Вплив "доктрини Примакова" на зовнішню політику Росії: від багатополярності до агресії

Вступ

“Той, хто знає ворога й себе, ніколи не програє війни;

Хто не знає ворога, але знає себе, інколи виграє, а інколи програє;

Той, хто не знає ні себе, ні ворога, програє кожну баталію.”

Cунь-цзи “Мистецтво Війни”

До початку повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році, чимало людей, включно з державними діячами, навіть не припускали, що війна може повернутися на європейський континент. Але, на жаль, це сталося. І постає наступне питання, чому це сталося? Якщо брати до уваги військово-стратегічний аспект, то варто звернутися до так званої “доктрини Герасимова”, яку було описано в статті “Ценность науки в предвидении” у 2013 році, котра констатувала, що акцент воєнних дій має зміститися до здебільшого використання гібридних методів боротьби, що і було продемонстровано під час анексії Криму, роздмухуванням конфлікту на Донбасі та спробою швидко провести так звану “спеціальну військову операцію” під час початкової фази повномасштабного вторгнення РФ в Україну.

Проте, необхідно згадати, що військові цілі підпорядковуються першочергово цілям політичним. Тому виникає чергове питання: чим керувалися провідні люди в найвищих ешелонах влади Росії задля прийняття рішень щодо ініціалізації таких військових конфліктів та, звісно, щодо міжнародних зносин, які випливають наразі, наприклад, у представлення РФ вторгнення в Україну як протистояння глобального Заходу проти Півдня і її постійні заяви про есенційність багатополярного світового устрою. Автор цієї маленької статті пропонує звернути увагу на аналіз доктрини Примакова, котра, можливо, і стала основою теперішньої зовнішньополітичної стратегії РФ та слугувала базисом для вище зазначеної доктрини Герасимова.

Причини виникнення

Аби зрозуміти, як сформувалася розглянута доктрина, варто хоча б частково пірнути у вир подій, які відбувалися у першій половині 1990-х років у Російській Федерації. Після розпаду Радянського Союзу значні економічні проблеми спостерігалися у низці колишніх республік. У Росії вона була виражена наслідком ліберальних реформ, які впроваджувалися під час президентства Єльцина.

Через скрутне становище (високу інфляцію, затримку зарплат, кризу господарства у цілому) опозиція та, логічно, громадяни, що зазнавали найбільшого удару, почали висловлювати сумніви стосовно винятково “ліберального” та “прозахідного” векторів влади. До того ж не можна забувати про конституційну кризу 1993 року, яка також частково стосувалася протистояння економічного блоку “лібералів” та “поміркованих” у РФ, і яка тоді закінчилася перемогою “лібералів” на чолі з Єльциним, але продемонструвала неабсолютну схильність деяких політичних еліт до курсу президента.

Відповідно, перші натяки про зміну риторики можна спостерігати в заяві тодішнього міністра закордонних справ РФ Козирєва у 1994 році в Думі стосовно наявності “особливих інтересів Росії” в поясі колишніх республік СРСР. Хоча, правду кажучи, активізації дій у середовищі СНД і не слідувало, але вирізнялося розуміння влади щодо якоїсь модифікації попередньої стратегії та бачення курсу на обопільну співпрацю та інтеграцію із Заходом.

Далі становище для апологетів “прозахідного” курсу в Росії стало ще скрутнішим. У 1995 році відбулася інтервенція НАТО у Боснію згідно з мандатом ООН (Росія проголосувала за резолюцію 743, що легітимізувала операцію в Боснії), котра викликала невдоволення у російського населення, зважаючи на релігійний (спільна православна релігія із боснійськими сербами, котрі зазнали ударів від НАТО) та історичний (зв’язок Росії із Сербією (тоді, у формі Югославії)) фактори. З огляду на позицію російського населення та політичної опозиції, Єльцина та Козирєва було розкритиковано.

Як наслідок усіх вищезазначених аспектів, на виборах до Державної Думи перемогла опозиція Єльцину, себто комуністи та їхні союзники. Не додавав “пунктів” Єльцину та його команді у внутрішньополітичній ситуації також і хід Першої чеченської війни. Тим паче з наближенням президентських виборів 1996 року та задля задоволення електоральних потреб вирішили змінити занадто “прозахідного” міністра Козирєва на більш поміркованого Примакова, який до цього був головою Служби Зовнішньої Розвідки [6].

Прикладом відображення його позиції може слугувати ця цитата: “После распада СССР на этапе утверждения Российской Федерации в качестве самостоятельного государства какое-то время имела место модель «ведомой страны» - такой курс в то время проповедовался руководителем МИДа, который заявлял, что мир делится на цивилизованную часть и «шпану», а России после проигрыша в «холодной войне» следует войти в «клуб цивилизованных государств» и подчиниться правилам этого клуба, которым верховодят Соединенные Штаты... Модель «ведомой страны» неприемлема для России” [8].

Отже, внутрішня ситуація в Російській Федерації на середину 1990-х передбачала піднесення опозиційних до Єльцина сил та превалювання негативних настроїв серед населення у стосунку до реалізації “ліберального” та “прозахідного” курсів у політиці РФ. У зв’язку з цим, влада на чолі з Єльциним вирішила залучити якомога більше потенційних виборців до свого табору під час президентської кампанії до виборів 1996 року шляхом залучення до міністерської позиції Примакова (звісно, що це не був винятково один інструмент кампанії, але в рамках цієї статті інтерес становить саме призначення Примакова). І тут варто перейти до тих принципів, котрими власне керувався пан Примаков у своїй так званій доктрині.

Положення доктрини

Одразу необхідно зазначити, що доктрина не була чітко сформованою або задокументованою в жодному із джерел, а натомість можливо виокремити певні загальні принципи, що становили фундамент поглядів Примакова. Отож, наведемо такі провідні положення доктрини:

Стратегічна автономія РФ

Підкреслення того, що Росія має переслідувати власні інтереси й повинна мати стратегічну автономію в зовнішній політиці. Тобто РФ необхідно розвивати партнерства та союзи без підпорядкування будь-якій іншій країні або блоку (натяк на ЄС, НАТО та США) [17].

Мультиполярність (багатополярність)

Виступ за провадження багатополярного світового порядку, на противагу однополярному (на чолі із США). Особисто Примаков вважав, що внаслідок складання багатополярної системи відбувається формування інтеграційних об’єднань держав у галузях економічних та політичних угод, що приводить до стабілізації у різних регіонах світу. Спираючись на це твердження, Примаков запропонував ідею стратегічного трикутника Росія-Індія-Китай задля стабілізації ситуації в Євразійському регіоні (можливе ідейне підґрунтя для створення надалі організації БРІКС) [4].

Вплив на пострадянському просторі

Наголос на тому, що Росія відіграє провідну роль у проведенні регіональної інтеграції на теренах колишнього Радянського Союзу (перегукується із минулим пунктом щодо бачення багатополярного світу). З цього випливає також опозиція Росії щодо розширення НАТО та ЄС на країни колишнього СРСР [19].

Прагматизм (“виборче партнерство”)

Заклик до проведення раціональної зовнішньої політики, яка заснована на реалістичній оцінці національних інтересів Росії. Щодо відносин із Заходом, відхід від “потакання” до “торгу” та відстоювання власних позицій, за потреби використання односторонніх дій [7] [17].

Реалізація доктрини

Утілення розглянутої доктрини в реальність варто розподілити на два етапи: короткий, але показовий, за часів безпосереднього перебування Примакова на провідних посадах у РФ (1995-1999) та, умовно, путінський етап провадження доктрини, який почався з 2000 року та продовжується дотепер після відходу Примакова з авансцени. Розберемо кожний етап відповідно до перелічених положень доктрини, описаних у минулому розділі.

Перший етап (1995-1999): “доба Примакова”

Щодо стратегічної автономії, то тут, успіхів у її демонструванні та висловленні у РФ було на той період небагато. Очевидно потрібно згадати докори РФ на тлі дискусій у 1996-1997 рр. стосовно розширення НАТО на схід, які, врешті-решт, не спрацювали. Крім того, намагання вирішити іракську кризу кінця 1997-1998 року щодо інспекцій зброї масового ураження на території Іраку згідно з мандатом Радбезу ООН дипломатичними методами, також у підсумку (хоч і насправді надало час режиму Саддама Хусейна) призвело до згортання діяльності інспекторів і, у відповідь на це, проведення обмеженої військової операції “Лис у пустелі” 1998 року. Ба більше, невдачею виявилася спроба російської дипломатії мирного врегулювання ситуації в Югославії в 1998-1999 у зв’язку з проблемою в Косово. Як можна побачити, РФ не зуміла досягти власних цілей, які спиралися на недопущення ескалації конфліктів та задоволенні своїх інтересів у цих трьох випадках. Але водночас належно відзначити позитивні моменти, наприклад, роль РФ у сприянні обміну військовополонених внаслідок закінчення Першої карабаської війни в рамках Мінської групи ОБСЄ та частково успішні дії стосовно врегулювання режиму припинення вогню між Ліваном та Ізраїлем після проведення останнім операції “Грона гніву” (частково успішні дії, адже остаточний договір про припинення вогню було підписано без участі РФ) [21].

Щодо багатополярності та встановлення трикутника Москва-Пекін-Делі, то, жодних істотних успіхів окрім вступу до АТЕС (Азійсько-Тихоокеанського співробітництва) перелічити навряд чи можна.
Щодо впливу на пострадянському просторі та регіонального партнерства, то можна перелічити такі факти. По-перше, це укладення та/або ратифікація чималої кількості угод із міжнародними організаціями в Євразії, а саме: договір про партнерство та кооперацію між РФ та ЄС, уже згаданий засадничий акт Росія і НАТО, вступ до Лондонського та Паризького клубів, вступ до АТЕС (Азійсько-Тихоокеанського співробітництва), доєднання до G7 (себто переформатування на G8) та G20. По-друге, це активізація зовнішньополітичних дій стосовно держав-учасниць СНД, а конкретно: перехід до реалізації ідеї розвитку Співдружності на “різних швидкостях” та формування “інтеграційного ядра” із тими державами, котрі готові вийти на вищий рівень співпраці. Результат - у 1996 році було утворено Співтовариство Білорусі та Росії (яке згодом, у 1997, трансформувалося у Союз, а у 1999 - в Союзну Державу) та укладено угоду стосовно поглиблення інтеграції в економічній та гуманітарній сферах між країнами “ядра СНД” (варто згадати, що на противагу цьому було утворено організацію ГУАМ, яка мала прозахідний вектор) [8].

Щодо просування прагматичних засад в міжнародних відносинах та прояву феномену “виборчого партнерства” слід відзначити з одного боку тодішні протести з боку РФ щодо планів розширення блоку НАТО, а з іншого, підписання в 1997 році засадничого акту Росії і НАТО, котрий був програмою адаптації РФ до цього ж розширення, також з одного боку, дипломатичні тертя із країнами Заходу щодо інтервенції НАТО до Косово в 1998-1999, а з іншого - відмова від перенесення дипломатичних розбіжностей на Балканах на інші сфери стосунків між Росією та Заходом. До того ж з одного боку, твердження стосовно необхідності сприяти встановленню багатополярності із врахуванням інтересів країн, що розвиваються, та в той самий час - рух РФ до положення повноправного члена “групи семи”, яку згодом було перейменовано на “групи восьми” до 2014 року та котра мала шанси перетворитися на єдиний полюс управління (насправді, вона залишилася майданчиком обговоренням актуальних міжнародних проблем) з очевидною домінантною позицією США без представництва країн глобального Півдня.

Другий етап (2000-теперішній час): “доба Путіна”

Щодо стратегічної автономії, то у цьому вимірі позиція Росії з точки зору риторики була ярко продемонстрована мюнхенською промовою Путіна 2007 року, під час якої проголошувалися ті принципи, які висловлював Примаков: власне незалежність Росії у прийнятті рішень, критика розширення НАТО, неприйняття однополярної моделі світового порядку. РФ у нинішній час проводить дії, які базуються, за її висловлюваннями “винятково на її життєвих інтересах” з приматом “суверенних прав Росії”, що підкреслює націленість керівництва цієї країни представити себе незалежним актором [18]. Належно зауважити й практичні кроки РФ задля захисту тих принципів, що було викладено в мюнхенській промові. Одразу постає Російсько-Грузинська війна, яка частково була спровокована проєвропейським курсом тодішнього президента Грузії Саакашвілі та результатами Бухарестського саміту 2008 року, котрі підтвердили переконаність учасників саміту щодо входження України та Грузії до НАТО в майбутньому [2]. Як уже зазначалося раніше, це було неприйнятним за постулатами Примакова (згодом - Путіна), тому, можливо, це і слугувало одним із приводів до розв’язання війни в Грузії [20], а потім, і в Україні [13]. Також можна написати й миротворчі дії РФ під час намагання врегулювати Другу карабаську війну зі створенням переговорного майданчика, паралельного до європейського, що виражає автономність Росії в цьому аспекті. Абсолютним проявом незалежної поведінки РФ було доєднання до допомоги сирійському диктатору Асаду з 2015 року [20].

Щодо багатополярності, то необхідно зазначити декілька моментів. По-перше, це успіх на напрямі окреслення трикутника Москва-Пекін-Делі, що характеризується утворенням організації БРІКС у 2006 році та її амбітне позиціювання як майданчика репрезентації країн глобального Півдня [14]. На додаток, згаданий трикутник було підкріплено формуванням Шанхайської Організації Співробітництва (ШОС) у 2001, до якої у 2017 році вступила Індія, що певним чином поглибило рух до багатополярного світового устрою шляхом активної кооперації країн глобального Півдня [10]. Не можна не зазначити й поворот РФ до Китаю після анексії Криму та розв’язання конфлікту на Донбасі у 2014, що особливо пожвавився після повномасштабного вторгнення РФ в Україну з 2022 року внаслідок санкційного тиску (що насправді може в перспективі відкривати питання щодо вірогідної втрати Росією стратегічної автономії через залежність від КНР) [20].

Щодо впливу на пострадянському просторі та регіонального партнерства, то ситуація така: по-перше, це створення Євразійського економічного співтовариства у 2001 році, яке переслідувало схожі цілі, як ЄС під час свого формування (митний союз, перспектива утворення єдиної валюти, режим вільної торгівлі, свобода переміщення капіталу, свобода переміщення товарами та послугами, гармонізація національних законодавств, спільний енергетичний ринок тощо) [5] та його трансформація на Євразійський економічний союз (ЄАЕС) з 2015 року з переміщенням фокуса завдань на поглиблення регіональної економічної інтеграції [12]. У зв’язку з цим варто припустити, що проголошення Україною наміру на інтеграцію саме з ЄС, а не з ЄАЕС, було ще одним фактором, який схилив РФ до агресії у 2014 році; по-друге, якщо звернути увагу на СНД, то досягненням РФ у цій регіональній організації є погодження формування зони вільної торгівлі між державами-членами у 2011 році [3]; По-третє, стосовно ОДКБ (Організації договору про колективну безпеку) можна виділити неучасть контингенту цієї організації під час основної фази заворушень в Киргизстані у 2010 році [1]. Яскравим моментом, вартим уваги, є використання сил ОДКБ задля придушення протестів у Казахстані в 2022 році [9] і водночас відмова від надання допомоги Вірменії у 2020-2022 рр., що призвело до замороження участі Вірменії в організації [11].

Щодо прагматичних засад та “виборчого партнерства”, то положення справ, на думку автора, зазнало змін. Недопущення розширення НАТО до кордонів РФ, що виступало в ролі одного з обґрунтувань повномасштабного вторгнення в Україну, призвело до зворотних результатів, спираючись на нещодавній офіційний вступ Швеції до альянсу. Стратегічна автономія в перспективі, як уже зазначалося, перебуває під загрозою перетворення на стратегічну залежність від партнерства з Китаєм та Іраном внаслідок введення санкцій та швидкого повороту на схід [16]. Замороження участі Вірменії в ОДКБ є ще одним показником того, що регіональна інтеграція на пострадянському просторі в різних сферах не перебуває в найкращому стані. Водночас не можна не відзначити значний прогрес у переформатуванні Росією свого вектору відносин на країни глобального Півдня, з успіхами в приєднанні нових членів до ШОС та БРІКС [10][15] останніми роками та спробами перетягнути ці країни на власний бік шляхом антизахідної та антиколоніальної риторики (проте загроза від впадання до залежності від КНР нікуди не зникає, знову-таки). Щодо “виборчого партнерства”, яке стосувалося здебільшого країн Заходу, то наразі наявний фактично конфлікт у відносинах РФ з ЄС та НАТО, тому про партнерство не йдеться.

Висновок

Отже, доктрина Примакова становить основний перелік принципів, які реалізовуються керівництвом Російської Федерації у зовнішній політиці. Положення цієї доктрини не є винятково вираженими в документальному форматі, проте їхню сутність можна прояснити завдяки емпіричним даним та дискурс-аналізу. Дослідження та аналіз розглянутої доктрини є запорукою в побудові розуміння дій нинішнього ворога України. Ця доктрина також становить безпосередній інтерес для формування прогностичних сценаріїв щодо розвитку міжнародних взаємодій РФ на міжнародній арені в майбутньому, що є есенційним як для України, так і для її партнерів.

Джерела

Бордюжа: ОДКБ не будет задействовать силовой потенциал в Киргизии. Организация Договора о коллективной безопасности. URL: https://odkb-csto.org/news/smi/bordyuzha_odkb_ne_budet_zadeystvovat_silovoy_potentsial_v_kirgizii_/#loaded.
Декларація Бухарестського саміту – прийнята главами держав і урядів, що взяли участь у засіданні Північноатлантичної ради в Бухаресті 3 квітня 2008 р. NATO. URL: https://www.nato.int/cps/uk/natohq/official_texts_8443.htm.
ДОГОВОР о зоне свободной торговли. Исполнительный комитет СНГ. URL: https://cis.minsk.by/reestrv2/doc/3183#text.
Горохов А. Евгений Максимович Примаков о многополярном мире XXI века. Русская политология – Russian political science. 2016. № 1. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/evgeniy-maksimovich-primakov-o-mnogopolyarnom-mire-xxi-veka/viewer.
ЕВРАЗИЙСКОЕ ЭКОНОМИЧЕСКОЕ СООБЩЕСТВО: История. ЕВРАЗИЙСКОЕ ЭКОНОМИЧЕСКОЕ СООБЩЕСТВО. URL: https://www.evrazes.com/about/history.
Євген Примаков: ліберал, консерватор і прагматик - BBC News Україна. BBC News Україна. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2015/06/150626_primakov_obituary_im.
Иванов И. Новая российская дипломатия: Десять лет внешней политике страны. ОЛМА-ПРЕСС, 2001. 381 с.
Никонова В. Политика в современной России: Многополярная альтернативность - «доктрина Примакова». Портал Юристъ. URL: https://lawbook.online/kniga-sotsiologiya-politiki/mnogopolyarnaya-alternativnost-doktrina-33264.html.
От Договора к Организации. Организация Договора о коллективной безопасности. URL: https://odkb-csto.org/25years/.
О Шанхайской организации сотрудничества. Шанхайская организация сотрудничества. URL: https://rus.sectsco.org/20151208/16789.html.
Пашинян заявил о заморозке участия Армении в ОДКБ и пожаловался на пропаганду Москвы - BBC News Русская служба. BBC News Русская служба. URL: https://www.bbc.com/russian/articles/ckvew21ll28o.
Что такое Евразийский союз и зачем он нужен - BBC News Русская служба. BBC News Русская служба. URL: https://www.bbc.com/russian/international/2014/10/141010_eurasian_economic_union_questions.
Article by Vladimir Putin ”On the Historical Unity of Russians and Ukrainians“. President of Russia. URL: http://en.kremlin.ru/events/president/news/66181.
BRICS information portal. BRICS. URL: https://infobrics.org/page/history-of-brics/.
Five nations become full members of BRICS. The Economic Times. URL: https://economictimes.indiatimes.com/news/india/five-nations-become-full-members-of-brics/articleshow/106483352.cms?from=mdr.
Korostikov M. Is Russia Really Becoming China’s Vassal?. Carnegie Endowment for International Peace. URL: https://carnegieendowment.org/politika/90135.
PRIMAKOV DOCTRINE AND RUSSIAN FOREIGN POLICY. ISSRA (Institute for Strategic Studies, Research and Analysis National University, Islamabad. URL: https://ndu.edu.pk/issra/pub/insight/PrimakovDoctrine/PRIMAKOV-DOCTRINE.pdf.
Russia, Germany, Ukraine 2017/18/19/20/21/22/23. Мюнхенская речь Путина 2007 | (АРХИВ), 2017. YouTube. URL: https://www.youtube.com/watch?v=pLp_lbmsEVk.
Russia’s Return To The World Stage: The Primakov Doctrine – Analysis. Eurasia Review. URL: https://www.eurasiareview.com/05112019-russias-return-to-the-world-stage-the-primakov-doctrine-analysis/.
The Primakov (Not Gerasimov) Doctrine in Action. Carnegie Endowment for International Peace. URL: https://carnegieendowment.org/2019/06/05/primakov-not-gerasimov-doctrine-in-action-pub-79254.
Бордюгов Г., Рыбаков А., Андреев Д. Прорывы к невозможному: Евгений Примаков. Гефтер. URL: https://gefter.ru/archive/19015.