«Ми наводимо фокус на повсякдення». У Київському будинку кіно презентували «МайстерняDOC» українського документаліста Сергія Буковського

Слугуючи альтернативою академічній кіноосвіті, «МайстерняDOC» зорієнтована на авторську документалістику. Зокрема, випускниками майстерні зняті такі неігрові фільми як «Імла» (режисер Дмитро Шовкопляс), «Май далеко, май добре» (Ганна Ярошевич, премія Андрія Матросова фестивалю Docudays UA) і «Плай» (Єва Джишиашвілі, Головний приз національного конкурсу Docudays UA та ряд інших нагород).

Ми поговорили з Сергієм Буковським і Вікторією Бондар про те, як була заснована «МайстерняDOC», яких принципів вона дотримується, чи є кіно до Тарантіно й наскільки складно сьогодні навчитися робити фільми.

— З чого починалася ця історія?

Сергій Буковський: Дуже спонтанно й навіть несподівано для нас. Я залишив усі ілюзії з приводу створення якоїсь європейської модерної кіноосвіти. Бо є Карпенка-Карого — доволі архаїчна структура, але вона працює. Є університет Поплавського, теж працює. І є якісь маленькі програми. Зрештою я запропонував: спробуймо щось своє про авторську документалістику. Ми й не припускали, що нас так серйозно затягне.

Але ми й досі перебуваємо в сумнівах: чи набиратимемо наступний курс, чи треба суттєво міняти програму. І отака історія вже триває 10 років. При цьому — ніяких місій учительства.

Сергій Буковський і Вікторія Бондар

— Що ж тоді?

Сергій: Ми, хай це зараз і занадто вживане слово, мотивуємо, заражаємо людей гарною емоцією, нашим досвідом, намагаємося їх занурити в контекст, якого вони не знали. Встановлюємо приємні й відповідальні контакти з людьми, з яким працюємо пів року або рік.

— То як навчитися знімати документалістику?

Сергій: Думаю, універсального методу не існує. Це все індивідуально, суб’єктивно. Безумовно, потрібні знання, професіоналізм, але все залежить від емоційного наповнення тих, хто у вас це вкладає. Є статистика, яку ми на собі відчули: коли в тебе 10 учнів, — а ми останнім часом 8–10 набираємо, більше немає сенсу — і якщо один, максимум два з того десятку залишаться у професії, то це велика перемога. Наш колега Олексій Мамедов, випускник Мюнхенської кіноакадемії, підтверджує, що там така сама статистика. Так що робота дуже специфічна. Я схиляюся до думки, що навчити якихось прийомів можна. Це щодо запитання «як». А ось про що — просто так не навчиш. Це вже залежить від тебе, від тата, від мами, від освіти, гуманітарного багажу, твого духовного рівня.

Практична робота

— А в якій формі у вас йде це навчання?

Сергій: Ми складаємо графік на місяць. Усе залежить від курсу: його рівня, віку, підготовленості.

Вікторія: Ми вирішили піти загальним шляхом: розповідати студентам про кіно, і, обов’язково, дивитися з ними багато фільмів. Дивимося не тільки сьогоднішнє, а й класику, тому що багатьом із них притаманна думка, що кіно почалося з Тарантіно. Скажімо, в Сергія є лекція «Рух у кіно». І там, наприклад, «400 ударів» Франсуа Трюффо. Маємо розповідь про звукорежисуру, про філософію та технічні проблеми звуку. Говоримо обов’язково про драматургію, про те, яким має бути сценарій. І в нас є майстер-клас «Введення в операторську майстерність».

— Хто до вас приходить?

Вікторія: На початку приходили й економісти, і юристи — люди, які шукають себе у світі, прагнуть розширити знання, знайти коло спілкування. Але останнім часом усе більше і більше тих, хто вже в професії: монтажери, режисери, кінооператори, телевізійники, які наїлися телебачення і хочуть іншого.

Сергій: Тут, до речі, складна історія, бо, зокрема, треба делікатно, але ламати тих, хто працював у телебаченні, трошки їх посунути в інший бік. Це непросто. Я люблю телевізійне документальне кіно, телевізійну журналістику. Але ми працюємо в зовсім іншому напрямку, коли треба вдивлятись у кадр, в атмосферу, в життя. Тому забороняємо закадровий текст, інтерв’ю. Ці обмеження винятково для навчального процесу, щоб розуміти самодостатню природу кіно.

Вікторія: Учасникам майстерні тридцять і більше років. Бувають і молодші, є зараз 20-річний хлопчина, закінчує операторський у Карпенка-Карого. Наміри цих людей досить очевидні. Вони хочуть розкрити себе й отримати мотивацію. А ми не стільки «навчаємо», скільки намагаємося учасників розслабити й дати їм зрозуміти, що вони самі можуть зробити. Розворушити їх. Дуже багато розумних і цікавих людей, але проблема в тому, що вони бояться людей.

— Порівняно з 2014 роком, коли ви тільки починали, українських фільмів стало на порядки більше. І тим не менш, молоді режисери досі бояться людей?

Сергій: Бояться, я б сказав так, у дуже інтимному спілкуванні тет-а-тет. Коли це велика подія, Майдан, навіть передова — вони сміливо фільмують. А ось так, як ми з вами розмовляємо — це страшний суд.

Вікторія: Тому в нас є спеціальні вправи. По-перше, ми одразу спонукаємо їх зробити свій автопортрет на 3 хвилини, бажано без дикторського тексту й музики. По-друге, маємо вправи-враження, коли людина приходить туди, де нічого не відбувається, і мусить щось зняти. Або коли дуже багато людей, і ти мусиш підійти до них, щоб їх розпитати, щось подивитися.

Сергій: Це такі польові заняття. Я на перших порах супроводжую, спостерігаю поруч. Якщо виникають проблеми, учасники до мене звертаються. Ми вчимо їх спілкуватися з людьми, встановлювати контакт. Непроста справа, як виявляється.

Вікторія: Або таке завдання: знайти людину і розповісти за три хвилини про її професію. Ой лихо, як за три хвилини про професію розповісти?

— І які професії обирають?

Вікторія: Диригент. Майстер тату. Цирульник. Це їхній світ, розумієте? Я колись хотіла зробити фільм про прибиральницю у Верховній Раді. Усі розійшлися, а що ця людина робить — як вона там? Або нянечка в лікарні.

Сергій: Їм не цікавий зріз простих людей. Вони не виховувалися, вочевидь, на прикладах відповідної літератури або фільмів  Фелліні «Дорога» чи «Ночі Кабірії». Герой фільму — то це щось видатне, а медсестра в шпиталі — як про неї можна взагалі знімати? Ми наводимо фокус на повсякдення. Вони намагаються й у декого виходить. Як, наприклад, у «Плаї» Єви Джишиашвілі.

— У доробку ваших випускників — такі фільми, як «Імла», «Май далеку — май добре» і «Плай» — це ж чудовий результат.

Сергій: Зараз ще маємо дві цікаві повнометражні роботи у стадії завершення.

— Дійсно виходить пропорція, про яку ви казали. Один-два вистрілюють, і це цілком задовільний результат.

Сергій: Так, у нас така тенденція. Дипломні роботи перероджуються потім на фільми-дебюти за 3–4 роки. І це нормально. Нікого батогом не підженеш. Постійно йде робота. От завтра дивитимемося багато відео, які студенти присилають. Я дуже люблю дивитися робочий матеріал не тільки свій, але й студентський. Саме тут, на мою думку, виникає освітній момент, коли ти можеш чогось навчитися. Розібратися, чому цей кадр гарний, а цей ні, а тут ти змонтував гарно, а тут погано. Не можна купити самовчитель гри на скрипці з оркестром, прочитати його і завтра грати вже з оркестром. Це практика. Нескінченна практика роботи.

— На вашу думку, чи ви складаєте конкуренцію іншим освітнім закладам — зокрема, тим, про які ви згадували на початку?

Сергій: Я про це не думаю.

Вікторія: У нас, так би мовити, школа робітничої молоді, ці люди всі працюють.

Сергій: Я не хочу коментувати Поплавського. Це не варте нашої уваги. Так само як Університет Карпенка-Карого, хоча це моя альма-матер, я там учився і там були чарівні викладачі, яких я дуже люблю. Але вони не викладали нам професію. Вони в нас вкладали дуже багато сенсів і думок. А як знімати кіно, монтувати — на жаль.

— Там можна ще щось поліпшити?

Сергій: Це такий якір, така немобільна система, що нічого з неї не зробиш. Не треба й чіпати.

— Тоді знову питання про вас. Майстерня існує вже скоро 10 років. Ви бачите, що працює краще, що  гірше. Щось будете змінювати?

Сергій: В умовах війни наше навчання здебільшого йде онлайн. Звісно, ми бачимося. Студенти приїжджають до нас навіть за 200 кілометрів. Думаю, зробимо модульну програму, перший освітній курс 2–3-місячний, потім якісь практичні речі. А потім виходити так само на дипломні роботи. Вони повинні отримати смак до авторського кіно. Треба прищепити їм зовсім іншу філософію. Може, спрацює. Подивимось.

— І наостанок питання, без якого не обійтися. Сергію, над чим ви зараз працюєте як режисер?

Сергій: Працюю над собою винятково (сміється).

Вікторія: Ну, ти скажи про короткометражку. Це дуже смішно, але...

Сергій: Так, зробили смішну короткометражку. Були торік у моєї доньки у Франції. І там я побачив разюче інакше життя. У мене був просто шоковий стан. Яка війна? О 9–10 годині ранку люди вже на площі п’ють просеко, їдять устриць, танцюють, люблять одне одного. Я думаю, що якби їм сказали, що завтра війна, то французи б тікали до мексиканського кордону. Яка війна? Хіба це можливо? І мене це так вразило, що я почав знімати мобільником це життя. В підсумку вийшла короткометражка «Bonjour, Bonsoir» — «Добрий ранок, добрий вечір». Райські пейзажі, вічний океан, серфінгісти. Таке враження, що ти прилетів на іншу планету. А всього дві години на умовному літаку — й суцільне пекло.