Чому росіяни тікають від мобілізації в Південну Корею: відверті історії чоловіків

У 2023 році політичного притулку в Південній Кореї запросила рекордна кількість росіян – 5750 осіб, повідомило CNN з посиланням на дані корейської імміграційної служби. Це у 5,5 разів більше, ніж 2022 року, і більше, ніж загальна кількість прохань росіян про притулок у Кореї з 1994 до 2019 року. Минулого року вихідці з Росії обійшли за кількістю прохань про притулок громадян із решти країн світу. Більшість емігрантів нової хвилі з Росії до Кореї – це молоді чоловіки, які тікають від війни та мобілізації. Реакція Сибір.Реалії дізналася, як живеться ним у Кореї і чи збираються вони повертатися назад.

«Звичайно, я хочу повернутися до своєї країни»

Віталій із Владивостока перебрався до Південної Кореї у жовтні 2023 року. Він уже бував у цій країні раніше та знав, що знайти роботу тут проблема. Тому після початку мобілізації трохи почекав, поки схлине основна хвиля біженців, – і купив квиток до Сеула. Сумнівів, чи правильно він чинить, не було.

«Те, чого не можна називати, – це така ганьба… Далі просто нікуди. Посваритись із країною, ближче якої не було! Залишилося тільки з білорусами посваритися… Яка це ганьба та жах, яка це бляха, розуміє кожен, хто вирішив виїхати з країни, – розповідає Віталій. – А я ще й сам на чверть українець. У мене рідна тітка живе в Одесі». 

Віталій очікував, що більшість росіян, що втекли від війни в Корею, будуть з Далекого Сходу, як і він сам. Але, на свій подив, виявив, що набагато більше співвітчизників з інших регіонів: з півдня Росії – з Краснодара, Липецька, Брянська, а також із Сибіру – з Новосибірська, Іркутська та інших міст. Майже всі вони спочатку поїхали до Середньої Азії, а потім перебралися до Кореї.

«І я розумію чому: у Кореї можна заробляти набагато більше, ніж у регіонах Росії, – пояснює Віталій. – Мене дуже обурювало, що на своїй останній роботі у держструктурі, де я відпрацював 10 років, моя зарплата у доларовому еквіваленті не перевищувала тієї жебрацької зарплати, яку я отримував на своїй першій роботі після інституту, зовсім без досвіду. А тут, будучи простим двірником або вантажником, ти отримуєш у 2,5 рази більше».

Знайти роботу у Кореї дуже легко. Звичайно, це буде в основному фізична праця – або важка, або низькооплачувана. Загалом така, якою не хочуть займатися самі корейці. Але знайти щось справді легко. Дуже багато заводів набирають робітників за мінімальну оплату. Часто працівники потрібні й у сімейному бізнесі, на який припадає майже половина корейської економіки.

Мінімальна оплата праці в Кореї з 1 січня складає 9840 вон на годину – близько $7,5, і щороку вона підвищується. Плюс бонуси: дуже часто, якщо працівник відпрацював увесь тиждень, йому нараховують зарплату ще за неділю. У результаті денна зарплата виходить приблизно 80 доларів на день.

За такої різниці в рівні зарплат ціни в Кореї відрізняються від російських менш істотно. Їжа тут коштує плюс-мінус так само, як у Росії, а нерухомість дешева – квартиру можна винайняти і за 200 доларів. Звичайно, не в самому Сеулі, але там і немає сенсу винаймати: зарплати трохи вищі, але й витрати значно більші. А приватні підприємства розкидані по всій країні, і вони охоче приймуть іноземця, навіть якщо він не має потрібних навичок, – каже Віталій.

Якщо влаштуватися на некваліфіковану роботу в Кореї легко, то, наприклад, айтішникам Віталій приїжджати до Кореї не радить. «Знайти хорошу роботу не вдасться. Я б не сказав, що це націоналізм, але в будь-якій корейській компанії скоріше візьмуть корейця, ніж висококласного фахівця з-за кордону, навіть якщо корейець має кваліфікацію нижче. Національний аспект тут відіграє величезну роль, тому що Корея – монорасова країна».

Знайти роботу за фахом не можуть навіть іноземці, які здобули вищу освіту в Кореї та добре знають корейську мову. На співбесіді ввічливо подивляться їхній корейський диплом, посміхаються – і не візьмуть. Віталій переконаний, що працювати за професією вони не зможуть на 100%, хоч би скільки ходили по співбесідах. Це одна з причин, чому вона не збирається залишатися в Кореї назавжди.

«Абсолютно кожен іноземець, який приїжджає працювати до Кореї, розуміє, що це тимчасовий варіант. Міграційна політика тут побудована дуже грамотно, щоб регулювати обсяг трудових ресурсів і одночасно тримати їх у вузді. Обмеження такі, що ти розумієш інтуїтивно, що не залишишся надовго. Я теж це розумію, хоча мені Корея дуже подобається. Я не сказав би, що вона країна першого світу, але другого однозначно».

Віталію дуже подобається, що у Кореї абсолютно безпечно. Тут можна о 2, о 3 годині ночі вийти погуляти у найглухішому районі – і все буде добре. Багато машин стоять відкритими: просто немає сенсу ставити сигналку, перевіряти бардачок, витягувати ключі. Відкрита вантажівка може везти продукти – нікому і на думку не спаде щось вкрасти. Магазини закривають на кодовий замок або просто замок від велосипеда. А прилавок на продуктовому ринку взагалі просто закидають на ніч целофанчиком – і все, закрито.

«Це тут норма. У цьому плані Корея є дуже чесною і безпечною країною. Нізащо не потрібно переживати, і це дуже розслаблює», – зізнається Віталій.

Йому імпонує і неймовірна працелюбність корейців: більшість із них працюють по 12 годин щодня.

«Навіть якщо на будівництво найняти найзапеклішого алкаша, він буде працювати так, ніби це останній день його життя. При цьому на будівництві може бути 50 робітників і лише один начальник. Ні над ким не потрібно стояти, щоб він працював, досить просто поставити завдання. Усі самі знають, що робити, як робити, і працюють дуже якісно з огляду на всі нюанси».

Для людини з Росії незвична не тільки така самодисципліна корейців, а й ступінь субординації, якої вони звикли дотримуватись. У Кореї підлеглий ніколи не  може заперечити начальнику. І навіть підказати, як краще вчинити, не має права.

Віталію це часом нагадує дитячий садок: начальник має машинки, і всі повинні грати цими машинками саме так, як він скаже, щоб йому все подобалося. Усі будуть півгодини стояти і дивитись, як начальник щось робить чи показує неправильно, – і жодного слова не скажуть. «Субординація тут відіграє величезне значення. Для нашого менталітету це, звичайно, нестерпно. Працювати у Кореї для нас морально дуже важко», – зізнається Віталій. Тим не менш, він бачить у життя в цій країні набагато більше плюсів, ніж мінусів. Один із них – що ставлення до росіян у Кореї ніяк не змінилося після початку війни в Україні.

«Не можна сказати, що їх це зовсім не турбує. Але війна – вона ніби на тлі, без деталей. Корейці, звичайно, знають, хто такий Путін, і часто додають матюки, коли згадують його ім'я. Показують, як він стріляє з автомата, кажуть, що Україна є гарною. Але до росіян негативу немає. Вони взагалі мало стежать за політикою, мають свої турботи. Вони 12 годин на роботі, і в рідкісні вихідні їм значно важливіше не дивитися новини, а дістатися найближчого парку, подихати свіжим повітрям».

Наскільки багато в країні робиться для того, щоб люди могли нормально відпочити, це ще один факт, який вражає Віталія в Кореї. Він бував у США, Японії, Таїланді, Індонезії – і ніде не бачив такої інфраструктури для відпочинку та пішого туризму. Всюди парки, всюди оглядові майданчики. У гори прокладено такі доріжки, щоб навіть пенсіонер міг по них піднятися з комфортом, відпочиваючи дорогою.

«Все це мені дуже подобається, але навіть якби я і захотів залишитися назавжди, то все одно не зміг би. У Кореї іноземець ніколи не стане своїм. Навіть якщо ти отримаєш тут вищу освіту, у тебе буде шостий рівень мови, як у носія, навіть якщо ти одружишся з місцевою дівчиною, то все одно залишишся «вегуком» – «іноземною людиною», – попереджає Віталій.

При цьому приїхати до Кореї дуже легко: всього кількох годин достатньо, щоб оформити через інтернет електронний дозвіл на в'їзд – К-ЕТА. Туристичну візу на 2 місяці видають у аеропорту. Щоб залишитися ще на місяць, можна купити дешевий квиток, вилетіти з країни та одразу ж повернутися назад.

Після перерви на пів року можна знову приїжджати на 2 місяці плюс 1. Раніше найчастіше так і чинили росіяни, які приїжджали до Кореї на сезонні заробітки. Але після початку війни багато хто більше не хоче повертатися до Росії і після двох місяців перебування в країні за туристичною візою подає заявку на отримання статусу біженця. Усім, хто її подав, видають G1-5 – тимчасову візу з гуманітарних підстав. А разом із нею – ідентифікаційну карту, яка надає фактично той самий статус, що й корейський паспорт.

Далі призначають інтерв'ю, за підсумками якого буде ухвалено рішення, видадуть постійну візу біженця F2 чи ні. Чекати на нього можна довго – зазвичай року 2-3, а результат не гарантований. За підсумками інтерв'ю статусу біженця набувають дуже небагато, не більше 1-2% – лише ті, хто може подати документальні докази, що справді потребує політичного чи гуманітарного притулку. А ті, кому відмовляють, часто залишаються жити в Кореї на нелегальному становищі.

«Корея така сама вільна країна, як США. Поки ти нічого не порушуєш, поліцейські на вулиці не підходитимуть, нічого не вимагатимуть і не перевірятимуть у тебе документи. Не переходь дорогу на червоне світло – і все буде добре. Ще на тебе можуть заявити, і тоді також будуть проблеми. А так – люди і десятиліттями живуть тут нелегалами. Просто ніхто не знає, що так можна, інакше росіян у Кореї було б ще більше, ніж зараз», – упевнений Віталій.

І все-таки, незважаючи на всі плюси, Віталій згодом планує повернутися до Росії.

«Звісно, я хочу повернутися до своєї країни. Мені подобається Росія, у всьому подобається. Мені там все зрозуміло, все просто. Тут все цікаво, все незвичайно, але в Росії все одно краще. Якими б розбитими не були дороги – вони однаково свої. Тому я повернусь. Адже війна однозначно не триватиме десятиліттями. Гаряча фаза - вона все одно закінчиться через рік, через три. Буде щось незрозуміле, можливо, щось важке. Але… Ось конфлікт на Донбасі – він тривав 8 років, і нас це не стосувалося. Ось і зараз, можливо, все переросте на щось таке, що ми навіть і помічати не будемо. Тому, як тільки ризику мобілізації не стане, напевно, повертатимуся». 

«Намагатимуся максимально уникати Росії»

Вадим із Далекого Сходу в Кореї всього 2,5 місяці. Але з Росії він виїхав набагато раніше, ще наприкінці 2022 року.

«Мій батько народився в Україні, провів там усе своє дитинство. Я теж кілька разів бував в Україні, бачив свою бабусю за батьківською лінією. У мене українське коріння, хоч мама і російська, з Далекого Сходу. Тому очевидно, що я не візьму зброю та не піду воювати проти українців, – каже Вадим. – Якщо вже стати мучеником, як багато хто, хто зараз сидить у в'язниці, мені не вистачило сміливості, залишалося одне – їхати. Просто сидіти склавши руки і як овоч спостерігати за тим, що відбувається, я не зміг би. Але це була не єдина причина, чому я вирішив, що більше не можу залишатися у Росії». 

2019 року батько Вадим загинув, рятуючи під час шторму жінку, яка почала тонути. Перед поїздкою він оформив страховку American Express від банку «Російський стандарт»., і після його загибелі Вадим отримав виплату 200 тисяч доларів. Завів ці гроші на фондовий ринок і на кінець 2021 року зробив 350 тисяч.

«А у лютому 2022 року, коли почалася війна, банк ВТБ у змові з Центробанком та СПБ Біржею вкрали мої акції американських та китайських компаній на суму 150 тисяч доларів. Разом зі мною постраждали дуже багато людей, дехто втратив мільйони доларів, – розповідає Вадим. – При цьому широкому загалу було оголошено, що у всьому винні санкції – мовляв, гроші заблокувала Європа. Але у нас, у постраждалих, є докази, що шахрайські схеми були проведені за Росії». 

Постраждалі неодноразово запитували дозволу провести мітинг, але їм щоразу відмовляли, посилаючись на коронавірусні обмеження. І тоді в грудні 2022 року близько 50 активістів прийшли за попереднім офіційним записом до Центробанку на Луб'янці, щоб запросити аудит ВТБ. Вони не виглядали як люди, які становлять суспільну небезпеку: переважно інтелігенти, жінки та пенсіонери. До того ж, записалися на прийом офіційно, через державний сайт. Але як тільки активісти зайшли на подвір'я Центробанку, люди в бронежилетах і з автоматами виштовхали їх за високий паркан і зачинили хвіртку, навіть на поріг не дали зайти.

«Після цього до двох жінок, які займаються адміністративною підтримкою нашого колективного позову, приїхали додому менти, погрожували, що закриють. Почався такий тиск… Коли я остаточно переконався, що мене кинули свої, це стало ще однією причиною виїхати. Я вирішив, що не повернуся до Росії, поки мені не повернуть те, що в мене вкрали, або поки що люди, які в цьому винні, не сядуть у в'язницю», – каже Вадим.

Сам він поїхав до однієї із країн СНД і рік працював віддалено. Але згодом втратив роботу, а знайти нову на місці не зміг. Довелося міняти країну.

Вадим уже не раз бував у Кореї та знав, що там високі зарплати, тож і вирішив їхати туди. Але Корея для нього лише проміжний варіант – він вважає, що ця країна не підходить якщо не всім європейцям, то слов'ян точно.

«Суспільство тут надто закрите, нелояльне до іноземців. Просто через білу шкіру ти ніколи не станеш своїм, навіть якщо вивчиш корейську на рівні носіїв мови. І це виявлятиметься у всіх сферах – і в кар'єрі, і в сімейному житті, у всьому», – переконаний Вадим.

Він вважає, що справа не в тому, що корейці апріорі вважають, що іноземці в чомусь гірші, ніж вони самі. Просто Корея надто довго була закрита, майже не взаємодіяла з іншими країнами. Навіть зараз через Північну Корею вона фактично залишається островом. Географічно Корея острів, але Північна Корея перекриває перешийок, що з'єднує Південну Корею з рештою світу.

Про рівень ізольованості країни можна судити хоча б тому, наскільки погано корейці знають англійську. Англійською розмовляють лише молоді – переважно ті, хто навчається в університетах на міжнародних факультетах.

А ось те, що єдина робота, яку Корея готова запропонувати іноземцям – це на будівництві чи заводі, Вадима анітрохи не бентежить. Тут інше ставлення до праці: ніхто не ставитиметься до тебе зверхньо, якщо ти працюєш руками. Тим більше що зароблятимеш стільки, що на повсякденне життя цілком вистачить.

Ще один безумовний плюс Вадим бачить у тому, що Корея абсолютно безпечна: можна вночі гуляти з набитими кишенями грошима і не побоюватися, що тебе хтось пограбує. Йому подобається і те, що корейці у всьому дотримуються букви закону: поки горить червоне світло, ніхто й не спробує перейти дорогу, всі стоятимуть і чекатимуть, коли загориться зелене. Іноді через це трапляються ексцеси: наприклад, якщо поставити знак, що ескалатор не працює, всі вишикуються в чергу і стоятимуть так три години, поки хтось не прийде і не прибере цей значок. Просто так, ногами, ніхто вгору ескалатором не піде.

«Деколи дивишся на це і думаєш: от тупі, чому ви не можете мислити гнучко? – зізнається Вадим. - А з іншого боку, розумієш: саме дотримання всіх правил і забезпечує безпеку». 

Коли Вадим намагається говорити з корейцями про ситуацію у Росії, його просто не розуміють. Нещодавно він розмовляв зі своїм другом, корінним корейцем, і з'ясував, що той взагалі нічого не чув про путінський режим. Він зрозумів, про що говорить Вадим, тільки коли той навів такий приклад: «У нас у Росії тепер стало як у Північній Кореї». 

«Цю повістку корейці розуміють, знають, хто такий божевільний Кім Чен Ин, який загрожує ядерними ракетами. Для них це теж велике горе – поєднання по суті однієї нації, – каже Вадим. – Ситуація трохи схожа, і це моєму корейському другові простіше зрозуміти. Але коли я йому говорю, що у нас підтасовують результати виборів, він взагалі не розуміє: як же так? Він просто не може уявити, як таке можливо». 

Вадим поки що не повністю порвав зв'язки з Росією. Адже на батьківщині у нього залишилася не лише нерухомість, яку він хотів би продати та вивести гроші, а й мама. Вона все життя пропрацювала вчителем і не готова виїхати з країни, втратити улюблену роботу та друзів. Вік вже не той, щоб легко повністю змінити все коло спілкування. Тому Вадиму залишається лише сподіватися, що мама колись таки погодиться на переїзд. Сам він повертатися до Росії не збирається.

«Не бачу в цьому жодного сенсу, – зізнається Вадим. – Звичайно, було б чудово жити на батьківщині, де всі говорять рідною мовою, де твої друзі… Але навіть якщо я повернуся зараз, нікого з друзів там уже не буде – вони всі поїхали. Дуже багато хто, кого я знаю, – хто розумний, інтелігентний, хто вміє заробляти, – всі, хто міг, поїхали. Тож, окрім мами, у Росії в мене нікого не залишилося. Поки не знаю, де ми житимемо далі. Знайдемо якусь іншу країну, де можна реально запросити притулку, де буде якась перспектива. Де приймуть, там і житимемо. Чесно зізнатися, я так далеко не планую, оскільки це тяжко емоційно. Поки що розумію лише одне: постараюся максимально уникати Росії. Я не зможу бути в країні, бачити, що відбувається, і нічого не робити». 

«Я був у жахливій депресії»

Самір Ахмедов із Москви переїхав до Кореї у грудні 2022 року. До переїзду він майже вісім років жив на дві країни: у Таїланді проводив часу чи не більше, ніж у Росії.

«Там я досить довго жив із трансперсоною, представником ЛГБТ+. І коли я вкотре повернувся з Таїланду до Москви, про те, які там були зв'язки, стало відомо моїй родині, – розповідає Самір. – Я за національністю азербайджанець, і мої родичі – мусульмани. Тому мені загрожувала кровна помста». 

Самір почав отримувати постійні погрози: «Якось прийшов мій дядько, напав на мене та побив. Сказав, що якщо я звернуся до поліції, то мене просто грохнуть. Я маю родичів, які працюють у поліції, тому це не було порожньою загрозою. До того ж ви самі знаєте, як у поліції в принципі ставляться до таких людей, як я… А тут якраз трапилася вся ця ситуація з мобілізацією. Я хлопець не служив, але міг потрапити під заклик, тому що особливих проблем зі здоров'ям у мене немає. Порядку, щоправда, не прийшло, але я не хотів ризикувати. Я тоді був у страшній депресії, і в якийсь момент просто психанув і вирішив терміново виїхати – і від родичів, і від усього, що відбувається в Росії, від цієї ненормальної політичної ситуації тощо». 

Із собою у Саміра було лише 600 доларів. Він купив квиток до Сеула через Узбекистан та зв'язався з агентом, який пообіцяв допомогти з роботою.

Агент свою обіцянку дотримав: влаштував вантажити металеві опалубки – і в сніг, і в дощ, і в сльоту. За цю дуже важку роботу Самір отримував за корейськими мірками справжні копійки. Але вибирати не доводилося: туристична віза, якою вони приїхали, не давала права працювати легально.

Лише через три місяці, коли турвіза закінчилася, Самір зміг подати документи на біженство. Ще через місяць він отримав візу G1-5 та ID-картку, що дає право на роботу, і зміг знайти щось легше. Влаштувався на завод Hyundai зварником та сортувальником деталей, став заробляти близько 2000 доларів на місяць. Життя потроху нормалізувалася. Щоправда, зараз роботу доводиться міняти, бо замовлень на заводі поменшало, але Самір не переживає, що не зможе влаштуватися на нове місце. Головне, що віза G1-5 дає право працювати офіційно, а вакансій, де приймають із таким типом візи, досить багато.

Самір поки чекає, коли його викличуть на інтерв'ю, за підсумками якого буде ухвалено рішення, надавати йому політичний притулок та візу F2 з правом постійного проживання чи ні. Скільки доведеться чекати, він не знає. Може лише припустити, що розгляд його кейсу буде досить довгим, тому що в його історії намішано дуже багато всього – і ЛГБТ+, і родичі-мусульмани, і мобілізація.

Самір практично впевнений, що в результаті йому відмовлять у політичному притулку, оскільки з досвіду інших прохачів знає: візу F2 видають лише у виняткових випадках. Її отримує приблизно 1% з тих, хто подав прохання: наприклад, єгипетські журналісти, яким безпосередньо загрожувала держава, або буддисти з мусульманських країн. Тому всі росіяни, які подали на політичний притулок через загрозу мобілізації, на думку Саміра, не отримають F2 на 100%.

Звичайно, коли прийде відмова, можна буде тягнути час – подати апеляцію, потім заяву на оскарження до суду першої інстанції, другої тощо. Швидше за все це нічого не змінить, і продовжувати жити в Кореї доведеться нелегалом. І все ж Самір сподівається на диво: раптом у якомусь із судів все ж таки ухвалять рішення видати йому візу F2. Тоді перед ним відкриються значно ширші можливості у виборі роботи. З візою F2 іноземцям доступні майже всі ті ж вакансії, що етнічним корейцям з інших країн та «хангукам» – тим, хто народився та виріс у Кореї. А ще за візою F2 можна привезти до Кореї всю родину, і за два роки вони також отримають право на роботу.

Поки Самір не впевнений, що варто витрачати стільки зусиль, щоби залишитися в Кореї надовго. З одного боку, йому імпонує ставлення до представників ЛГБТ+ у цій країні.

«Звичайно, є серйозна різниця між хангуками старого загартування та людьми молодшого покоління. Тим, кому 50+ років, багато не подобається, навіть татуювання можуть їх дратувати. Але молодь тут дуже прогресивна. Дуже проамериканська, за все добре проти всього поганого, іноді навіть надто, до рожевих окулярів. Жодної дискримінації ЛГБТ+ тут немає взагалі. На Ітхевоні (район у Сеулі) є цілі вулиці з трансгендер-і гей-барами. Таке часом можна побачити, що й у Нью-Йорку не зустрінеш. ЛГБТ-марші відбуваються. Загалом, щодо цього свобода повна». 

Найбільше Саміру не подобається в Кореї навіть не те, що доводиться багато і важко працювати. Йому здається, що в цій країні серйозно порушено баланс між роботою та життям. На його думку, Корея – це країна виключно про заробляння грошей. Люди настільки багато працюють, що часу на відпочинок вони майже не залишаються. А ще Саміру здається, що інфраструктура, інтернет-банкінг тощо. тут набагато гірше, ніж у Москві. Він зізнається, що давно зібрав би речі і повернувся, якби не загрози родичів і не ситуація в Росії.

«А якщо раптом мобілізацію оголосять чи кордони закриють, що я робитиму? Тому поки що залишаюся в Кореї. Не так вже й погано: зарплата 2000–2200 доларів, плюс на роботі мене годують, житло безкоштовне. Та й орендувати хорошу квартиру в Кореї набагато дешевше, ніж у Москві. Звичайно, не в самому Сеулі, а у невеликих містах, де розташовані заводи. Але головне, я вільно можу виїжджати з країни та повертатися назад». 

Самір бачить у своєму новому житті ще один величезний плюс: у Кореї можна хоч ненадовго забути, що йде війна. А ставлення до росіян після нападу Росії на Україну не змінилося. Причому російськими корейці вважають усіх приїжджих із країн пострадянського простору. І район, де живуть азербайджанці, казахи, узбеки, таджики тощо, також, не вникаючи в деталі, називають «російським». 

Саміра влаштовує, що корейці зайняті своїми проблемами і їм байдуже, що десь там, дуже далеко, хтось із кимось воює. Він вважає, що війна в Україні цікава місцевим у тій же мірі, як середньостатистичному росіянину війна віщує урядами та бунтівниками в Центральноафриканській Республіці. На початку війну ще якось обговорювали: іноді говорили про Путіна, жартували, показуючи, як він стріляє з автомата - «Та-да-да-да». А зараз уже ніякого інтересу немає, він зник повністю.

Корея для Саміра – проміжний варіант, свого майбутнього він із нею не пов'язує. І не впевнений, що залишиться надовго, навіть якщо отримає візу F2.

«Не знаю, куди далі мене приведе моя нелегка доля, – каже не без смутку Самір. – Я думав про США, але тепер туди просто не потрапити. Багато шляхів, які були доступні раніше, вже перекрито. Переїхати до США через Мексику, як зробили мої знайомі, зараз уже не вдасться. Тому поки що спробую жити і заробляти в Кореї і періодично їздити відпочивати до мого улюбленого Таїланду. Жити тут в емоційному плані дуже тяжко, але можна. Не знаю, чи повернуся я колись у Росію. Скоріше ні ніж так. Навіть якщо нормалізується політична ситуація, то курс рубля падатиме, як у Туреччині ліра, і знадобляться роки, щоб зарплата в рублях наздогнала доларову. А мені лише 31 рік, я хочу жити зараз, а не колись потім».

Як повідомлялося, згідно зі звітом, у 2023 році притулку в Південній Кореї попросили 5 750 росіян. Це в п'ять разів більше, ніж у 2022 році (1 038 росіян), і більше, ніж кількість заявок на притулок від громадян країни-агресорки, зареєстрованих у період з 1994 по 2019 рік.

Повідомляється, що найпоширенішими причинами, на які посилалися шукачі притулку, були переслідування на релігійному ґрунті та політичні переслідування. Інші причини включали дискримінацію за належність до певної соціальної групи, раси чи національності.

Видання нагадало, що імміграційні закони Південної Кореї є суворими – в тому числі і щодо прохань про притулок. Зокрема, за останні три десятиліття лише 4 052 людини були визнані біженцями в Південній Кореї з більш ніж 103 тис заяв щодо надання притулку.

Раніше представник МЗС Республіки Кореї Ім Су Сок заявив, що Південна Корея уважно стежить за розвитком співпраці між Росією та КНДР, включаючи нещодавнє отримання північнокорейським лідером Кім Чен Ином російського автомобіля Aurus. За його словами, Сеул сподівається, що Москва і Пхеньян не порушуватимуть санкції Ради безпеки ООН.