Актор і режисер Олег Головко: «Ми не знали, що беремо участь у великому Харківському наступі, ми просто виконували завдання»

З перших днів повномасштабного російського вторгнення актор і режисер Олег Головко став на захист України. Воював у багатьох місцях, брав участь у визволенні Харківщини, був двічі поранений. Зараз, перебуваючи у відпустці після поранення, тимчасово повернувся до своєї акторської професії. Разом з Олесею Жураковською та Володимиром Горянським він вирушив у гастрольний тур з антрепризною виставою «Чоловік моєї дружини». Перед однією з таких вистав Олег погодився розповісти про те, як опинився в ЗСУ, про свою роботу над українським дубляжем «Аватара» й про те, чому під час війни люди повинні ходити в театр.

— Олеже, розкажіть, як ви, людина творчої професії, опинилися в армії?

— Для цього я «задовбав» три військкомати, два відділення ТрО і ДФТГ (Добровольче формування територіальної громади). Коли почалася війна, піднялася справжня хвиля патріотизму і під військкоматами реально стояли величезні черги. З 26 лютого я теж стояв у цих чергах, але мене тоді не брали до ЗСУ з огляду на мій вік і через те, що моя військова спеціальність була незатребувана. Тому я звернувся до ТрО і деякий час був у них, а потім переїхав жити під Київ і вже там записався у ДФТГ. Ми тримали оборону Києва з боку Броварів та Чернігівського напрямку і забезпечували там гуманітарні коридори. А потім через знайомих я домагався переведення в ЗСУ і врешті-решт отримав відношення на конкретну військову частину — і через військкомат мене як добровольця до неї направили.

— Що це за військова спеціальність, яка виявилася непотрібною в перші дні війни?

— «ППО і засоби зв'язку». В армії я не служив, але свого часу навчався в технікумі з воєнізованим ухилом і був упевнений, що в ППО мене точно візьмуть. Але мені відповіли, що ППО 30 років тому сильно відрізняється від нинішньої ППО, що зараз і допуски інші, й техніка інша, тому мої знання в цій галузі дещо застаріли. Тож воювати мені довелося в піхоті, а зараз, після поранення, лікування та реабілітації, я служу на посаді пілота БПЛА.

— Де ви воювали?

— Здебільшого на Харківському та Східному напрямку. Зокрема, ми брали участь у Харківському наступі. Там же, під Вовчанськом, я отримав своє перше поранення.

— Харківський наступ тут у тилу сприймався в суспільстві з великим емоційним піднесенням. Чи усвідомлювали ви на фронті, що берете участь у такій грандіозній події?

— Річ у тім, що ми були всередині цього всього… Телевізора в нас немає, радіо ми не слухали, тому ми навіть не знали, що беремо участь у великому Харківському наступі. Ми не знали, що зараз проводиться така масштабна операція, ми просто виконували поставлені перед нами завдання. Для нас це було просто переміщення від однієї позиції до іншої. Ми працювали за конкретними маленькими тактичними завданнями: «Переміщайтеся туди та зробіть оце й оце». Лише коли ми вже дійшли до Вовчанська і побачили кордон з Росією, коли у нас з’явився інтернет — то тільки тоді постфактум ми дізналися, що це був великий Харківський наступ.

— А як ви стали пілотом БПЛА та наскільки складно було освоїти нову професію?

— Я пройшов навчання на спеціальних курсах, які проводила волонтерська школа в Києві. Чесно зізнаюся, що було дуже важко знову ж таки через мій вік. Бо тут чим молодша людина, тим вона швидше освоює відповідну техніку і краще нею керує. Тому зазвичай пілоти БПЛА мають вік близько 30 років. Може бути й більше, якщо людина геймер по життю і звикла керувати джойстиком. Я ж ніколи не грав на плейстейшн і не є великим любителем комп’ютерних ігор, трохи «перехворів» цим, коли тільки комп’ютери з'явилися, і все. Тому мені було дуже складно. Для того, щоб опанувати цю спеціальність, цю професію, треба добре знати англійську мову, треба добре розумітися на комп’ютерній техніці, треба розумітися на основних законах фізики й аеродинаміки. Додатковим плюсом стане ще й розвинена геймерська моторика. У мене жодних цих навичок не було, тому я все це опановував із нуля. Я навіть дрона ніколи до цього не тримав у руках.

— Як би ви зараз оцінили своє вміння керувати БПЛА за десятибальною системою?

— Сам себе я оцінювати не наважуся, нехай це роблять інші. Можу тільки сказати, що зараз себе я почуваю більш упевнено і вже як молодший інструктор готую новоприбулих курсантів.  Зараз в Україні є така тенденція, щоб навчати школярів основ пілотування БПЛА. Ми якраз і були одними з перших, хто почав це робити, і я теж проводив у школах для учнів уроки пілотування. Ми будемо продовжувати цю практику й надалі. Коли є така можливість, коли ми на ротації — ми йдемо до шкіл і розповідаємо дітям, як працює аеророзвідка, для чого вона потрібна і як керувати дронами.

— Як вийшло так, що ви, перебуваючи на службі в ЗСУ, зараз берете участь в антрепризній виставі «Чоловік моєї дружини», з якою гастролюєте містами України?

— Просто зараз я відновлююся після другого поранення. У мене була операція, після якої мені надали відпустку. Природно, що спочатку я нікуди не їздив, тому що деякий час ходив за допомогою милиць, а потім із паличкою. Але коли від колег надійшла така пропозиція, я з радістю погодився. Я сумую за сценою. Мені подобається моя професія. Це дуже здорово, коли ти відчуваєш відгук залу, відчуваєш його реакцію. Це набагато цікавіше, ніж просто вдома сидіти.

— Грати у виставі після операції було важко?

— Важко було протягом першого тижня. Поки ще рана не загоїлась. Зараз — усе нормально. Я на сцені відпочиваю. Звісно, це теж праця, але на сцені я відпочиваю від якихось інших речей, відпочиваю від війни. Сцена лікує. Вона лікує і фізичні, і душевні травми. На сцені ти стаєш іншою людиною. Тому саме завдяки сцені в мене легше і швидше відбувається реабілітація, ніж якби, наприклад, я цей місяць просидів удома. Крім того, під час цих гастролей ми проводимо збір коштів для моєї бригади на автомобілі та дрони. Просимо людей допомогти, хто може. Тому що допомагати армії потрібно, самі ми, на жаль, не справляємося.

— А як узагалі ви прийшли до акторської професії? Вище ви згадували, що закінчили зовсім не театральний технікум.

— Так, я спочатку закінчив радіомеханічний технікум, а вже потім вступив до Київського театрального інституту, спочатку на акторський факультет, а потім на режисуру. І довгий час потім займався саме режисурою. У мене дуже багато було проєктів на телебаченні: «Підйом!» із Єфросиніною та Горбуновим, «Сніданок з 1+1», я був режисером «Телевізійної служби новин» на «1+1», кілька проєктів у мене було на каналі УТ-1 і на ICTV. Я якось намагався їх усі записати, то виходило близько 90 проєктів. А потім на якомусь етапі я дуже розчарувався в телебаченні. Настільки, що перестав його дивитися і пішов із цього напряму повністю. Почав займатися українським дубляжем іноземних фільмів і серіалів. А потім поступово прийшов і до акторства. До війни я працював у Київському академічному театрі «Актор» і в трьох антрепризних театрах.

— Дубляжем яких відомих фільмів можете похвалитися або пишаєтеся?

— Перша частина «Аватара» — я як режисер займався його дубляжем українською мовою для світової прем’єри. Ще мультфільм «Рататуй». Його український дубляж отримав перше місце в Європі — і я справді цим пишаюся. Над «Аватаром» узагалі було дуже цікаво працювати. Я отримав лист від Джеймса Кемерона до мене як режисера дубляжу з побажаннями вдалої роботи. Сама робота була цікава тим, що там, крім перекладу з англійської на українську мову, потрібно було ще опанувати мову племені На’ві. Нам зі студії Кемерона надіслали лінгафонний курс в аудіоформаті. Люди за сюжетом фільму вивчають мову цього племені та поступово починають розмовляти нею все краще і краще. Тобто в них спостерігається певний прогрес в освоєнні чужої їм мови. Передати саме цей прогрес українською мовою було дуже складно, оскільки ми цієї мови зовсім не знаємо. Тому наші актори пройшли спеціальний лінгафонний курс цієї штучної мови, яка налічувала близько тисячі слів. Актори не тільки вчили мову, але що найважливіше, освоювали цей акцент, який у їхніх героїв поступово змінювався в міру поліпшення знань.

Цікаво, що сам фільм я подивився тільки через пару місяців після його світової прем’єри. Цілком фільм нам для дубляжу не передавали, щоб уникнути його потрапляння на чорний ринок до прем’єри. У нас було тільки 20-30% готового відеоматеріалу для акторів, щоб вони могли потрапляти в міміку героїв. Усе інше або було схематично намальоване за допомогою комп’ютерної графіки, або являло собою чорне тло, на котрому були врізані фрагменти з губами героїв, щоб актори під час дубляжу могли потрапляти в їхню артикуляцію. Тобто авторські права фільму дуже потужно захищали. Тому сам фільм ніхто з нашої групи — ні актори, ні режисери — так під час роботи й не побачили.

— Зазвичай режисерів дубляжу широка публіка не знає. Мабуть, це трохи образливо, з урахуванням того, що це дуже відповідальна і непроста робота.

— Так, це важка, складна й дуже нудна робота. Особливо якщо ти займаєшся дубляжем серіалу. Ти можеш рік просидіти в студії з одними й тими самими персонажами. У мене був досвід, коли потрібно було зробити дубляж норвезького серіалу, в якому більше тисячі серій. Це було реально дуже важко. Особливо для акторів. Режисер сидить і щось там собі мудрує, а актори — вони стоять, постійно розмовляють і ще повинні всі емоції своїх персонажів через себе пропустити. Тож насправді дубляж — це дуже важка праця. Але вона залишається «за кадром».

— У вашій анкеті на сторінці однієї акторської агенції вказаний перелік ваших хобі: мотоцикл, подорожі, риболовля, автомобіль, велосипед і бокс. І окремо зазначено, що подорожувати ви любите і вмієте.

— Так, був час, коли я дуже багато подорожував. Перетнув на велосипеді Синайську пустелю, підіймався на Ельбрус, здійснював тривалі піші переходи, брав участь в екстремальних сплавах... Мабуть, мені просто було нудно займатися одним і тим самим, тому хотілося нових яскравих вражень.

— Ви бачили на цій війні дуже багато болю, горя, бруду, були на фронті. А в тилу люди приходять у театр на комедію і безтурботно сміються в залі. Немає відчуття якоїсь неправильності ситуації, якогось дисонансу в усьому, що відбувається?

— Розумієте, людина не може постійно перебувати в тому кошмарі, який нас зараз оточує. Якщо постійно перебувати в стані стресу, то можна просто зійти з глузду. Навіть на фронті ти себе періодично «висмикуєш» із цього стану. Там теж люди жартують, теж сміються, теж розмовляють на абстрактні теми. Ми живі люди й у нас, крім інстинкту самозбереження, є ще й емоції. Я і мої колеги, з якими ми виходимо на сцену, глядачі в залі, для яких ми граємо, — ми всі на кілька годин «висмикуємо» себе з нашої реальності. І ми, і глядачі в цей час перебуваємо в якомусь іншому паралельному вимірі, де можна і потрібно сміятися. Потім вистава закінчується — і ми всі, на жаль, повертаємося у світ війни. Тому театр під час війни має працювати. Він дає змогу людям не тільки забути про війну на кілька годин, а й нагадує їм, що є й інший світ, де війни немає, і що рано чи пізно ми будемо в ньому жити.

У мене після першого поранення теж була відпустка. І я тоді був упевнений, що театр у країні закінчився. Але коли потрапив до театру в Києві, був приємно здивований, побачивши повні зали. Тобто люди хочуть ходити до театру — і слава Богу, що в них таке бажання є.