Реінкарнація Медведчука, або чому Путін покладається на «збитих», але «перевірених» льотчиків

Наприкінці березня 2024 року близький до Путіна олігархбув звинувачений у підкупі європейських законодавців у рамках операції впливу Росії напередодні червневих виборів до Європарламенту. Йдеться про Віктора Медведчука, обвинуваченого в державній зраді екснардепа від нині забороненої «ОПЗЖ». Чеський уряднаклав санкції на Медведчука та його соратника, колишнього генпродюсера каналу «112 Україна» Артема Марчевського, а курований ними новинний сайт «Голос Європи»оголосив джерелом проросійської операції впливу. Прем’єр-міністр Бельгії Александр Де Кро, коментуючи рішення чеського уряду накласти санкції на пропагандистський ресурс, який Прага назвала частиною проросійської операції впливу, сказав, що Росія вийшла на членів Європейського парламенту і «платила [їм] за сприяння російській пропаганді».

Звертаючись до президентки парламенту Роберти Мецоли, голова центристської групи депутатів Європарламенту Renew Europe Валері Ає, схарактеризувала ситуацію як «явну атаку» на парламент і його «демократичний мандат»: «Якщо чинні члени Європарламенту або кандидати на майбутніх європейських виборах брали гроші від російського уряду чи їхніх довірених осіб або були корумповані ними, їх треба викрити». Euronews, із посиланням на чеські медіа та їхні джерела у спецслужбах, повідомляє, що у звинуваченнях фігурують політики з Німеччини, Франції, Польщі, Бельгії, Нідерландів та Угорщини — у матеріалах «Голосу Європи» з’являються щонайменше 13 членів Європарламенту.

Ми не беремося аналізувати погляди, які поширює «Голос Європи», чи вимірювати рівень впливу цього ресурсу на вибори до Європарламенту. Не проводимо дискурс-аналіз заяв європейських парламентарів, які збігаються з медведчуківським проєктом. У цій ситуації нас цікавить інший аспект: чому ворожий агітпроп використовує «старі обличчя» задля досягнення власних цілей? Чому Путін не підпускає до авторитарної системи прийняття рішень чи для важливих операцій прихованого впливу нові кадри, натомість залучає старі, хоч і дискредитовані? Невже у Путіна не було когось, хто не так явно асоціювався би з пропагандою та згубним інформаційним впливом, кого було би складніше запідозрити у роботі на Кремль?

Віктор Янукович: «легітимний» очільник Донбасу, а може і всієї України

Серед усіх українських президентів, у Віктора Януковича найнижча підтримка та найвищий антирейтинг. На сході України рейтинг Партії регіонів станом на серпень 2014 року обвалився до 3 відсотків, як свідчать дані опитування КМІС. Згідно з дослідженнямКМІС 2023 року, до Януковича позитивно ставилися 7%, негативно — 91% опитаних українців. У 2019-му журналісти «Донбас. Реалії» фіксували вкрай негативне ставлення до цього політика серед жителів окупованих територый сходу, попри його колишню популярність на цих теренах: «Переважає негативна і дуже експресивна реакція на прізвище “Янукович”. На його захист стають одиниці, більшість називає зрадником і покладає відповідальність за війну. В агресивних репліках помітне розчарування — і жодного співчуття». Втім, путінський режим не полишав спроб просунути політика, який під час Євромайдану втік до Росії та втратив довіру навіть серед людей, які зазнали значного інформаційного впливу Росії в загарбаній нею частині Донецької й Луганської областей, малій батьківщині Януковича.

У 2017 році видання «Радіо Свобода» повідомило, що американський політтехнолог Пол Манафорт, який свого часу був політтехнологом Януковича та Дональда Трампа, розробив «План Маріуполь». Цей план передбачав повернення Януковича як «регіонального лідера», який зі своїм соратником Сергієм Льовочкіним керував би Донецькою та Луганською областями.

У 2018 році, через чотири роки після втечі до Росії, Віктор Янукович виступив на пресконференції в Москві з пропозицією — мовляв, у нього є власний план врегулювання війни, він готовий представити його Путіну та тодішньому американському президенту Дональду Трампу. Здавалося б, для чого «знову витягати з рукава цю відіграну карту з колоди своїх маріонеток», людину, за якою закріпилася репутація зрадника і боягуза, запитує журналіст Віталій Портников.

На той час Антитерористична операція (АТО)стала Операцією об’єднаних сил (ООС), але на ситуацію на фронті це мало вплинуло. Хоча Тристороння контактна група у Мінську проголосила «повне і безстрокове перемир’я», позиційна війна тривала. У 2018-му бойові втрати української сторони перевищили 110 військовослужбовців; це менше, ніж у попередні роки. Сторони зайшли у глухий кут, ймовірно, Путін шукав рішення, яке могло б «оживити» ситуацію і схилити її на бік Росії, змусивши ручного Януковича сказати про готовність до пошуку нових рішень по сходу України. Втім, «план Януковича» так і не був озвучений і реалізований. У 2019 році в Україні змінилася влада, новообраний президент Зеленський особисто зустрівся з російським диктатором, утім Москві так і не вдалося змусити Київ виконувати згубний Мінський мир.

На тлі всіх цих подій «карта Януковича» не була до кінця зіграна. В грудні 2021 року, напередодні повномасштабного вторгнення, колишній політик не полишав спроби скасувати в суді рішення українського законодавчого органу, яке позбавило його посади й статусу президента у 2014 році. Журналісти-розслідувачі програми «Схеми» дізналися подробиці двох судових справ, які могли надати поверненню експрезидента-втікача — принаймні на папері — видимості юридичної легітимності, якої він не мав у головах мільйонів українців. Видання Washington Post із посиланням на перехоплені розвідкою дані повідомляло, що на початку березня 2022 року Янукович перебував у Білорусі в очікуванні можливості повернутися до України й очолити маріонетковий уряд країни. Вже після повномасштабного вторгнення Медведчук називав Януковича «останнім легітимним президентом України», як передавало пропагандистське видання «РИА Новости», що також може свідчити про те, що колишнього очільника регіоналів не дарма тримають на лаві запасних.

Олег Царьов: свій серед чужих

Ще одного регіонала-втікача витягли з політичного небуття напередодні повномасштабного вторгнення. Видання Financial Times із посиланням на західні спецслужби написало про ймовірні наміри Кремля призначити екснардепа й адепта «русского міра» Олега Царьова (нині підозрюваного в державній зраді та фінансуванні російської агресії) очільником «окупаційного уряду» в Україні, який Росія прагнула створити після повномасштабного вторгнення та повалення законної влади. Але самі ж автори матеріалу висловили скепсис із приводу цього плану. Агентство Reuters із посиланням на анонімні джерела також підтвердило, що Росія розглядала Царьова як очільника маріонеткового уряду в Києві в перші дні повномасштабного вторгнення. Тоді ж у лютому 2022 року Царьов спростовував ці закиди, сказавши Financial Times у середині лютого 2022 року, що він «недостатньо важливий».

У 2002–2014 роках Царьов був народним депутатом Верховної Ради від Партії регіонів. Він відзначився низкою антиукраїнських заяв, зокрема, називав День Конституції днем ганьби українського народу, пропонував зробити суржик державною мовою в Україні, а також закликав Польщу визнати Волинську трагедію геноцидом поляків. Після того, як Росія анексувала Крим і почалася війна, Царьов став «спікером парламенту Новоросії». У 2015 році залишив політику й почав керувати оздоровчими санаторіями в Криму.

Навесні 2022 року він приїхав до України разом із армією «визволителів», щоб нібито роздавати гуманітарку жителям Київщини — відповідне відео оприлюднив журналіст Денис Казанський.

У 2023 році на Царьова було скоєно замах біля його будинку в окупованій Ялті. Україна не брала на себе відповідальності за замах, утім, джерела Бі-бі-сі Україна в СБУ назвали атаку на Царьова спецоперацією служби. Новина про напад викликала зловтіху та ненависть до фігуранта серед коментаторів проросійських місцевих пабліків, які моніторить наша команда. Чимало з них писали, що це «справедлива кара» за його корупційні діяння при керуванні кримськими санаторіями, висловлювали глибоку недовіру до нього як до політичного діяча, який «під час перебування у Верховній Раді мав тісні зв’язки з українськими неонацистами» — йшлося у телеграм-каналі на 13,6 тис. підписників.

Царьов так і не став «своїм» навіть серед проросійськи налаштованих жителів Криму, не кажучи вже про очільництво якихось маріонеткових урядів цілої країни. Нині ж він обмежується статусом коментатора подій в Україні на російських ресурсах — приміром, нещодавно в ефірі у пропагандистки Ольги Скабєєвої сказав, що росіян «у Львові будуть зустрічати з квітами».

Юрій Мєшков як «план Б» 2014 року

У 1994–1995 роках у Криму був свій власний «президент», Юрій Мєшков, представник блоку «Росія», обраний на основі прийнятої кримськими депутатами «конституції» республіки. Детальніше про сепаратизм у 1990-х і роль Мєшкова читайте унашому матеріалі. У 1995 році Верховна Рада скасувала посаду президента, а СБУ спровадила Мєшкова до Росії, де той прожив 16 років, вважаючи себе законно обраним президентом. Він ненадовго повертався на півострів у 2011 році, щоб зустрітися з виборцями та поагітувати за «конфедеративні відносини» між Україною та Кримом, але СБУ швидко видворила його до Росії, заборонивши в’їзд. Безперешкодно повернутися на омріяну територію він зміг лише 12 березня 2014 року — після того, як півострів опинився під контролем росіян.

Проросійський активіст, засновник Народного фронту «Севастополь — Крим — Росія» Валерій Под’ячий у коментарі для «Крим. Реалії» розповідав, що повернення Мєшкова було частиною плану осіб, які керували спецоперацією з анексії Криму: «Були сумніви, що ті люди, які були поставлені на чолі “російської весни” в Криму, можуть дати задню. І якби так сталося, Мєшков був би оголошений легітимним президентом Криму і “возз’єднання” Криму з Росією все одно відбулося б. Просто трохи іншим шляхом».

Утім, «послуги» першого й останнього президента Мєшкова не знадобилися, бо гауляйтер Сергій Аксьонов виявився надійним впроваджувачем російських порядків на анексованому півострові. Тому Мєшкова відтіснили на задній план політичного поля Криму, а згодом він узагалі почав критикувати призначеного Кремлем Аксьонова, говорячи, що півострів під його керівництвом «так і не став російським», а також закликав до його відставки.

Віктор Медведчук: «Голос Європи», голос «незгодних» українців

За даними української розвідки, Віктор Медведчук брав участь у фінансуванні повномасштабного вторгнення Росії в Україну: через нього Росія перекачувала гроші, щоб «купити» місцевих «гауляйтерів», які організовували б антиурядові рухи в Україні, щоб полегшити російським військам захоплення міст. За словами очільника ГУР Кирила Буданова, ці кошти були просто вкрадені, а план Росії так і не був реалізований. Утім, цей провал не завадив Путіну дати своєму кумові ще один шанс і вдихнути в нього нове політичне життя.

На початку 2023 року, оговтавшись після перебування під арештом та післяобміну (його та 55 росіян обміняли на 215 українців, серед яких багато офіцерів і захисників «Азовсталі»), Віктор Медведчук анонсував створення нового політичного проєкту «Другая Украина», який, за йогословами, «демонополізує» право президента Зеленського представляти Україну на міжнародному рівні. Медведчук повідомив, що від 9 до 12 мільйонів українців не підтримують нинішній курс України; тож потрібно створити уряд у вигнанні, який би представляв їхню позицію; і що його слід розглядати як офіційного представника цього «альтернативного» українського голосу.За даними «Схем», до «політичного руху» «Другая Украина» долучилися втікачі з України: політичні коментатори з уже закритих проросійських телеканалів, депутати місцевих рад від «ОПЗЖ» й обвинувачені в державній зраді та сепаратизмі політтехнологи. Серед них — Володимир Скачко, Юрій Дудкін, Денис Жарких, Андрій Мішин, Олександр Потьомкін, Олег Ясинський, Олена Броницька, Павло Карназицький, Олександр Дудчак, Кирило Молчанов, Руслан Коцаба, Богдан Гіганов і Максим Невінчанний.

Уже наприкінці 2023 рокустало відомо, що «Другая Украина» відкрила сербську «філію», а посольство України в Белграді направило офіційний протест до Міністерства закордонних справ Сербії з вимогою припинити діяльність відповідної організації.

Виходить, що Путін, який відмовляється визнавати суверенітет України, бере участь у створенні фейкового українського уряду в екзилі, з яким потім зможе будувати надумані «братерські» російсько-українські відносини, тоді як Медведчук, підставна фігура у цьому симулякрі, отримає черговий шанс політичної реінкарнації.

То чому Росія використовує старих упізнаваних акторів, хоча вони й дискредитовані?

Покладання Путіна на старих довірених осіб свідчить про його прагнення до лояльності, контролю та стабільності у своєму найближчому оточенні. Старі довірені особи сприймаються як більш передбачувані, їх легше контролювати порівняно з новачками, які можуть мати власні плани чи амбіції. Оточуючи себе добре знайомими йому обличчями, Путін міцніше контролює владу та має беззаперечне виконання його вказівок.

Окрім цього, близькі до Путіна люди зацікавлені у збереженні статус-кво, адже це фактично їхній останній шанс перебування при владі — після зміни влади в Росії вони навряд чи збережуть свої посади, а, можливо, і взагалі сядуть на лаву підсудних. Їх ефективність для диктатора — не у впровадженні новаторських методів чи реформаторських підходів, а в їхній непохитності путінським ідеалам. Путін перебуває при владі вже понад 20 років і своїм підходом декларує незмінність низових кадрів, щоб ніхто не видавався надто «свіжим» у порівнянні з ним самим.

Режим Путіна дає друге політичне дихання «збитим льотчикам» і використовує тих у своїх цілях, сподіваючись, що їхня минула легітимність спрацює сьогодні — колишній президент, колишній парламентар, очільник колишньої найбільшої опозиційної парламентської фракції тощо. Це розрахунок на (нехай і розтрачену) популярність «ексів», їхній статус, а також багаторічну й послідовну орієнтованість на Москву. Таким трюком не обдуриш українську аудиторію, яка знає політичний контекст, — але він може спрацьовувати всередині Росії, для якої статуси важливіші, ніж конкретні прізвища, а також для міжнародної аудиторії, для якої формальний статус може бути більш вагомим, ніж те, за що ці прізвища є повністю дискредитованими серед українців.

Ілюстрація: Наталія Лобач