Фронтовий театр маріонеток: як військовослужбовець-ляльковод лікує душі бійців

Пережити військовим складні часи та знову повірити у добро їм допомагає харків'янин Валерій Дзех, який і сам воює на фронті. Його інструменти терапії – ляльки-маріонетки та їх історії. Валерію вдається поєднувати глибоку емпатію та бажання допомагати людям із військовою службою. Детальніше про театр «Маріонетка», свої вистави та участь у «Культурному десанті» Валерій розповів Коротко про.

"Перший реквізит збирали на смітниках"

- Валерію, як ви потрапили до лялькового театру? Чому вирішили пов'язати своє життя із ним?
- Вийшло випадково. Мені порадили вчитися на актора чи режисера театру ляльок, хоча тоді я навіть не знав, що на таке можна вчитися. Вступив на режисуру театру ляльок до Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського.
Наприкінці другого курсу мені подарували одну ляльку. З моїм другом, який сьогодні також служить у ЗСУ, зробили п'ятихвилинну сценку та взяли участь в акції “Ніч музеїв”. Тоді говорили один одному: сьогодні розпочався рух нового театру в Україні – “Театральної компанії "Маріонетка”. У травні 2012 року поставили "Історію Лу", так звали ляльку, - з цього почався мій шлях як автора та актора.
Ми тоді зробили виставу без слів, а нашим реквізитом були газети та валізи. Збирали їх буквально на смітниках: грошей не було ні на що. У поштових відділеннях купували старі газети, щоб зробити з них реквізит, – це були перші кроки нашого шляху. Тоді ми ще нічого не вміли, у нас нічого не було. Пізніше до нас почали приєднуватись люди з різними талантами.

- Згодом ви почали ставити вистави. Перші були для дітей?

- Завдяки тому, що у Харкові багато приватних дитячих садків, ми мали можливість робити вистави для дітей, а потім виходили на велику сцену. У Будинку актора у Харкові вже показували вистави для дорослих та дітей за квитки.

У нас було два варіанти заробляти: у театрі ми продавали квитки, але також ми платили податки, сплачували рекламу та оренду – за підсумками практично нічого не заробили, натомість могли показати наш театр іншим. Прогодуватися допомагали виступи в дитячих садках.
За пів року до повномасштабного вторгнення ми зробили найбільшу виставу на великій сцені, реалізували свою мрію, влаштували справжнє свято. Напередодні 24 лютого ми перешивали одяг для сцени, планували нові спектаклі та прем'єри, але прокинулися вже від прильоту ракет.
Особисто я опинився на лінії розмежування. Я мешкаю у Харкові біля північної Салтівки, яка була зоною бойових дій. З цього моменту театр став другорядною історією.

Тоді ми мобілізували всі сили, щоб допомагати людям похилого віку, інвалідам та дітям Я їздив на північну Салтівку як волонтер і доброволець, допомагав нашим військовим. А коли Харківщину звільнили, почав їздити до дітей на деокуповану територію, працював із дітьми як терапевт, який привозив історії – вони повертали дітей до доброти, щастя, казки.
В одній з таких поїздок познайомився з Миколою Серьгою, він запропонував мені брати участь у “Культурному десанті”. Треба було робити вистави для дорослих. Вирішив спробувати – цим займаюся до сьогодні.
Приблизно в цей час я мобілізувався - давно хотів стати військовослужбовцем, у мене батько був військовим, я ним дуже пишався і теж хотів мати відношення до армії. Почав нести службу в 59-й окремій мотопіхотній бригаді і паралельно брав участь у команді Колі Серьги "Культурний десант" із ляльковим театром. Мені завжди хотілося бути ближче до людей. Також я розумів: маю особливу чутливість, і треба знайти, як це може співіснувати зі службою в армії, - так і вийшло.

"Військові вигадували історії для вистав разом зі мною"

- З того часу ви почали робити вистави для дорослих? Чому вони вчать і чи правда, що допомагають людям вибиратися з депресії?

- Це правда. Наші заняття перестали бути просто виставами та перетворилися на історію хлопців для хлопців. Військові почали разом зі мною вигадувати ці історії, розповідали, що вони у цих ляльках бачать. Я все записував, запам'ятовував, підбирав музику і згодом привозив до них результат. Ось дивіться, що ви розповіли і що я з цього розвинув.

Мої історії - про ангелів-охоронців, про підтримку, порятунок, любов, про те, що в кожному з нас живе дитинство, яке дозволяє врятуватися в тих умовах, в яких ми опинилися сьогодні. Для військових це стає ресурсом – у такий спосіб попереджаються суїцидальні настрої.

Мої глядачі проходять через катарсис - йде душевний вплив, люди забувають про депресію і починають думати про життя. Замислюються про те, що вони потрібні, мають підтримку, сили, їх люблять і дуже чекають, навіть якщо вони втратили в це віру.

- Тобто ваші спектаклі про те, що добро завжди перемагає зло і людям потрібні?

- Звичайно.

- Хто пише сценарії та п'єси для ваших вистав?

- Я все прописую, потім направляю свої напрацювання художнику, а потім їжджу до колег, які зі мною служать, – так у всіх напрямках фронту їздять мої авторські спектаклі.

- А чому ви працюєте саме з маріонетками, а не з іншими ляльками?

- Значення слова "маріонетка" сьогодні спотворене та сприймається у контексті політики – означає того, ким маніпулюють. Частково це правда.

Але я розглядаю маріонетку з погляду релігії – Вищі сили допомагають нам проходити свій життєвий шлях. За кожною живою істотою стоїть Той, хто вищий, більший, сильніший. Це, в тому числі, і любов людей, яких вже немає поряд з нами, але вони залишаються в наших серцях – ми маємо зв'язок з ними.

Маріонетка - це зв'язок між нами та тими, кого ми бачимо та відчуваємо. Такий сакральний зміст у неї закладено. І коли ми можемо дати нашому зв'язку якісь імена, усвідомлюємо, що “нитки” належать тим, кого ми любимо та кому довіряємо, – тоді наш вибір правильний. Погано, якщо вони опинилися в руках людей, які хочуть нами керувати у своїх цілях. За допомогою маріонеток я намагаюся позбавити людей від "ниток" аб'юзерства і рабства, допомагаю пов'язати їх з тими, хто дійсно важливий.

"Військовий віддав мені гранату, якою хотів себе підірвати"

- Чи правильно я розумію, що людей більшою мірою зцілює історія, а не сама лялька?

- Так, на першому місці йде правильна історія.

- Це має бути дуже психологічна історія, яка стосуватиметься серця. Як вам удається вигадувати такі?

– Я досить емпатична людина і тонко відчуваю людей.

– Кому вам уже вдалося допомогти?

– Один раз людина віддала мені гранату, якою хотіла себе підірвати, – і це результат комплексної роботи.

Інша людина, дивлячись на ляльку-ангела - це авторська робота художника нашого театру, сказала: я бачив такого самого Ангела в окопі, він мене врятував.

Ми створили історію Ангела і людини, вона про те, що у кожного є Ангел-хранитель.

Ще одна людина, яка поводилася досить грубо, лаялася і не хотіла нас приймати, пізніше підійшла до статуеток і без одного злого слова сказала, що такі подібні збирає його дружина. Він перейнявся, тому що статуетки нагадали йому про дружину - зовсім перестав лаятись на той момент.

Таких прикладів дуже багато. З одного боку, на людей впливає історія, з іншого, - образність, що ми показуємо через ляльок. За допомогою уяви вони бачать у ляльках те, що неможливо побачити у реальному житті.

- Щоб допомогти людині, достатньо одної вистави чи це має бути серія зустрічей, як у психолога?

- Залежить від ситуації, якщо людина дозріла до цієї історії, може бути достатньо однієї. Він її побачив – його світ змінився. А може бути й так, що потрібно багато факторів, а спектакль став першим кроком перезавантаження себе та переосмислення якихось речей. Усе залежить від того, у якому психологічному стані перебуває людина.

- Напевно, людина розкривається, коли бачить ваші вистави.

- Розкривається і починає вірити в те, що раніше не могла навіть уявити. На якийсь час люди знову повертаються до відчуття дитинства, у той момент, коли вони тільки формувалися як особистості.

- Чи правда, що після вашого візиту до одного з підрозділів навіть втрати зменшилися?

- Так, нам таке казали. Тоді ми зустрілися з повною агресією, і ми її перемогли за допомогою напрацьованих інструментів – історій, пісень, спілкування з людьми, які почали втрачати здатність соціалізуватись.

Військові дичавіють в умовах війни та великого стресу. Після наших візитів зменшуються втрати, підвищується мотивація, люди починають вірити у побратимів та у те, що все можливо. Приходить розуміння: ми можемо впоратися з тими випробуваннями, які випадають нам.

"Хочу працювати з людьми, які пройшли непрості випробування"

- Сьогодні ваші вистави можна побачити лише на фронті?

- Ми працюємо над тим, щоб театр повернувся до роботи, і хочемо, щоб вистави, які ми робимо для військових, з'явилися у Києві, Харкові, Львові...

- Як вам вдається поєднувати військову службу з ляльковим театром?

- Так, я виконую військові завдання, плюс встигаємо робити вистави. Це можливо, коли чимось гориш, плюс завдяки маріонеткам не відчуваєш такої великої втоми.

Наприклад, багато військовослужбовців вступають до вузів – і це добре. Коли в людини з'являється мета, мрія і вона бачить шлях реалізації - використовує всі можливі ресурси та інструменти, щоб прийти до цього. У неї з'являються на це сили, бо горить.

Ми працюємо над тим, щоб серед військовослужбовців підвищився відсоток тих, хто вступає до вищих навчальних закладів, щоб вони почали купувати книжки. Або ми їм привозимо книжки, щоб вони читали їх і себе розвивали.

На добу 24 години - цього достатньо, щоб годину на день виділити на себе. Навчатися можна і заочно. Замість того, щоб сидіти в тік-току чи інстаграмі, краще взяти гітару та пів години на день провести у компанії хлопців. Живе спілкування та емоції набагато цінніші та більше працюють на ресурс, ніж ті, що викликає у нас перегляд роликів в інтернеті.

- А як ви хочете розвиватися? Вивчатиме військову психологію?

- У мене є захоплення військовою психологією та напрямком ГКБС (група контролю бойового стресу) – воно досить складне і поки що маловивчене, особливо, в умовах війни.

Оскільки військові психологи назвали мої роботи практичною психологією, я зацікавився цим. Після війни на нас чекає серйозне оновлення - треба приводити в ресурсний стан людей, які отримали психологічні травми, будувати усвідомлене зріле суспільство. Багато хто сьогодні має ПТСР, травми, пов'язані із втратами близьких, домівки – треба допомогти людям навчитися правильно себе розуміти, побачити своє майбутнє. Психологія насамперед - про те, хто я є і ким можу стати.

Щоб збудувати сильну армію в майбутньому, потрібно правильно виховувати нових молодих людей, які приєднуватимуться до армії. Там потрібна буде мотиваційна психологія.

Цього літа сподіваюся вступити на психолога і розвиватися в цьому напрямку. Мені вже надіслали багато посібників із психології, роботи з військовими, культурології. Я вивчаю ці книги та вже застосовую на практиці.

- Чим плануєте займатися після війни? Продовжуватимете показувати вистави для дітей?

- Мрію будувати прекрасну країну, яка стане прикладом сучасності, прикладом того, яким може бути світ – гарним, сміливим, добрим. Своє життя хочу присвятити реабілітації та роботі з людьми, які пройшли непрості випробування. Також хочу, щоб Театр маріонеток, який я почав створювати, працював для мешканців Харкова, гастролював країною та сприяв розвитку сильного та доброго суспільства.

- Ви допомагаєте іншим, а вам самому не потрібна допомога? Адже ви теж військовий. Чи казка вас лікує?

- Мене завжди лікує казка, допомагає сім'я, побратими, коли я заходжу в глухий кут або втрачаю надію. Я – відкрита людина і завжди попрошу про допомогу, якщо вона потрібна. За потреби прошу, щоб мене послухали. Тому що головний етап у лікуванні – розповісти, що ти відчуваєш, що в тобі не так. Важливо не закриватися у собі. У складних ситуаціях шукатиму зворотний зв'язок, щоб мене вислухали, сказали, в чому я помиляюсь.

Мене вважають зразковим військовослужбовцем, тому що є дисципліна, відповідальність, повага до служби, а також є чутливість до інших людей, яка допомагає їм також поважати тебе у цій справі, бо насамперед повага до себе і дає відчуття, що все буде добре.

Підтримати Валерія

monobank