іноземним агентом» і «особу, занесену до переліку організацій і фізичних осіб, щодо яких є відомості про їхню причетність до екстремістської діяльності або тероризму».
Думаю, Дмитро Гордон дуже задоволений таким фактом. Адже він любить про це згадувати у своїх програмах. У цій статті йому взагалі не дають шансів: одразу в першому реченні під плашкою пишуть, що він — «радянський і український журналіст, пропагандист. Відомий проведенням інтерв'ю у співпраці зі спецслужбами України».
У цій статті хоч і згадують, що у 2016 році Гордон був проти перейменування Московського проспекту на проспект Степана Бандери, але є і цілий розділ «Співпраця з українськими спецслужбами». Там згадують про інтерв'ю, яке він взяв у депутатки Держдуми РФ Наталії Поклонської та колишнього міністра оборони так званої ДНР Ігоря Стрєлкова. Пишуть, що після відео в Україні вибухнув скандал, в ході якого Гордона «заклеймили позором». І тоді він признався, що спілкувався з Поклонською і Стрєлковим за завданням українських спецслужб.
Ну добре, пішла зі сторінки про Гордона на статтю про українців. Читати її всю я, звісно ж, не буду, бо якось підозрюю, що там може бути величезна кількість неймовірних схиблених історій. Найбільше тут дивує, навіщо автори статті поставили правильний наголос у слові «украи́нцы», якщо росіяни нас так не називають? Ми для них «укрáинцы» з наголосом на букву «а». Але хоч з «на Украине» вже добре.
А в статті про Україну на «Рувікі» передбачувано називають Євромайдан державним переворотом: «Незважаючи на закріплений у Конституції України нейтралітет, після державного перевороту 2014 року Україна взяла курс на вступ до військово-політичного блоку НАТО, який протистоїть Росії». Хоча насправді бентежить не тільки це.
Тут бачимо і про «утиск прав російськомовних громадян України та національних меншин, війна на Донбасі, розв'язана центральною владою в Києві навесні 2014 року, яка тривала 8 років, радикальний націоналізм, що став частиною державної ідеології та політики в Україні, багаторічне військове освоєння території України країнами НАТО та загроза безпеці Росії, яка виникла внаслідок цього, призвели до необхідності Спеціальної військової операції в Україні, яка розпочалася за рішенням президента Росії Володимира Путіна 24 лютого 2022 року». Тут захотілося битися головою об клавіатуру, тому я краще подивлюся, що пишуть про українські ЗМІ.
А тут нам пишуть: «Абсолютна більшість преси в Україні видається російською мовою», і популярними друкованими виданнями в Україні називають «загальнонаціональні газети «Факти і коментарі», «Сегодня», «День», «Дзеркало тижня», «Голос України», а також журнал «Корреспондент». Не хочу нікого засмучувати, але друкована газета «День» призупинила своє існування ще навесні минулого року, «Голос України» — з 1 квітня припиняє існування як медіа (у ній залишаться тільки офіційні документи — ухвалені Верховною Радою закони та постанови).
Та й загалом у січні 2022 року ми писали про те, що майже 70% українців зазвичай користуються онлайн-медіа для отримання новин, телебаченням — майже 60%, а друкованими виданнями — 12% (респонденти могли обрати декілька типів медіа).
Словом, геніальний проєкт, карколомні статті, які шкідливо читати для здоров'я. Але тішить те, що в Україні без VPN на сайт «Рувікі» зайти неможливо. Не тішить те, що росіяни й далі продовжуватимуть їсти російську пропаганду ложками, хоча вони й самі ніби непроти.
Фото: скриншоти з «Рувікі», prospekt45
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.