Місцеві вибори у Туреччині: початок епохи після Ердогана

Місцеві вибори у Туреччині 31 березня завершились історичною перемогою турецької опозиції та поразкою керівних політичних сил на чолі з президентом Ердоганом. Вперше за понад 20 років правляча у Туреччині "Партія справедливості та розвитку" (AKP) програла вибори, посівши друге місце після головної опозиційної Народно-республіканської партії (CHP). Для останньої це перша перемога на виборах з 1977 року. Явка на виборах становила 78%, у голосуванні взяли участь 61 млн осіб.

Головна причина поразки Ердогана та його партії – зневіра декількох ключових груп населення. Тенденції були помітні ще під час минулорічних президентських виборів, але тоді Ердогану вдалося переконати виборців у тому, що він поліпшить ситуацію в країні, проведе нові економічні реформи, стабілізує зовнішню політику та покращить ситуацію з інфляцією. Крім того, попри те, що турецька опозиція була об’єднана навколо одного кандидата – Кемаля Киличдароглу, він виглядав слабкіше на тлі більш досвідченого чинного президента.

Треба зазначити, що дії Ердогана після президентських виборів дійсно виглядали як спроба здійснити загальне покращення. Кадрове оновлення партії та уряду позитивно сприймалося населенням. Призначення на ключові посади "технократів-прагматиків" замість "ідеологічних друзів" Ердогана також поліпшило імідж керівної партії та президента. Але за 9 місяців турецька влада не змогла продемонструвати якихось фундаментальних проривів в економіці, фіскальній політиці або на зовнішній арені. Проте, не було й відвертих провалів. Відтак, результат місцевих виборів можна трактувати більше як емоційний, а не логічний. Саме тому не можна говорити про те, що правляча партія програла у зв’язку з економічними негараздами або неспроможністю уряду подолати інфляцію. Якби це була вагома причина для більшості виборців, Ердоган програв би ще минулого року. У цьому випадку зіграли, на мою думку, емоційні та ціннісні фактори.

Загальне стомлення від старої влади знову зіграло проти партії Ердогана. Запит на оновлення політичної системи є актуальним для Туреччини щонайменше останні 10 років. Тому не дивно, що на місцевих виборах, попри роз’єднаність опозиції, люди вирішили дати їм шанс та проголосувати за інших політиків для "оновлення облич". В одних політиках люди бачили якісно інших лідерів, в інших політиках не бачили нічого нового, але голосували "лише б не за старих", в третіх політиках бачили ті самі меседжі та ідеологію, але альтернативну.

До того ж місцеві вибори сприймаються не так драматично та відповідально, як президентські. Якщо минулого року виборці вирішили не "ризикувати", і довірили президентство Ердогану, а не Киличдароглу, то цього разу їм було простіше, адже відповідальність за муніципальні вибори не така велика, та й частина людей сприймає це голосування як "наші локальні справи". Не виключаю, що частина виборців бачила в місцевих виборах можливість збалансувати систему. Мовляв, якщо президентом лишається Ердоган, то нехай хоча б на регіональному рівні будуть його опоненти.

Нарешті, ця передвиборча кампанія не була персоналізованою, як президентська. Люди не обирали між двома кандидатами. Натомість в кожному регіоні партії змагалися між собою, і підлаштовувалися під місцевий електорат. Опозиція виявилася креативнішою та політтехнологічно сильнішою. До того ж через персоналізацію політичної системи Ердогана та послаблення його партії у результаті централізації влади в руках президента, у них не завжди були харизматичні та сильні особистості під рукою, які могли б з легкістю перемагати на мерських перегонах. Наприклад, у Стамбулі партія Ердогана висувала відносно нову та раніше не розкручену людину, депутата та колишнього міністра з питань довкілля Мурата Курума. Його результат у 39,6% (2 місце) можна вважати навіть дуже непоганим, враховуючи, що він змагався з суперпопулярним чинним мером Стамбула Екремом Імамоглу, якого минулого року вважали єдиним сильним кандидатом проти Ердогана.

Турецька опозиційна CHP перемогла у 35 містах, у тому числі у консервативних провінціях Адияман, Кютахья, Кастамону та Кіліс, які вважалися оплотами правлячих сил. За ними лишилися ключові турецькі міста Стамбул (Екрем Імамоглу), Анкара (Мансур Яваш), Анталья (Мухіттін Бючек) та Ізмір (Джемаль Тугай), а також під їхній контроль перейшли й нові міста, промислові центри Бурса та Текірдаг.

Натомість партія Ердогана втратила 24 ключових міста, і ослабла навіть у деяких традиційних для себе регіонах Чорноморського узбережжя, східної Анатолії та Середземномор’я. Це болісна поразка після понад 20 років успішного домінування у країні. Їхні союзники з право-консервативної Партії націоналістичного руху (MHP) показали кращий результат, втримавши свої позиції й навіть здобувши несподівану перемогу у провінції Киркларелі. За ними будуть 8 міст. Також непоганий результат показала про-курдська Партія демократії та рівності (DEM), втримавши свої позиції у 10 містах.

Для турецької опозиції ці вибори можуть стати трампліном для реваншу у 2028 році. Найімовірніше, мер Стамбула Екрем Імамоглу стане головним кандидатом CHP на посаду президента. Новий лідер партії Озгюр Озель, якого обрали після поразки на виборах президента минулого року, зарекомендував себе як хорошого керівника та менеджера. На відміну від Кемаля Киличдароглу, він швидше знайшов спільну мову з мерами Стамбула та Анкари, що позитивно вплинуло на успіх партії у цілому. Відтепер, їм головне грамотно підготуватися до 2028 року та провести наступні 4 роки без суттєвих провалів і криз, особливо на рівні управління містами.

Єдина опозиційна партія, яка зазнала поразки на виборах – це Хороша партія (IYI). Минулого року вона була учасницею опозиційної коаліції, але після поразки на виборах президента, розійшлася з CHP та цього разу пішла на вибори самостійно. Як результат, їм не вдалося втримати свої позиції, і вони опустились на понад 3% голосів по всій країні, зайнявши останнє місце. Це може завдати відчутного удару по лідеру партії Мераль Акшенер, і навіть запустити зміну партійного керівництва та її відставку, як це сталося минулого року з Кемалем Киличдароглу в CHP.

Несподіванкою місцевих виборів стала ісламістська Нова партія добробуту (YRP). Її очолює Фатіх Ербакан, молодий та харизматичний консервативний політик, син експрем'єр-міністра Туреччини Неджметтіна Ербакана, який вважається "ментором" та "духовним учителем" Реджепа Ердогана. Ербакан-старший був усунутий від влади у 1999 році в результаті військового перевороту. Саме та подія була травмою для молодого Ердогана, який теж потрапив під хвилю антиісламістських репресій, що згодом вплинуло на його рішучість зламати суб’єктність армії та підпорядкувати її державі, вставши на шлях конфронтації з генералами. Довгий час ісламісти були у підпіллі та не "злітали" на виборах. Їхній електорат здебільшого відійшов AKP Ердогана, який зробив поміркований ісламізм частиною державної ідеології. Але зараз, на тлі послаблення турецького лідера та його партії, Ербакан отримав можливість відкусити в нього частину виборців, і до 2028 року навіть посилити свої позиції, відтягуючи тих людей, які розчарувалися в AKP. Власне, той факт, що AKP не змогла домовитися з Ербаканом про об’єднання на цих виборах також зробило свій внесок у поразку Ердогана. На цих виборах вони посіли третє місце та несподівано перемогли у провінціях Шанлиурфа та Йозгат, а також взяли під контроль 39 районів та 19 селищ, насамперед у серцевинних регіонах турецької Анатолії, ставши другою за впливовістю партією після AKP у консервативних провінціях Кайсері, Конья, Кахраманмараш, Елязиг та Різе.

Для правлячої AKP місцеві вибори стали ударом, який має спонукати їх на внутрішні перевтілення та реформи, інакше вони ризикують втратити ініціативу та програти вибори у 2028 році. Виступаючи перед прихильниками, Ердоган визнав помилки, та висловив сподівання, що партія вивчить уроки та зробить висновки, відзначивши, що партія "втратила популярність". Насправді ця тенденція прослідковувалася ще на виборах президента, коли Ердоган у другому турі та з невеликим відривом переміг свого опонента. Власне, чинний президент це розуміє, і тому ще до місцевих виборів анонсував, що це його останній президентський термін та остання передвиборча кампанія. Результат місцевих виборів має прискорити транзит влади, запущений Ердоганом, а відтак внутрішньопартійну боротьбу за те, хто буде його наступником. Імовірно, що це може бути хтось з його оточення та урядової команди, нетоксична та сильна особистість з багажем досвіду, успішних кейсів та іміджем результативного лідера. Одним з таких людей може стати, наприклад, чинний голова МЗС та колишній голова розвідки Хакан Фідан.

Місцеві вибори у Туреччині поки що не змінять зовнішню та внутрішню політику країни. Правляча партія все ще контролює національні органи влади, а Ердоган лишається президентом, і приймає всі ключові рішення. Тому навряд чи варто очікувати якихось суттєвих змін. Вибори запускають низку внутрішніх політичних процесів, які будуть впливати на підготовку до виборів 2028 року, які своєю чергою відкриють епоху постердоганівської Туреччини.