Прощення Освенцімом: Історія Єви Мозес Кор

Це сталося у п’ятдесяту річницю визволення концтабору. Єва піднялася на трибуну, зробила кілька глибоких вдихів і привселюдно виголосила: "Я пробачаю Йозефа Менгеле й усіх лікарів, які ставили жахливі експерименти наді мною та моєю сестрою Міріам. Я пробачаю їм те, що вони вбили моїх батьків, відібрали у мене мою родину та дитинство й перетворили на пекло моє життя…"

Єва Мозес Кор (31 січня 1934 — 4 липня 2019) — румунська єврейка, що пережила досліди над людьми в концентраційному таборі Освенцім, пише Ірина Говоруха для huxley.media.

Потяг сповільнювався й зі свистом гальмував. Крізь дошки вагону пробивалося склеротичне травневе сонце, яке не давало й джоуля тепла. Незабаром заскреготів засув, випростався перон, намалювався довгий гнітючий вокзал. Люди загомоніли, зіщулилися.

Кілька бравих молодиків розпочали сортувати прибулих, ніби то був скот. Неначе з вагонів зсипали горіхи, гарбузи, картоплю. Від матерів віддирали дітей: і тих, хто ще смоктав палець, і тих, хто вже вмів рахувати до десяти.

Єва з близнючкою Міріам опинилися по той бік від батьків та двох старших сестер. Дівчаток (як піддослідних) уподобав лікар Йозеф Менгеле, а найрідніші за мить зайшли у псевдодушові, наковталися гіркого газу, трансформувалися в попіл та удобрили навколишні кукурудзяні поля.

Життя розтріскалося, як земля після сухоліття.

Сонце вщент згасло.

То був Аушвіц-Біркенау: найстрашніше місце на землі. Небо впродовж року здавалося желатиновим. Околиці опинав дріт з настовбурченими голками, яким котився електричний струм. Оглядові вишки осідали від старечої черепиці. Бараки нагадували стайні для коней. Земля щодня глевкішала. Трава пробивалася тьмяна. Солодкуватий дим з крематоріїв повзав попід парканами. Його підсвічували наїжачені ліхтарі.

День починався з гонгу. Влітку піднімали о четвертій ранку, взимку — на годину раніше. Слід було схопитися на рівні ноги, заслати нари, хутко вмитися та випити баланду. О п’ятій — перекличка. Стояли по кілька годин, незважаючи на погоду. Ворухнешся — мрець. Вигукнеш свій номер мляво — теж покійник. Пізніше одні йшли на роботу, інші на прийом до лікаря Менгеле: високого, підтягнутого красеня у білому халаті.

"Вченому" виповнилося всього тридцять три роки, але його фантазія не знала меж. Молодик полюбляв експерименти на карликах і близнятах. Наживо зшивав між собою та намагався змінити колір обличчя шляхом вприскування всіляких хімічних речовин. Досліджував зуби й кістковий мозок: все шукав причини спадкових хвороб.

Вживляв дітлахам під шкіру іржаві гвіздки, скло, всіляке сміття й випробовував різні методи лікування. Вводив смертельні дози транквілізаторів і байдуже фіксував, на якому етапі починалася агонія. Ампутував органи. Дітей змушував ставати донорами, але брав не по сто-двісті грамів, а знекровлював до останньої краплі. Менгеле разом із колегами анатомував живих малюків, кастрував без анестетиків хлопчиків та чоловіків, бив електричним струмом жінок, щоб перевірити їх на витривалість.

Перевіряв, як люди реагують на високі температури та на якому градусі помирають. Піддавав великим дозам рентгенівського опромінення. Видаляв статеві органи. У вагітних приймали пологи, далі чувся плескіт води. Немовля на очах у матері топили в діжці й викидали голодним пацюкам. Найцікавіше, що охоче експериментував із немовлятами, а у самого вдома у колисці агукав новонароджений Рольф. Дриґав ніжками та пускав бульбашки.

Що голосніше кричали діти та дорослі, то гучніше грав табірний оркестр. Музиканти сиділи перед дев’ятим блоком і захлиналися бравурними мелодіями чотири рази на день. Особливо часто — "Маршом Радецького" та "Освенцімським танго".

Єва отримала "курс лікування", що складався з п’яти уколів щотижня. Дівчинці вводили "коктейль" смертоносних бактерій, які спричинювали гарячку та галюцинації. Температура добігала сорока й вище. Лікар лише зловтішався та цокав язиком: "Ой, як шкода. Така молода, а вже майже покійниця. Тобі залишилося від сили два тижні". Єва дивилася крізь свого ката і вкотре давала обітницю вижити попри все.

Надвечір в’язні поверталися до бараків й раділи короткому перепочинку. Могли нарешті сходити в туалет, бо вбиральню дозволялося відвідувати тільки двічі на день. Вкладалися спати на сінниках, а вартові швендяли туди-сюди: перевіряли чистоту ніг. Ступні мали бути виставлені з-під ковдри підошвами догори.

Від відчаю рятували спогади. Сестри обіймалися й згадували Трансильванію. Свій затишний будинок на великій фермі. Батьки вирощували кукурудзу, пшеницю, боби, картоплю. Тримали корів та вівець, мали сир і молоко. Опікувалися великим виноградником, робили вино. В саду родили яблуні, сливи, персики та вишні трьох кольорів: червоні, чорні, білі.

Влітку дівчатка вдягали ягоди на вуха: уявляли, що то сережки. Мама замовляла дітям сукні у справжньої модистки. Серед палітри кольорів обирала бордовий, блідо рожевий, блакитний (близнята навіть прибули у табір в однакових бордових пальтечках). Коли були зовсім малими, вбирала у мереживо та висаджувала на підвіконні. Перехожі думали, що то порцелянові ляльки.

Невдовзі ніч сходила туманом чи парою, й лунав свисток. Враз поставали двоповерхові будівлі, складені з віспуватої цегли, та вузькі схарапуджені вікна, поділені на шість. Скла в них зроду-віку не було. Паркан, гостроносе каміння, димарі. Дерев’яні черевики, зношений одяг, хитроморді щури. Заводили плачі діти; вони без упину кликали своїх уже мертвих матерів.

Тортури тривали дев’ять місяців, аж поки 27 січня 1945 року близько третьої години дня до табору смерті не увійшли радянські війська. У бараках залишалося близько семи тисяч в’язнів, з яких майже сімсот — діти. Їжу їм не давали вже десять днів. Єва з сестрою дивом вижили.

Дівчатка зіп’ялися на ноги й отримали від спасителів печиво та шоколад. З того часу смак свободи асоціювався зі смаком какао-бобів. Увечері радянські солдати випили трохи горілки й заходилися танцювати. Діти стояли осторонь та аплодували.

З часом дівчатка повернулися додому в Румунію та будинок не впізнали. Він стояв пустим, розграбованим. Пожили деякий час у містечку Клуж-Напока, емігрували в Ізраїль, після — у Сполучені Штати. У зовсім інший світ, в якому чудово уживалися християни з мусульманами та буддистами, звучали всі мови світу, а температуру за вікном вимірювали не в градусах Цельсія, а у Фаренгейтах.

Єва вийшла заміж, народила двох дітей, влаштувалася рієлтором, але минуле не відпускало. Варто було заплющити очі, як знову опинялася в бараці та чекала на наступну ін’єкцію. Споглядала довгий паркан, що закінчувався десь за обрієм, три сплутані між собою колії та прибуваючі потяги.

Перед очима зацементувалася платформа розлучень, важке імлисте небо, оглядові вежі. У вухах — гавкіт службових собак, які зривалися з повідків, "Марш Родецького" та мамин наляканий голос. Вона заглядала татові в обличчя та перепитувала: "Де ми? Де ми? Де ми?"

Нічні жахи наступали на п’яти кілька десятиліть. Врешті-решт жінка вирішила раз і назавжди позбутися власного травмуючого минулого шляхом прощення. Це сталося у п’ятдесяту річницю визволення концтабору. Єва піднялася на трибуну, зробила кілька глибоких вдихів і привселюдно виголосила: "Я пробачаю Йозефа Менгеле й усіх лікарів, які ставили жахливі експерименти наді мною та моєю сестрою Міріам. Я пробачаю їм те, що вони вбили моїх батьків, відібрали у мене мою родину та дитинство й перетворили на пекло моє життя…"

Зізнання викликало осуд. Більшість не могла збагнути, як подібне можливо, та Єва розуміла, що це єдиний спосіб отримати контроль над власним життям, позбутися стану жертви та відчути себе вільною людиною.

P. S. Головний лікар концтабору Йозеф Менгеле врятувався від правосуддя втечею. Спершу переховувався у Баварії (працював на картопляній фермі), далі промишляв нелегальними абортами в Аргентині, зрештою осів у Бразилії на плантації кави. Зрідка виходив з дому, а якщо й доводилося, то ховав обличчя під капелюхом. На дозвіллі перечитував Гете та слухав Штрауса. Як стверджував його син Рольф, у власних діяннях не каявся. Вважав, що нікому не приніс шкоди, просто виконував свій обов’язок.

"Янгола смерті" розшукували тридцять п’ять років, але знайшли лише його могилу. Хай там що, а з "царства тіней" вороття не буває.

А Єва прожила довге та насичене життя й попрямувала до раю.