Думки після вбивства підлітка у київському фунікулері: покоління, розділені війною

Вбивство 16-річного хлопця у київському фунікулері - одна з найбільш обговорюваних сьогодні тем. Загинув молодий українець – гордість сім'ї та школи, і загинув страшно, загинув ні за що. Усі вже знають ім'я того, з чиєї вини скло перерізало горло Максимові, і слідству лише залишається не засунути справу в довгу скриньку та уникнути спроб «відмазати» військовослужбовця від тюремних нар.

На тлі цього страшного інциденту яскравим полум'ям просто горять питання, багато питань. Звичайно, основні зададуть слідчі – наприклад, як військового у неадекватному стані пустили у фунікулер? Але найскладніші, найнеприємніші питання ще попереду.

Наприклад, що відбувається з нами та нашими дітьми?

Третій рік ми живемо в умовах війни. Тієї самої, про яку читали в книжках, але точно не думали, що на власні очі побачимо таблички «Укриття», почуюємо виття сирени повітряної тривоги і дізнаємося, як руйнується будинок від попадання в нього ракети.

Дорослі думають про виживання. Чи знають вони, про що думають їхні діти?

Діти хочуть гуляти містом, їсти морозиво і не носити в кишені перцевий балончик. Хочуть грати у футбол, бути віцепрезидентами школи, вступити на бюджет та гордо сказати батькам: «Ну от, а ви не вірили».

Максим би так і сказав через рік, він був у 10-му класі. І ще через деякий час – пішов би захищати Батьківщину, він же від цього не відмовлявся, хоч би що казав йому п'яний майстер-водій Управління державної охорони. Який начебто зажадав від підлітка продемонструвати йому свої військові навички…

Загиблому Максиму Матерухіну було лише 16 років. Фото: facebook.com/alena.denga

А чи служив сам служивий?

Останніми роками постать українського солдата-захисника зазнала численних трансформацій. Шлях від гумових тапок та драного бушлату 56-го розміру до натовського екіпірування та навчання за кордоном був пройдений більшістю військових гідно, і не київськими бульварами, а промзоною Авдіївки та околицями Бахмута. Після початку повномасштабної війни українські солдати перейшли в ранг, якщо не обожнюваних народом, то дуже шанованих людей, символів українського опору окупантам. На жаль, позолоту народної любові з цього монумента дуже швидко зіскребли деякі військкоми та співробітники ТЦК. А ще ті, хто отримав звання учасника бойових дій, не доїхавши навіть до Запоріжжя, не кажучи вже про Донеччину чи Херсонщину.

Українці заплющували очі на солдатів, які повернулися «звідти» і заглушали спогади алкоголем та наркотиками. Могли вдати, що не помічають навіть «план на кишені», якщо тихо, вдома і без наслідків. Засуджували тих, хто з гранатою заходив у зал нарад до депутатів, але в глибині душі розуміли, що причина взяти гранату була...

Десь ми звернули не туди і чогось не пояснили нашим дітям, залишивши їх розбиратися самостійно з цим світом, допоки дорослі зайняті своїими справами. Багато українських підлітків зараз рано стають самостійними, рано сепаруються від батьків, мають на все свою думку і не завжди поділяють погляди предків. Загальних точок з кожним днем стає все менше, і ось діти починають жити своїм абсолютно особистим життям, не враховуючи думки батьків, бабусь-дідусів, братів-сестер. «Не ми такі - життя таке» - наскільки ж актуальна зараз ця огидна приказка!

Навряд чи був таким загиблий підліток – про нього говорять як про хорошого сина, брата, друга. Яким був солдат з Управління держохорони – поки що ніхто не знає, теплих (як, втім, і інших) слів про нього ніхто поки що не сказав. Але він теж не старий, йому близько 30 років, як на нинішні мірки – молодик.

Підозрюваному у вбивстві близько 30 років, за вбивство йому загрожує до 15 років в'язниці. Фото: Cуспільне/Дарина Коломієць

Україна втрачає своїх дітей щодня: і на полі бою, і там, де їздить мирний київський фунікулер. Дуже страшно думати, що буде потім, коли закінчиться війна. Точніше – хто буде згодом? Хто залишиться, якщо наші діти підуть ось так безглуздо в нікуди?

Може, з ними поговорити? Попросити не спілкуватися з п'яними солдатами, а якщо бачать агресію – збиратися в купку з друзями та показувати всім виглядом, що комусь краще не нариватися. Ніколи не бити першими, але бути готовими нейтралізувати опонента гуманними методами.

Або просто поговорити з ними про їхнє життя, щоб не втратити останню тоненьку ниточку, яка невидима та легка, але ще є?

…Вранці 9 квітня у Львові з маршрутки випав 16-річний підліток – у хлопця струс мозку, численні забиті місця. Водій забув зачинити двері у переповненому салоні.