Змирився, що згорить заживо і просив Бога, щоб усе закінчилося швидко: історія порятунку офіцера ЗСУ

Лейтенант ЗСУ з Черкащини Віталій Мізін в перші місяці широкомасштабного вторгнення пройшов через справжнє пекло. І це, на жаль, не фігура мови. Він був одним з тих військових, що постраждав внаслідок ракетного удару ворога по 169-му навчальному центру Сухопутних військ "Десна". Тоді в травні 2022 року від рук росіян загинуло 87 людей. Віталій дивом вижив, але отримав важкі опіки, а лікарям довелося ампутувати чоловікові праві руку та ногу.

Зараз військовий перебуває на лікуванні у Фінляндії і готується до протезування, але зізнається, що прийняти нову реальність психологічно було важко і тільки підтримка родини допомогла подолати цей шлях. Своєю історією чоловік поділився з "Телеграфом".

"Народ ніби збожеволів"

Перший військовий досвід Віталій Мізін отримав ще під час АТО, коли був призваний по мобілізації. Відслуживши півтора роки й отримавши посаду командира артилерійської батареї, він звільнився з ЗСУ і поринув у цивільне життя.

"Коли я служив, то думав, що це буде заморожений конфлікт: ворогу відійдуть території, які вони захопили, а нас залишать в спокої", — каже чоловік.

Саме тому події 24 лютого 2022 року для Віталія не вкладалися в голові.

— Я в це не повірив взагалі спочатку. Я думав, що це якийсь фейк. Світ розвивається: штучний інтелект, роботи, дрони, XXI століття… Ну яка війна, люди добрі? — пригадує військовий. — Я в той час таксував і у мене вранці якраз починався робочий день. Мені зателефонували рідні, дружина і сказали, що війна почалася. Я відкрив додаток таксі, щоб подивитися замовлення, а там величезні коефіцієнти, народ ніби збожеволів, роботи просто море. І перша думка тоді: а я ж не заправився, лише 10 літрів в баку. І потім я їздив, а в місті всі метушилися, діти навіть йшли в школу, (хтось відпускав, хтось ні), черги кілометрові скрізь на заправках, в магазинах, всі перестрашені.

Коли стало остаточно зрозуміло, що все серйозно, Віталій вирішив мобілізуватися.

— У мене вдома лежав заготовлений офіцерський набір: артилерійські круги, лінійки, все як по статуту складено було. Я змахнув з нього пилюку і мені зателефонували з військкомату, — розповідає боєць.

Оминаючи військкомат, Віталій одразу зібрався їхати в бойову частину. Чоловік принципово був налаштований потрапити саме в артилерію.

— Адже я міг стріляти з усього, що у нас є, з будь-якої установки, — запевняє Віталій.

Дружина військового Юлія на той час була вагітна другим сином. В березні 2022 жінка народила. Віталій евакуював родину на захід України, а сам поїхав у військову частину.

Чоловік зізнається, що з важким серцем залишав Юлію та двох синів, та й дружині було нелегко його відпустити.

— А яка дружина хоче відпускати чоловіка на війну? Жодна! — каже військовий.

Вже в квітні 2022 Віталій опинився в навчальному центрі в Десні, який стане для нього пеклом на землі.

— Цей день буде зі мною назавжди, — запевняє боєць.

Пекло в підвалі

За словами чоловіка, напередодні обстрілу Десни окупантами керівництво навчального центру виїхало у відрядження і особовий склад отримав наказ до самостійного навчання. В ті дні в частині з’явилося багато техніки, тож військові у передчутті польових навчань натхненно готувалися.

— Особовий склад збирав потрібні речі, хлопці повторювали свої матчастини. Всі заряджали телефони, планшети, бо це ж була б зйомка відео для рідних, всі хотіли фотографуватися. Це був перший день, коли батареї мали бути в повному складі на своїх системах. Це музика, коли весь цей військовий механізм зібраний воєдино. Потім всі з натхненням лягли спати, у передчутті нереально крутого дня, — пригадує Віталій.

А рано вранці окупанти вдарили ракетами по "Десні".

— Я прокидаюсь — камінчики якісь падають на обличчя. Промайнула думка: що відбувається, кому там нема спокою? І тільки встиг про це подумати… бабах! — каже військовий.

Від потужного вибуху чоловік одразу провалився у підвал казарми. Там для Віталія почалася відчайдушна боротьба за життя.

— Було дуже багато паніки, але я розумів, що не треба панікувати. Темно. Розумієш, що відбувся обстріл і для тебе це вперше. Аналізуєш стан тіла: ніде не порізався, не боляче, дихати є чим. Лежимо. Відкопають. Все добре. Ти живий. А потім почалися спалахи і я став думати, що поки мене знайдуть, живим я можу вже і не бути. Завалено все було скрізь, ніде не пройти, але було чим дихати, — пояснює чоловік.

Та згодом отруйний дим почав пробиратися у підвал, а вогонь підступати дедалі ближче.

— Я почав одразу роздягатися і скидати все, що могло горіти, бо потім одяг знімали б зі шкірою, — розказує Віталій.

Скільки саме часу чоловік провів під завалами, він не пам’ятає.

— Не було годинника, але тоді час тягнувся, наче цілий день. Я вже просто змирився, що згорю заживо, не виживу і подумки попрощався зі своєю родиною. І просив у Бога тільки одне: щоб все швидше закінчилося… Як раптом: брандспойти, вода, розрізання сітки, що не дозволяла пройти, виповзання до рятувальників, агонія опіків…, — згадує офіцер.

Майже вся права частина тіла Віталія обгоріла, рука й нога були серйозно понівечені, тож лікарям довелося їх ампутувати.

— Я розумів ще в підвалі, що руки у мене не буде. А коли прокинувся після операції, біля мене була дружина. Я попросив її зробити фотографію зверху. І я побачив, що у мене ще нема ноги. Шкода…, — каже Мізін.

"Казали, що все буде добре"

Чоловік каже, що перші дні після поранення психологічно були критичними:

— На той момент було важко тверезо сприймати інформацію. А всі тебе запевняють, що все буде добре, все буде класно, не турбуйся, тобі поставлять протези і будеш стрибати і скакати. Але в голові це настільки не вкладалося на той момент…

Після стабілізації стану в Україні, Віталій з дружиною і дітьми вирушив на лікування до Фінляндії, де перебуває і зараз. Чоловік пережив близько десяти операцій.

— Зараз у мене алергія вже на будь-яку голку, яку мені треба терпіти. У мене вже якась "агонія тіла". За місяці в лікарні у мене атрофувалися м'язи і треба було вчитися заново сидіти, стояти. Це дуже важко для мозку. Ну здавалося б: що там такого просто встати? Ну давай, чоловіче, напружся і вставай. І мозок подає імпульс, а там, в тілі, ніхто і близько не відповідає. Абсолютно. Ого-о-о… Приїхали", — бідкається військовий.

Весь цей час родина була поряд з Віталієм.

— Коли ти на лікуванні, то не думаєш про нього. Думаєш, як там у родини життя, як вони встають зранку і лягають спати, що вони смачненьке їдять, як вони гуляють, як би ти з ними гуляв… — ділиться чоловік.

Яскравий спогад військового після виснажливих місяців лікування — проста побутова дія, яку більшість робить машинально.

— Я був постійно в бинтах, а тут до мене приходять лікарі і кажуть: "а ти не хочеш надягти футболку?" Та ви знущаєтеся з мене?! Але лікарі дійсно принесли футболки і спитали, який у мене розмір. Я пожартував, що раніше з рукою був XXL, а зараз напевно М. Я надягнув ту футболку, і це були просто неймовірні відчуття: простір, комфорт, нічого не давить, — розповідає Мізін.

А наприкінці 2023 року у Віталія і Юлії народився третій син!

— Перше, що подумав, коли дізнався, що дружина вагітна: що ж я наробив, — жартує чоловік. — Маю інвалідність, двох дітей, дружина і так вся в турботах, а тут ти зробив ще одного сина. Господи милостивий! Ну, напевно, він там щось таки знає.

Нині Віталій готується до нової операції, яка вже дасть йому можливість ходити.

"Якби у мене була довша кукса, я б вже ходив. В принципі, я і так ходжу, але недовго, а протез у мене є. Кукса в порізах, шрамах і занадто коротка і через це силіконовий лайнер для протеза просто не тримається. Тому прийнято рішення робити остеоінтеграцію — вживляння протезу в кістку, — резюмує військовий.

На лікуванні в Фінляндії, Віталій з родиною залишиться ще мінімум на рік, однак родина мріє повернутися в рідні Черкаси і мирну Україну.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.