Як Росія «окупувала» західну академію

Коли я працювала над цим текстом, Український інститут у Франції підписав із Сорбонною меморандум «для розвитку українознавчих програм». Україністику в найвідомішому французькому університеті закрили у 2012-му році. Натомість студентство мало змогу вчитися на… магістратурі з русистики. Десять років неприсутності України у Франції в часи турбулентності, яка сьогодні трусить цілу Європу. Десятиліття, за яке виросли покоління, що вчили російське замість українського.

Україну підмінили Росією задовго до цього. Чи радше треба визнати: на академічній мапі світу нас майже не було. Йшлося хіба про те, чи «має Україна історію?», як запитував Марк фон Гаген у 1995-му. Звичайно, це аргумент до дискусії про невідрефлексовану колоніальну оптику колишніх імперій, їхній слабкий інтерес до народів на східному фланзі Європи «під крилом» Росії, який, видається, мало зріс від часів Кундерової «Трагедії Центральної Європи». Але за тридцять років Незалежності знайшлося про що подумати й нам. Особливо про те, чи вийде сподіватися на підтримку там, де про нас знають хіба що факти спорідненості з Росією, які Росія ж диктує.

Замість вступу: щупальця російського спрута

Щонайменше три офіційні організації «м’якої сили» просувають Росію у світі, зокрема в західному академічному світі. Це «Федеральное агентство по делам Содружества Независимых Государств, соотечественников, проживающих за рубежом, и по международному гуманитарному сотрудничеству (Россотрудничество)», підсанкційний фонд «Русский мир» і «Фонд поддержки публичной дипломатии имени А. М. Горчакова», самі назви яких несуть флер агресивного імперіалізму. Спираючись на колосальне фінансування, вони працюють на політичні й військові амбіції імперії.

Зараз «Россотруднічєство», цей багатоголовий дракон (більше сотні міжнародних представництв) бореться проти скасування російської культури на Заході. Путінський фонд «Русскій мір» раніше фінансував антиукраїнські кампанії в середовищі православної церкви Московського патріархату, проєкт «русинського руху» на Закарпатті, російськоміровські конференції в Харкові й Донецьку, до Революції гідності маючи осередки по всій Україні. Спільно з Фондом Горчакова зараз розвиває програму стажувань для молодих політологів і міжнародників InteRussia20 і має програму наукових візитів «Нове покоління». Фонд Горчакова прямо годується з рук підсанкційних путінських олігархів. У нього великий список заходів для іноземних науковців, наприклад, російсько-словацький форум і російсько-німецька конференція «Постдамські зустрічі». Грамотне просування, робота з молодими вченими, потоки пропаганди й дезінформації та, звісно, гроші роблять свою справу.

Росія зберігає привілейоване становище в західній академії й щодо решти регіональних студій, чиї країни та народи вона оголошує православним «російським світом» і тероризує війною в разі опору, і щодо самих західних досліджень. Раптом з’ясувалося, що вони просякнуті російською пропагандою і колоніальною традицією, і що русистика без докорів сумління заступила західним інституціям совєтологію, славістику, кавказькі, східноєвропейські та інші студії, зокрема, й україністику.

Україністика й інші регіональні дослідження на Заході

Два роки тому в Українському інституті нарахували більш як 160 осередків україністики у світі (разом із кримськотатарськими студіями). Йдеться про університетські центри, кафедри та програми, мапа яких охоплює більш ніж 30 країн (зі 195 нині сущих). Аналіз проєкту Ukrainian Studies Go Global показав, що україністика представлена лише у 57 університетах зі світового переліку двохсот провідних, а повні програми пропонують семеро… Мало які з них є повноцінними академічними центрами.

За СРСР дослідження регіону припали на русистику і совєтологію. У 1957-му році про москвоцентричність західної славістики писав україніст Кларенс Меннінг, тодішній голова департаменту славістики Колумбійського університету. Українці, які вирвалися з совєтського концтабору, мусили будувати кар’єру в російських студіях, як Ася Гумецька, недавно померла донька письменника Сергія Пилипенка і сестра скульпторки й поетки Міртали. У 1960-х Гумецька почала викладати в Університеті Мічиґана Анн-Арбор російську, а за Незалежності перекладала з російської на українську сестрині вірші. Обидві спочатку погано знали мову, заставши період русифікації Харкова й у страху поневіряючись по СРСР як сім’я репресованого.

Під час холодної війни США інвестували в розвиток совєтології — за принципом «знай ворога в обличчя». Помалу галузь скотилася до ретрансляції кремлівської пропаганди — або й одразу була такою. Коли Радянський Союз неочікувано розвалився, як писала Оксана Забужко, «підступно “розжалувані” долею професійні совєтологи» сподівалися, що це ненадовго. Тридцять літ народи й регіони навколо Росії лишалися без належної уваги, а центри русистики-совєтології подекуди справляють враження інклюзи. Чим більше відкривалося профільних кафедр та інститутів, тим більшала мережа російського м’якого впливу — але знання про численні народи й особливості регіонів не ставали глибшими. Ба більше, нерідко ці знання консервувалися, обростали стереотипами, як мушлями човен на морському дні.

Ось відповідь, чому на дев’ятому році гібридної війни Росії проти України західних учених шокувало повномасштабне вторгнення, і ще більше — український опір. І чому експерти, які десятиліттями заробляли на експертизі про Росію, пророчили російські симпатії до нацизму й геноцидів.

В описах славістичних департаментів я знаходжу на третьому році війни некритичне замилування Росією. У фейсбуці якраз рекламують курс про Льва Толстого в Університеті Бравна, з Ліги плюща, чий сайт славістики прикрашає фото Кремля. Залишилося без відповіді моє до них запитання, як саме на лекціях обговорюють страхітливі, антигуманні картини в «Анні Кареніній», а також колоніальну поведінку Толстого, факти його насильства над дружиною і численних позашлюбних дітей від недавніх кріпачок, які спонукають до припущення про зґвалтування та гарасмент. Знаходжу підтвердження висновкам «Вокс Україна»: описи російських курсів в університетах США вирізняються пишномовністю, стереотипами та пропагандою російської «величі». Від інших народів нерідко відмахуються, як від надокучливої мухи, одним-двома курсами, «стейтментом» на сайті, етнографічним воркшопом.

Дивлюся славістику в Єльському університеті, ще одному з Ліги плюща, який ми знаємо за ім’ям друга України Тимоті Снайдера. З чотирнадцяти професорів у штаті дванадцять (!) — русисти. Одна дослідниця закінчила Львівський університет, перекладає українську літературу, але пішла в русистику — можливо, через брак кар’єрних можливостей в україністиці, хоча це також питання смаку й вибору. Магістерські курси на кафедрі стосуються Росії, та й дисертації зі славістики донедавна захищали або на програмі з російської літератури та культури, або з історії мистецтва й славістики, яка фокусувалася на… російському мистецтві й літературі. Чому тоді кафедра претендує на назву «Слов’янські мови та літератури»?

Мережа російського впливу розгалужена і липка. Не дивно, що після 24-го лютого 2022 року вчені заговорили про переосмислення москвоцентричного підходу і тривалого ігнорування неросійських культур. Дивно, як довго академічна спільнота уникала цих дражливих питань.

Але складається враження, що знову найбільше стурбовані україністи й найменше — русисти, совєтологи, росіяни, межі між якими часом розмиті. Їхня — других — стурбованість стосується дискомфорту й перешкод у звичному плині життя. В інтерв’ю для «Радіо Свобода» русист Марк Стайнберг з Університету Іллінойсу сказав, що дискусія про деколонізацію не нова, але доведеться щось змінювати, бо «тепер через це вмирають люди». (Рівень цинізму залишаю без коментаря). Це той Стайнберг, який із покійним росіянином-емігрантом Миколою Рязановським написав мегапопулярний підручник. Їхня «Історія Росії» починається з великоімперського покручу Kievan Russia. Стайнберг пообіцяв журналістам змінити свої «прості припущення» про спадкоємність між Києвом і Москвою. Боюсь подумати, як ускладниться пропагандистський наратив підручника, за яким покоління американських студентів вчили викривлену історію регіону.

Зрештою, коли під час війни з’явилася потреба додати щось з україністики у навчальні програми, зайнялися тим русисти, які все життя писали про «романи толстоєвського». Це пов’язано з гегемонією Росії, неповороткістю академічної системи, напевно, браком кадрів — проте в Україні вистачає компетентних професорів, які через війну втратили роботу. А могли б посилити спроможність західних університетів викладати про Україну і регіон. Наприклад, на всуціль російських Russian & Slavic Studies в Університеті Аризони професорка-росіянка, авторка єдиної книжки про російський шансон, тепер викладає про Україну і досліджує «пам’ять прошлого» Росії та України.

З якого дива якийсь русист може брати участь у дискусії про Україну лише, так би мовити, на дефолтних налаштуваннях? З погляду відстороненого це взірець колоніального підходу, можливо, розумової ліні й навіть академічної пихи. У таких ситуаціях, здавалося б, достатньо скористатися прийомом перенесення: уявити, що це не українка і росіянка, а, наприклад, темношкіра американка, досвід якої хоче описати біла американка. Схоже сталося у 2018 році, коли американський журнал The Nation опублікував поезію білого автора, написану мовою афроамериканських кварталів. Дуже швидко редакції довелося перепрошувати. До цього журналу я ще повернуся, а факт залишається: на Заході дотепер багатьом не муляє змішувати український і російський досвід, історію, культуру та ідентичність.

Наукові успіхи російських спецслужб

КДБ використовував учених для своїх операцій і, без сумніву, мав серед них агентів. Радянський комітет із культурної взаємодії зі співвітчизниками насправді займався «боротьбою з ворогами»: себто емігрантськими національними й культурницькими організаціями. Приклади знаходимо в опублікованій п’ять років тому методичці КДБ, на яку першими звернули увагу «Тексти». Співробітник Естонського відділу комітету з культурної взаємодії на замовлення КДБ поїхав у Швецію, щоб налагодити зв’язки з місцевими науковцями. Наприклад, люб’язно допоміг із матеріалами професорові політекономії, який хотів попрацювати в естонських архівах, та посприяв у його поїздці до Таллінна. Схоже, російські спецслужби завжди цікавилися західними політологами. В естонській столиці до наївного професора приставили добре обізнаного історика-агента. Пізніше «історик» на запрошення колеги поїхав до Швеції, діставши собі прикриття для оперативного завдання. Професор про ці перипетії такі і не довідався.

Кадебісти проводили операції проти України, і їх мало бути набагато більше, ніж відомо. Наприклад, на початку 1980-х КДБ почав на Заході кампанію дискредитації пам’яті про Голодомор, щоби підірвати довіру й заглушити голос української діаспори, яка готувалася до півстолітніх роковин геноциду. 19-го травня 1983-го з’явилося повідомлення про організацію наукового симпозіуму в університетах Квебека і Канадського інституту українських студій Альбертського університету, який нині є головним центром досліджень Голодомору. Через місяць агенти проінформували першого секретаря ЦК КПУ Щербицького, що Омелян Пріцак, директор Українського наукового інституту в Гарварді, хоче заснувати центр досліджень Голодомору за прикладом Яд Вашем. Там мали збирати свідчення, списки жертв, організовувати наукові заходи та, що особливо важливо, розробляти навчальні програми й курси про Голодомор. Архівне повідомлення КДБ містить дві резолюції: Щербицького — про наказ створити стратегію протидії, і голови українського КДБ УРСР Мухи про затвердження такого плану. Це була ланка в довгому ланцюгу кадебістських заходів із паплюження теми Голодомору.

Задуманий Пріцаком центр, про який відомо лише з архівів КДБ, не з’явився. Але в жовтні того ж року Пріцак з ізраїльським істориком Шмуелем Еттінґером організували в Канаді конференцію «Українсько-єврейські відносини в історичній перспективі». Там було започатковано однойменний науковий збірник і фактично утверджено сучасний напрямок українсько-єврейських досліджень.

Інша операція «Фарисеї» дискредитувала резонансну працю Роберта Конквеста «Жнива скорботи. Радянська колективізація і терор голодом». Для цього створили псевдонаукову комісію та просували публікації з добре нам відомими наративами про «українських націоналістів», наприклад, у New York Times Book Review. Повідомлення КДБ містили резолюції про розробку планів протидії, «просування» дискредитаційних матеріалів у пресу, але зусилля діаспори поступово виводили приховане на яв.

У 1987-му конгрес США затвердив доповідь із результатами розслідування про ознаки штучного голоду. Це була інформаційна перемога української діаспори, і в кінці року Щербицькому довелося згадати в доповіді про факт голоду. Не можна вдавати, проте, що кампанія заперечення й замовчування скінчилася. Росія далі тисне на уряди, щоби блокувати визнання геноциду, з успіхом просуває в академії та медіа наративи КДБ: наприклад, що всі радянські селяни голодували через жорсткий управлінський стиль Сталіна. Попри багаторічні зусилля України, лише повномасштабна війна проломила кригу. За два роки війни Голодомор визнали геноцидом 15 країн, включаючи традиційно інертні через сильну русофілію Чехію, Молдову, ФРН, Болгарію і Францію. Ця лавина підтвердила, що не/визнання було політичним, декларацією, на чиєму ти боці, а не предметом академічної дискусії, як його подавали.

У 1984-му році Юрій Безменов, ексагент КДБ, який утік на Захід, дав інтерв’ю про ідеологічні диверсії СРСР. Щоби зруйнувати країну, потрібно знівелювати якісну освіту, втрутитися в інституційну систему, суспільне життя, політику, економіку, культуру й оборонну систему. За чверть століття операція перетворювала цільову країну на слухняного песика Радянського Союзу. Зрозуміло, що таких цілей не досягнути без впливу на академічне середовище. Тому КДБ інтенсивно працював із «прогресивними інтелектуалами»: іноземними експерт(к)ами, професор(к)ами, журналіст(к)ами, письменниками та письменницями. Безменов згадує в цій когорті про «корисних ідіотів» Кремля, які зробили кар’єру на темі Росії. Серед них Генрі Кісінджер, політик із колосальним авторитетом і рупор кремлівських наративів про Україну; редактор The New York Times і Пулітцерівський лауреат за репортажі з СРСР Гедрік Сміт, який роками жив у Москві; Роберт Кайзер, який пів століття працював репортером The Washington Post, автор п’яти книжок про СРСР.

Роль російських спецслужб та їхні інформаційні операції в середовищі західної академії ще належить відрефлексувати. Особливо важать віддалені коливання, хвилі після землетрусу, які продовжують хитати науку зсередини. Це вживлена у плоть академічної дискусії пропаганда, антиукраїнські наративи, емоційна прив’язаність, яка формує лояльність західних учених до імперіалізму і політичної гегемонії Росії в регіоні. Показова дискусія, яку почав шведсько-американський експерт Андреас Ослунд після аналізу «чорних списків» західних науковців, яким Росія заборонила в’їзд. Він зауважив, що більшість у переліку склали україністи та працівники аналітичних центрів, але там майже немає русистів. Ослунд слушно запитує, чи свідчить це, що Росія розглядає академічних професорів як лояльних і «безпечних»?

Себто в точних науках, science, спецслужбам ішлося про викрадення технологій і розробок, переманювання вчених, розробників, чого гріха таїти, пілотів на західних винищувачах — усе, що в перспективі сьогодні допомагає Росії вбивати українців «залізом». А в культурно зорієнтованій гуманітаристиці, humanities, полювали на людські душі. Інвестиція ця перспективніша за схему ракети й літака: схеми знайдуться нові, а от лояльність найкраще виховати.

Недавно в Естонії арештували російського професора політології за підозрою у шпигунстві. Чи нам звикати до російських агентів у науці, культурі й інших сферах, які цивілізований світ вважає цивільними й гуманістичними? Дивує хіба легкодушність західних університетів, які продовжують запрошувати цих «жертв війни».

Місяць тому я спостерегла, як шанований у Фінляндії російський політолог попсував репутацію українському політологові. Чолов’яга опублікував спільне фото з таким підписом: «[Це] доказ, що росіянин і українець можуть успішно співпрацювати й разом працювати на фінській землі, поділяючи спільні наукові погляди та людські цінності. І так, миру — мир!». Через публічний хейт від українських науковців допис пізніше зник. Я ж передивилася доступні інтерв’ю з ним (більшість яких зробив російський офіс «Радіо Свобода») і ознайомилася з дослідженнями, а, головне, його висновками за ці десять років. З року в рік, із книги у книгу цей політолог волочить свою мертву коняку: в Росії проблеми через корупцію, адже різні групи прагнуть заробляти «ренту». Голову його донині не відвідала думка про відповідальність Росії за війну та злочини проти людяності, яких сила-силенна; він не мізкує, як краще Росія має виплачувати репарації, й нічим, крім декларативного радянського «миру-мир», не переймається.

Мовчу вже, що на тлі всієї катастрофи російські політологи мали б негайно піти з професії. А не подаватися на кожну стипендію для постраждалих від війни.

Гучна деколонізація славістики

Як каже приказка, порожній кадіб гучно звучить. Торік деколонізація, чи не найпопулярніший предмет галузевих дискусій із лютого 2022-го, стала темою конференції Асоціації слов’янських, східноєвропейських і євразійських досліджень (ASEEES). Це організація зі щорічною конференцією на сотні панелей та великою кількістю людей з усіх усюд. Мало йтися про політичну переоцінку «русоцентричних відносин влади й ієрархії в регіоні й те, як його вивчають». В ASEEES усіляко підкреслювали, наскільки складно змінювати фокус (id est: почати рефлексію над власною роллю у зміцненні колоніалізму й амбіцій імперії, яка вбиває вчених і знищує університети в сусідній країні). З доброго можна сказати, що там нарешті звернули увагу на Chornobyl і Odesa, тобто ідею не послуговуватися колоніальною топонімікою. З не дуже доброго — більшість доповідей і панелей була присвячена Росії, й не факт, що в усіх ішлося про критичну рефлексію, а тим паче деколонізацію. У пропозиціях доповідей на цьогорічну конференцію знову домінують теми з русистики без натяку на зміну фокуса.

Я подивилася й менш очевидні місця, щоби зрозуміти, як відбувається гучно оголошена деколонізація. Наприклад, ASEEES двічі на рік надає субвенції для першої книжки — це підтримка молодим ученим, які беруться досліджувати слов’янські та євразійські країни. За 2022–2023-й субвенцією підтримано вісім досліджень, сім із яких написали русисти, а одну — українка, дослідниця совєтської архітектури. Це робота не одного року: тобто нове покоління фахівців писало про російську музику, російську трудову культуру, росіян у веймарському Берліні, «Росію-яку-ми-втратили» (це теж назва книжки), поки реальна Росія вела гібридну війну й готувалася до повномасштабної, — і на віч не помічало тектонічних розломів, які інтенсивно глибшали.

Тим часом на пошті лежить лист від ASEEES з оголошенням про стипендію — 25 тисяч доларів на дослідження російської історії. Ця програма має ім’я Коена-Такера і хоч вона не єдина з русистики, але варта окремої згадки. Заснували її у 2015-му році Катріна ван ден Хьювел і Стівен Коен, подружжя, відоме ретрансляцією російської пропаганди про Україну. Через протести в Асоціації пропозицію відхилили; але пізніше правління проголосувало «за». Коен, один із найавторитетніших істориків-русистів у США, на кінець життя ославився як частий гість «Раша тудей» і прихильник Путіна. Від початку гібридного вторгнення Росії він звинувачував США в «українській кризі», заступався за Януковича, сумнівався, що окупація Криму була «незаконною», казав, що це Україна збила малайзійський Боїнг над Донеччиною, і що в Україні триває «громадянська війна». Нині вдова Коена ван ден Хьювел, ексредакторка The Nation, поширює прокремлівські наративи у The Washington Post. Я передивилася її колонки, починаючи з 15 лютого 2022 року: ван ден Хьювел застерігає проти «розширення НАТО» через Україну, вимагає почати перемовини між Україною і Росією, накручує емоційний градус через буцімто страшний вплив санкцій проти Росії на світову економіку, лякає катастрофою в Європі без російського газу, новою «холодною війною» США з Росією і Китаєм і ядерним «інцидентом».

Насамкінець дивлюся, про що пишуть дисертації докторант(к)и славістичних кафедр та інститутів, які заступили свій пост вже під час повномасштабної російсько-української війни. Теми дисертацій віддзеркалюють тенденції науки у близькому майбутньому. Молоді вчені у США, Британії й Німеччині продовжують шукати таємниці «російської душі». Наприклад, у русистиці працює більшість теперішніх докторанток Університету штату Огайо, включно з випускницею Житомирського університету. Переважно вони здобули відповідну освіту, викладають російську, їздять у Росію або росіянки. Один докторант не вказав інтересів у русистиці. Але в публічних профілях він, випускник київського вишу, називає себе «русскім рєзідєнтом» із Запоріжжя і провадить російськомовні заходи для знаємо-якої діаспори у США. В Університеті Вашингтона нагороду за найкращу магістерську дисертацію взяла студентка з Москви Світлана Островерхова: у неї було вкрай актуальне у 2023-му році дослідження доброти князя Мишкіна з роману Достоєвського. Ці приклади показують, наскільки складна ситуація.

На щастя, такі славістичні центри, як Кембридж, доводять, що в нових дисертаціях може й не бути заношених тем про Росію. Отже, якісь процеси поволі відбуваються. І не всі славістичні осередки просувають росіян і російські наративи. Звучать думки, які повертають віру в гуманітарні й соціальні науки як простір інтелектуальної дискусії та критичної рефлексії, що протистоїть політикам фальсифікації та ненависті. Проте гегемонія Росії в західній академії потребує дослідницької реєстрації, критичного підходу і, що важливо, некомфортного самоаналізу західних інституцій і середовищ. Тому замість висновків на третьому році повномасштабної війни здамо собі справу: роботи непочатий край, а емоційний інтерес до України, який був у перші місяці після вторгнення, вщух. І це добре, бо дає змогу звірити годинники з реальністю.

Христина Семерин, аналітикиня культури і медіа, журналістка, експертка Українського інституту книги.

Написано за матеріалами розділу «Культурна гегемонія Росії в західній академії», який вийде у книжці видавництва «Твоя підпільна гуманітарка». Дякую за підтримку моєї праці програмі Vidnova Fellowship Ukraine, яку реалізує «Інша освіта» в партнерстві MitOst gGmbH та за підтримки фонду Robert Bosch Stiftung.

Титульне фото: Собор РПЦ та Російський культурний центр у Парижі (Getty Images)